ФРАНЦУЗЬКИЙ РОМАНТИЗМ. ВІКТОР ГЮГО
ЛЕКЦІЯ 5
ФРАНЦУЗЬКИЙ РОМАНТИЗМ. ВІКТОР ГЮГО
1. Розвиток романтичної літератури Франції XIX ст.
2. В. Гюго – видатний французький письменник – романтик. Особливості романтизму і новаторство В. Гюго. Поетична та драматургічна спадщина письменника.
3. Романна творчість В. Гюго: “Людина, яка сміється”, “93”, “Знедолені”.
1. Розвиток романтичної літератури Франції XIX ст.
Романтизм у Франції початково-сприймався як іноземне явище, чому немало сприяли самі романтики, які посилалися на Шекспіра і Шіллера, Кальдерона
Французький романтизм розвивався нерівномірно в різних видах мистецтва. Початок літературного романтизму датувався кінцем XVIII ст. Прийнято вважати, що романтизм виник як реакція на Просвітництво, хоча існували прямі підтвердження того, що повного розриву між просвітниками і романтиками у Франції не було.
Періодизація романтизму у французькій літературі
1795 – 1815 рр. – період вступу в літературу перших романтиків, виникнення романтичного руху, засновниками якого були Жермена де Сталь і Франсуа Рене де Шатобріан. Так виникло 2 школи в ранньому французькому романтизмі – школа де Сталь і школа Шатобріана.
Школа де Сталь і її послідовники намагалися перемогти раціоналізм, але, на відміну від школи Шатобріана, яка просвітницькій вірі в першість Розуму протиставляла християнсько-католицьку духовність, на перший план висували опис індивідуальних почуттів. Де Сталь вимагала, щоб почуттям надавати не загальнолюдських рис, а національного колориту (як приклад, “Ромео і Джульєтта” у Шекспіра).
Перші романтики – перш за все філософи і політичні діячі, тому теоретичні питання і естетика французького романтизму від самого початку формувалися у зв’язку з постановкою загально-філософських питань. В основу своєї естетики романтики поклали антитезу, яку В. Гюго визначив як здатність бачити дві сторони предмета чи явища. Справді, французькі письменники даної епохи любили поєднувати протилежності: добро і зло, трагічне і комічне, високе і низьке, матеріальне та ідеальне, реальне і фантастичне, життя і смерть тощо.
Антитеза лежала і в основі поділу всього мистецтва на класичне і романтичне, вперше запропонованого Жерменою де Сталь у трактаті “Про Німеччину”, який став маніфестом французьких романтиків. До класичної відносили південну літературу, яка спиралася на греко-римську античність; романтична література розвивалася у північних країнах і орієнтувалася на Середньовіччя, християнство і народні традиції.
Однак, на першому етапі розвитку романтики ще не протиставляли себе класицистам у повному розумінні. Характерно, що романтизм на цьому етапі розвивався лише у прозаїчних жанрах, бо ця сфера майже не бралася класицистами.
Важливим досягненням перших романтиків стало відкриття “приватної людини” (за аналогією до “природної людини” просвітників). Інтерес до її внутрішнього світу дав імпульс розвитку психологізму, специфічним вираженням якого стає розкриття поняття “меланхолія”. Першим це поняття ввів Шатобріан, пізніше його розробляли Ж. Сайд і Мюссе.
1815 – 1827 рр. – час виникнення широкого романтичного руху, в якому формувалися течії, школи, угрупування, гуртки; поява романтичної поезія (Ламартін, де Віньї, В. Гюго), історичного романтичного роману (В. Гюго, де Віньї), перших романтичних драм (“драми для читання” П. Меріме, Віте, Гюго). Слід пам’ятати, що романтичний рух ще не був об’єднаний загальним художнім методом, в його основі лежала єдність художнього спрямування. Тому окрім романтичних течій (лірично-філософська (Ламартін), історико-живописна (Гюго)) з’явилася і течія реалістичного спрямування, на чолі якої постав Ф. Стендаль. Інакше склалися стосунки з класицистами, які більшою мірою співпрацювали з романтиками.
1827 – 1835 рр. – у цей час романтизм повністю набуває рис напряму (тобто романтики об’єдналися єдиним художнім методом), і цей напрям став провідним у французькій літературі. Початок цього етапу ознаменований появою головного естетичного маніфесту французьких романтиків – “Передмови до “Кромвеля” В. Гюго. Видатний поет став на чолі найбільш впливового літературного об’єднання романтиків – “Сенакль”. У літературу прийшли Мюссе і Ж. Санд, а з ними – утвердилася психологічна течія. Романтизм отримав перемогу над класицизмом у галузі драми.
1835 – 1843 рр. – у цей час від романтизму виокремилася течія реалістичної орієнтації на чолі зі Стендалем, тому цей період ще називали “періодом міжцарювання”, коли в літературі панувало 2 напрями. Але вони ще не протистояли один одному, навіть недостатньо були диференційовані. Розходження романтизму і реалізму виявилося перш за все у вирішенні питання про вплив обставин і суспільства на формування людини, що відстоювали реалісти і заперечували романтики. Відбувався взаємовплив романтизму і критичного реалізму, що було позитивним (посилення соціальних мотивів у творчості Ж. Санд на початку 40-х рр.). Обравши близькі естетичні позиції, Стендаль, Бальзак, Меріме, Беранже стали першими представниками критичного реалізму.
1843 – 1848 рр. – криза романтизму. Маніфестом пізнього романтизму став трактат В. Гюго “В. Шекспір”. Успішно розвивалася лише романтична течія, пов’язана з утопічним соціалізмом (Ж. Санд, Сент-Бев, Гюго та ін.), особливою популярністю користувалися також романи – фельєтони О. Дюма-батька, Е. Сю.
Поразка революції 1848 року знаменувала кінець історії романтизму як літературного напрямку. Протилежність поглядів романтиків і реалістів стала очевидною. У цей період з новою силою прозвучали романтичні ідеї, висунуті на початку століття про значення в літературі авторського початку, активної письменницької позиції.
До 1870 року романтична течія остаточно занепала, на її основі виникли символізм і неоромантизм.
Художній системі французького романтизму притаманні істотні відмінності: не набула розвитку фольклорно-народна течія, натомість інтенсивно розвивалась “байронічна течія”, активний розвиток соціально-утопічних тенденцій, інтенсивний розвиток реалістичних тенденцій, які в 30-40 роки вилилися у реалістичний напрямок у творчості Бальзака, Стендаля, Меріме. Французький романтизм найраніше проник у прозові твори, дещо пізніше поширився у поезії, особливий успіх випав на долю балади, популярним був також жанр елегії. До театру романтики вдалися наприкінці 20-х років. Провідним жанром стала не трагедія, а драма на історичні чи умовно-історичні сюжети. Посилено розвивався історичний роман.
Віктор Гюго – єдиний у Європі, хто залишився вірним романтичному напряму до кінця життя, тоді, як загалом романтичний рух у французькій літературі вичерпався уже в 40-50 роках 19 ст., а в німецькій літературі в 20-ті роки. Він один з багатьох, хто не прокляв Французьку революцію, ідеї революції взагалі, хто зберіг віру та оптимізм у можливість розумного поступу і творчого потенціалу людини і людства. Саме завдяки Віктору Гюго французький романтизм сприймався як найбільш соціально орієнтований, наснажений соціальними ідеями: співчуття до бідних та знедолених, вимога соціальної справедливості, тоді як англійський романтизм, принаймні у творчості Байрона і Шеллі, своїм головним пафосом зробив велич людського духу і творчу силу боротьби бачив швидше в особистому пориві людини, ніж у суспільному упорядкуванні. Романтизм німецький більше був перейнятий метафізикою і спіритуалізмом, гротескною фантастикою, поринув у сферу надчуттєвого.
2. В. Гюго – видатний французький письменник – романтик. Особливості романтизму і новаторство В. Гюго
ВІКТОР ГЮГО (1802 – 1885) – вождь французького романтизму, його теоретик. Він відіграв значну роль у створенні романтичного роману, у реформі французької поезії, у розбудові романтичного театру.
Народився Віктор Марі Гюго 26 лютого 1802 року в м. Безансон. Назвали хлопця на честь хрещених батьків – Віктора Лагорі і Марі Дезір’є. Його батько, виходець з родини робітника, офіцер французької армії, за часів Наполеона став бригадним генералом і правителем італійських провінцій. Мати майбутнього письменника, навпаки, ненавиділа Наполеона і була прибічницею королівської династії Бурбонів. Шлюб Леопольда Гюго та Софії Франсуа Гріє не був щасливим. Леопольд Гюго – людина пристрасна – кохав свою дружину і так часто вимагав від неї виконання подружніх обов’язків, що скоро призвело до скандалів у родині. Пані Гюго не бажала весь час перебувати у щасливому очікуванні поповнення родини, а оптимістичний чоловік дотримувався думки: чим більше, тим краще. Цю рису характеру успадкував від батька і Віктор. Повний розрив родинних стосунків відбувся у Мадриді, де батько Гюго був губернатором.
Маленький Віктор жив разом з матір’ю та двома братами у Парижі. З 9-річного віку хлопець повністю перебував під впливом матері, яка виховувала його як прихильника монархії.
За бажанням батька Віктор разом з братом Еженом мусив готуватися в пансіоні до вступу в Політехнічну школу – у хлопця були великі здібності з математики, але він надавав увагу перекладам латинських віршів, багато читав, а потім і сам почав писати – оди, п’єси, які ставив на шкільних підмостках (він же виконував у них головні ролі).
У 13 років В. Гюго почав писати. Вже в перших віршах хлопця стали відчутними його політичні погляди. Він повністю став на позиції матері – прославляв Бурбонів і проклинав Наполеона. Вже у п’ятнадцятирічному віці став лауреатом Тулузької і Французької академій, а в 17 років привернув увагу влади одою “На відновлення статуї Генріха IV” і отримав пенсію від короля.
У 1821 р. несподівано померла мати поета, і діти залишилися без засобів до існування. Молодий Віктор мріяла про шлюб з коханою дівчиною із заможної родини Адель Фуше. Але її батько вимагав згоди на шлюб батька Віктора. Саме з цього часу розпочалося відновлення стосунків батька і сина. Розповіді старого воїна допомогли Гюго-молодшому по-новому поглянути на епоху революції та Імперії.
Ежен і Віктор обидва були закохані в Адель Фуше, дочку друзів їхньої родини, але Адель перевагу надавала Віктору, вони вели таємну переписку, приховували свою любов. Коли мати дізналася про їхні стосунки, сказала, що цього ні коли не буде, поки вона жива. Віктору було 18 і про одруження не могло бути і мови, та й партія у нього мусила бути більш титулована, адже він – син – генерала, лауреат декількох премій, нащадок графського титулу. Віктор плакав, але намагався знайти заспокоєння в літературі. Він страждав від кохання. Після смерті матері Віктор знову з’явився у будинку Фуше, але ті, боячись переслідувань з боку Віктора, відвезли Адель в Дре. Не дивлячись, що у нього не було грошей, Гюго прийшов пішки, подолавши 80 км. Він зізнався, що кохав Адель і мріяв одружитися з нею. Молодим було дозволено листування і зустрічі.
У липні 1822 Гюго за збірку “Оди та інші вірші” було призначено матеріальну допомогу в 1 тис. франків, і лише тоді його батько на прохання Віктора звернувся до П’єра Фуше з офіційним листом, у якому просив руки його дочки для свого сина. Батьки Адель не заперечували. У їхню першу шлюбну ніч збожеволів рідний брат Віктора – Ежен. Його поклали до психіатричної лікарні Сен-Моріс, яку той зміг покинути лише після смерті.
У 1822 р. відбулося весілля. Адель Гюго-Фуше стала першою і єдиною законною дружиною поета, матір’ю його дітей, і жертвою свого геніального чоловіка. Наслідуючи свекруху, Адель не хотіла погрузнути у сімейних турботах і проводити весь час на шлюбному ліжку. У неї було своє уявлення про достойне життя і про “високі” стосунки, у той час як чоловік намагався затягти її в ліжко. Йому це часто вдавалося і скоро у подружжя було четверо дітей.
У 1825 р. Гюго взяв участь у коронації Карла X, написав оду на його честь, отримав орден “Почесного легіону” від нового короля, але його політичні погляди вже значно переосмислювалися. Офіційний розрив із роялістами відбувся у 1828 р. Підставою став випадок на дипломатичному прийомі у посольстві, де були ображені маршали французької імперії. Віктор сприйняв це як особисту образу свого батька – наполеонівського бойового генерала.
Письменник написав “Оду до Вандомської колони”, де відверто прославив перемоги Наполеона. Опозиційні газети та журнали зчинили галас.
Починаючи з 1830 р. Гюго почав серйозно займатися поезією і впровадженням романтичного напряму у французькій літературі. У цей час ним написаний роман “Собор Паризької Богоматері”, романтичні драми “Ернані”, “Марія Тюдор”, “Рюї Блаз”, “Кромвель” та ін. Відбулося офіційне визнання таланту митця.
У будинку письменника часто став бувати друг сім’ї, літератор Сент-Бев. Саме в ньому Адель побачила свій ідеал чоловіка. А Віктор, не довго думаючи, завів “подругу” – актрису Жюльєтту Друе. Вони познайомилися у театрі Порт-Сен-Мартен у 1833 р. під час репетиції нової п’єси Гюго “Лукреція Борджа”, де Жюльєтті була відведена другорядна роль принцеси Негроні. Через декілька років він писав: “У меня два дня рождения, оба в феврале. В первый раз, появившись на свет 28 февраля 1802 г., я был в руках моей матери, во второй раз я возродился в твоих объятиях, благодаря твоей любви, 16 февраля 1833 г. Первое рождение дало мне жизнь, второе – страсть”. На час знайомства їй було 26 років, і вона вже звикла до уваги чоловіків, які захоплювалися її красою і темпераментом. “Женщина, у которой всего один любовник – ангел, у которой два любовника – чудовище. Женщина, у которой три любовника – настоящая женщина”. Вона пройшла всі три етапи, ставши типовою паризькою куртизанкою, яка жила за рахунок своїх багатих прихильників. Гюго винаймав для неї житло, оплачував її витрати, вона супроводжувала його у далеких поїздках, переписувала чернетки поета.
Справжнє прізвище Жюльєтти – Говен. Прізвище Друе (від прізвища її дядька, який займався вихованням дівчини) було сценічним псевдонімом. Скоро ця випадкова коханка стала музою і вірним товаришем поета до смерті. Поруч із Жюльєттою Віктор знайшов заспокоєння, а вона заради нього залишила театр, забула про прихильників, перетворилася на тінь геніального митця.
В. Гюго із захопленням сприйняв революцію 1830 року. У 1841 р. він став членом Французької академії мистецтв. Поет підтримав нового короля Луї-Філіпа, який зробив його пером Франції (1845). Однак особисте благо не могло втаїти від Гюго тяжкий стан простого народу.
На початку 1843 р. черговою дамою серця письменника стала молода блондинка Леоні д’Оке, дружина придворного художника Огюста Біара. Одного разу на прохання чоловіка, який став підозрювати дружину у зраді, у квартиру Гюго нагрянула поліція. Оскільки в той час у Франції позашлюбні любовні стосунки заборонялися, Леону було заарештовано, а Віктора відпустили, оскільки він мав статус недоторканості пера. Король порадив йому на деякий час залишити Париж. Завжди поруч була Ж. Друе, яка переховувала його певний час.
У 1848 р. письменник став членом парламенту, проголосив декілька промов на захист народу і революції. Його вважали національним героєм. Відмовившись підтримувати кандидатуру майбутнього короля Луї Бонапарта Наполеона III, він змушений був перейти на нелегальний стан, оскільки його переслідували прихильники імператора Наполеона III (племінника Наполеона).
9 січня 1852 року Віктора Гюго офіційно було оголошено політичним вигнанцем, і видатний письменник був змушений залишити батьківщину аж на цілих 20 років. Разом із Жюльєттою, яка закрила очі на його зради (за її підрахунками тільки за останні 2 роки у Гюго було близько 200 коханок), він поселився спочатку в Бельгії, потім на англійських островах. У 1868 р. померла дружина письменника, але перед тим Адель попросила пробачення у чоловіка та його Музи, а в останній місяць свого життя вона дозволила Жюльєтті ввійти в коло їхньої родини. Адель було поховано біля дочки Леопольдіни. На могильній плиті написано: “Адель, дружина Віктора Гюго”. У нього залишилась її фотокартка на смертному одрі. На ній він написав “Дорога покійна, яку я простив”. Через три роки В. Гюго разом із Жюльєттою повернувся у Францію.
Останні роки життя він провів в ореолі слави. Був дуже заможним завдяки багаточисельним перевиданням його книг. Але це були і роки важких втрат: помер другий син Франсуа-Віктор, молодша дочка Адель опинилася в лікарні для душевнохворих. Здоров’я письменника погіршилося. У червні 1878 р. у нього стався крововилив у мозок, після якого він вже нічого не написав. Митець став вести затворницький спосіб життя, хоча інколи приймав у себе знатних іноземців, які хотіли познайомитись із національною гордістю.
28 лютого 1882 р. Гюго відзначив своє 80-річчя. Через рік у квітні померла кохана Жюльєтта. Письменник був настільки вражений, що через слабкість не зміг бути навіть на її похованні. Доля була невблаганною до Віктора Гюго – він втратив усіх близьких йому людей: старша донька Леопольдина загинула під час корабельної аварії, молодша Адель – назавжди залишилася у будинку для душевнохворих, від серцевого нападу померла дружина, а потім – вірна коханка. У 1882 вона захворіла на рак шлунку, і з грудня вже не піднімалася з ліжка. 1 січня 1882 року Жюльєтта в останній раз привітала Гюго з Новим роком: “Дорогий, обожнюваний мій, не знаю, де я буду в цю пору наступного року, але я щаслива і пишаюсь тим, що можу підписати свідоцтво про життя двома словами: “Кохаю тебе””. 11 травня 1883 вона померла. Він плакав. Смерть забрала і двох синів – Шарля і Франсуа. На схилі років він залишився самотнім дідом двох онуків: Жоржа і Жанни.
Влітку 1884 р. письменник здійснив свою останню поїздку до Швейцарії. 15 травня 1885 р., перенісши інфаркт, Гюго захворів на запалення легенів. 22 травня 1885 р. його не стало. Похорон В. Гюго перетворився на демонстрацію визнання і вдячності французького народу своєму національному письменнику.
Творча діяльність визнаного митця охопила понад 60 років, і її прийнято поділяти на 3 періоди.
I період – 1820-1850 рр. Цей період ознаменований переходом письменника на позиції романтизму і написанням поетичних і драматичних творів, створенням одного з кращих романів письменника – “Собор Паризької Богоматері”. У 20-ті рр. Гюго брав актину участь у реформі французької поезії, яка з особливою силою проявилась у поетичній збірці “Східне”. 30 – 40 роки – період найбільшої творчої активності письменника. У цей час з’явилося 4 поетичні збірки “Осінні листя” (1831), “Пісні сутінок” (1835), “Внутрішні голоси” (1837), “Промені та тіні” (1841). Збірка “Осінні листя” звернена до людського серця, в ній домінували інтимні мотиви та настрої, зокрема це було пов’язано з проблемами особистого життя, зокрема з дружиною Адель.
II період – 1851 – 1870 рр. – розпочав з вигнання поета із Франції. У цей період творчості різко посилилася політична і соціальна спрямованість творів, затвердилася викривальна інтонація. Гюго звернув до сучасного матеріалу, хоча романтичний метод зберігався. Письменник створив свої визначні романи – “Відторгнуті”, “Трудівники моря”, “Людина, яка сміється”.
III період – 1870 – 1885 рр. – ознаменований поверненням Гюго до Франції в день її проголошення Французькою республікою (4 вересня 1870 р.). У Парижі його зустрічали як національного героя. Вже через рік він поховав свого сина і написав вірш “Похорон”, у якому описав цей день:
Герой и праведник, народ небранной славы –
Любовью победил
И восхищался он, чей сын лежал в гробу,
Увидя, что опять готов ты на борьбу…
У цей період творчості був створений останній роман Гюго, присвячений революції, – “93 рік” (1874 р.). Він був народжений роздумами письменника над подіями, які відбулися у Франції у 1869-1971 рр. (франко-прусська війна, Паризька комуна і її розгром), і думками про співвіднесеність гуманності та революційного насилля.
В останні роки життя митець працював над поетичними збірками “Мистецтво бути дідусем” (1875), “Легенда століть” (1883), сатиричними поемами “Папа” (1878), “Осел” (1880) та ін.
Перша поетична збірка В. Гюго – “Оди й різні вірші” (1822), до якої ввійшли вірші, створені переважно за правилами класицизму. Перехідний етап у світогляді та творчості письменника засвідчила наступна поетична збірка “Оди й балади”: оди (провідний жанр класицистичної поезії) об’єднані з баладами, характерним жанром романтичної поезії. У цій збірці більшість балад написано на сюжети з французького середньовіччя, деякі з них мали досить виразне фольклорне забарвлення. Відкинувши класицистичну нормативність, Гюго ввів у французьку поезію нові форми й розміри, створив нову систему віршування, велику увагу приділив звуковій організації вірша, його ритмомелодиці.
Поетична творчість В. Гюго 20-х років увінчалася збіркою “Орієнтації” (1829), яка мала великий успіх; витримала за 2 місяці 14 перевидань і створила авторові репутацію великого поета. Для цієї збірки характерно:
– спрямованість на зовнішній, об’єктивний світ;
– прагнення зображувати красу й форми матеріально-чуттєвої реальності.
Окрему групу становили у збірці поезії, присвячені національно-визвольній боротьбі грецького народу проти турецького поневолення у 20-х роках минулого століття. Тут Гюго оспівав героїку визвольної боротьби греків (“Канаріс”, “Наварін” та ін.), викрив і засудив звірства завойовників (“Захоплене місто”, “Дитина”, “Голови в сералі”), закликав громадськість Європи піднятися на допомогу розтерзаній, але не скореній Греції (“Ентузіазм” та ін.).
У період 1830 – 1848 рр. з’явилися такі поетичні збірки, які завершили становлення майстерності поета і склали важливий етап творчої зрілості.
Збірка “Осіннє листя” (1831):
– домінування інтимних мотивів та настроїв;
– поезії орієнтовані на людські почуття.
Збірка “Пісні сутінок” (1835):
– основна тема – філософсько-історична;
– поет прагну до узагальненого осмислення своєї епохи;
– значне місце посіла громадянська лірика;
– вперше в поезіях прозвучала тема соціального зла і несправедливості, тема “знедолених”.
Збірки “Внутрішні голоси” (1837), “Промені й тіні” (1841).
– Наявність громадянської лірики, але домінування інтимна;
– в поезіях відчутне ліричне “я”;
– зростання ролі ліричного елемента, створення ліричної атмосфери;
– відчуття пов’язаності душі ліричного героя із життям усього світу.
Збірка “Споглядання” (1856):
– поділ на дві частини: “Колись” і “Тепер”.
– Кожна частина поділена на 3 книги, причому кожна з них – певний етап життя поета зі своїми провідними прагненнями, домінантами.
– Різноманітність тем.
До драматургії В. Гюго звертався протягом усього життя. Але з 1827 до 1837 року вона стала основною сферою його творчої діяльності. Першою спробою у драматичному жанрі стала драма “Кромвель” (1827), яка засвідчила високу майстерність автора у цьому жанрі. Успіх серед читачів першої драми спонукав письменника до написання наступних: “Маріон Делорм” (1829), “Ернані” (1830), “Король розважається” (1832).
Сюжети всіх цих драм Гюго брав з історії Франції та інших західноєвропейських країн XVI – XVII ст. І це не була випадковість. Названі століття – велика переломна епоха європейської історії, сповнена гострих суперечностей та конфліктів, що дуже цікавило письменника.
Гюго вважав основною особливістю драми – реальність, закликав руйнувати кордони між жанрами, єднати комічне і трагічне, піднесене і низьке, відмовитися від єдності дії, місця і часу. Він розробив теорію гротеску як повної протилежності піднесеному і контрастному. Головне призначення гротеску у романтичному творів драматург вбачав у відтінені прекрасного життя. Теорія романтичної драми послужила письменнику для створення новаторської драми.
Драматургія Гюго пронизана вільнолюбством і демократизмом.
Риси драматургії В. Гюго:
1. В основі майже всіх драм лежав конфлікт між представниками третього стану (простими людьми) і феодальною аристократією та монархією.
2. У кожну драму Гюго заклав певну соціальну, політичну чи моральну ідею.
3. Драматург уникав будувати сюжети своїх драм на реальних історичних подіях. Сюжети його драм повністю вигадані, і якщо в них вплетені реальні історичні особистості, то їхні дії та вчинки у драмах – це легенди, а не історія у точному значенні слова.
4. Дійові особи чітко розподілені на позитивних і негативних, носіїв добра і зла; кожен персонаж наділений домінуючою пристрастю, що визначила його характер і долю.
5. Поєднання у драмах елементів та прийомів “високих” і “низьких” жанрів.
Одним із кращих драматичних творів В. Гюго є його драма “Рюї Блаз”.
В основі сюжету такі події: лакей Рюї Блаз закохався в іспанську королеву. Неочікуваний поворот подій дозволив Рюї під іменем знатного дворянина дона Сезара де Базана добитися прихильності королеви, стати міністром. У цій ситуації розкрила романтична винятковість особистості Рюї Блаза. Лакей став визначним державним мислителем. Його рішення вражали дотепністю, гуманністю і розумом. Але підвищення Рюї Блаза було лише частиною інтриги обуреного королевою дона Саллюстія де Базана. Інтрига проти королеви не вдалася. Вона дізналася правду про Рюї Блаза і відштовхнула його, після чого він отруївся. Тріумф цієї п’єси засвідчив утвердження романтичної драми на сцені.
3. Романна творчість В. Гюго: “Людина, яка сміється”, “93”, “Знедолені”
В історію світової літератури В. Гюго ввійшов передусім як видатний романіст.
“Знедолені” (1862). Задум великого соціального роману у В. Гюго виник ще наприкінці 20-х років, але життєві проблеми надовго відсунули його здійснення. У 1840 р. був складений перший рукопис роману під назвою “Злигодні”, а в 1845- 1848 рр. письменник активно працював над поповненням матеріалів і написав більшу його частину. До роману він звернувся лише у 1860 р., причому не тільки дописав нові розділи та книги, а й грунтовно переробив те, що було написано раніше.
Роман “Знедолені” – твір незвичайний і за своєю художньою структурою. Це роман філософський і символічний, але з виразними елементами роману історичного. Це роман про тих, хто став підніжжям соціальної драбини. Головна тема твору – тема несправедливості та її жертв. Центральним персонажем роману став Жан Вольжан, а його життєпис склав головну сюжетну лінію твору. Це сільський парубок 25 років, який займався підрізуванням дерев. Коли у нього на руках залишилась сестра і її семеро дітей, він замінив їм батька. Його молодість пройшла у праці, але на початку однієї зими він залишився без роботи. В сім’ї не було і шматочка хліба. Тоді він розбив вікно булочної і вкрав хліба. Його засудили за крадіжку на 5 років, так він перестав бути Жаном Вольжаном, а став № 24601. Про рідних чув лише одного разу. Хтось бачив його сестру, при ній була лише 1 дитина, де поділися інші, вона і сама не знала. Декілька разів в’язень намагався втекти. Його ловили і кожного разу збільшували термін покарання, який досяг 19 років.
У в’язниці герой все частіше задумувався над своїм життям, він засудив себе за вчинок молодості, бо зрозумів, що голод не був виправданням скоєного злочину. Герой довгий час шукав відповіді на запитання: чи тільки він винен у своїй долі, і врешті-решт дійшов остаточного визначення, що суспільство здійснило перед ним ще більший злочин. Вирішивши ці питання, він засудив суспільство, звинуватив у нещасній долі його родини і дав собі слово поквитатися з ним. З в’язниці герой повернувся морально спустошеним, озлобленим, сповненим ненависті до всього світу.
Коли він вийшов звідти, помираючи від голоду і втоми, Жан шукав притулку. Але ніхто не впустив колишнього каторжника навіть за гроші. На допомогу чоловіку з’явилася старенька бабуся, яка підказала йому звернутися до монсеньйора Б’єнвеню. Це був єпископ. Із 15 тисяч лір свого прибутку він залишав собі тільки 1 тисячу, інші віддавав бідним і знедоленим. Єдине його багатство – срібні прибори і підсвічники. Вольжан погано віддячив йому за притулок: вночі він пробрався до нього в кімнату і поцупив срібло.. Коли жандарми вранці привели злодія, єпископ сказав, що він сам подарував йому срібло. Добрий вчинок монсеньйора перетворив його у справжнього християнина, у корисного члена суспільства. В один день Жан Вольжан помер назавжди, а натомість народився мер Мадлен. Він став на шлях добра. Під іменем Мадлена нажив собі капітал чесною працею (в основі – технічний винахід), своє багатство вкладав у побудову утопічної фабрики, щоб допомогти іншим знедоленим.
На фабриці герой зустрівся з Фантіною. З 10 років дівчина змушена була працювати, батьків вона ніколи не знала. У 15 років вона прийшла до Парижа шукати щастя. Багато працювала, щоб вижити, ревно зберігаючи свою честь. Закохавшись дівчина була дуже щасливою. Але для її коханця цей зв’язок був не більше ніж любовна інтрига. Він покинув її, став префектом, радником, батьком родини. Фантіна народила від нього дитину і залишила її чужим людям, а сама повернулася на батьківщину. Таки чином вона і потрапила на фабрику. Вона чесно працювала і відсилала для своєї дівчинки все, що мала. Але опікуни дитини кожного разу збільшували матеріальні вимоги до матері, погрожуючи викинути дитину. На фабриці у Фантіни були вороги, дівчата заздрили її жіночій вроді. Через інтриги вона залишилася без роботи. Щоб заробляти гроші для забезпечення своєї дитини, через голод і жебрацтво, вона вийшла на панель. Життя і соціальний порядок підштовхнули жінку до крайнощів, як свого часу сталося із Жаном Вольжаном.
Потрапивши до поліцейського відділу, Фантіна зустріла там пана мера, господаря тієї фабрики, яка принесла їй стільки горя. Вона плюнула йому в обличчя за те, що він начебто був причетний до її звільнення. Цим мером був колишній каторжник Жан Вольжан. Вона розповіла йому про свої життєві негаразди. Він пожалів жінку, визволив і доглядав до останнього її подиху. Перед смертю Фантіна взяла з нього слово, що він допоможе її доньці.
Жан розшукав дитину у трактирі Тенарльє, їй було всього 8 років. Вона мила, прибирала, носила воду. Взимку ходила боса, спала під сходами в темному куточку. Він викупив у господарів дитину, назвавшись їй батьком, бо вона не знала своїх батьків. Мер дав Козетті гарне виховання у монастирі, вона стала мадемуазель Маріус Понмерсі з багатим приданим. Дівчина вийшла заміж за порядного і чесного чоловіка. До смерті Жан Вольжан жив разом з ними. Перед смертю він розповів їй про матір, що вона була нещасною настільки, наскільки була щасливою її дочка.
Все життя Жана Вольжана – це подвижництво в ім’я добра і милосердя.
“Людина, яка сміється”. За проблематикою цей роман співзвучний “Знедоленим”. Дія твору розкрита в Англії наприкінці XVII – початку XVIII ст., але всім змістом пов’язана із сучасністю.
З перших сторінок роману створена атмосфера таємничості: берег моря під покровом ночі, якісь люди поспішно відпливали, залишивши самотнього хлопчика; охоплений жахом, той наткнувся на шибеницю, ще далі на жінку, яка замерзла в снігу, а біля неї хлопчик знайшов живу дівчинку з обличчям янгола, вона виявилася сліпою. Пригорнувши її до себе, він йшов рівниною і натрапив на дивну колимагу, в якій живе старий комедіант Урсус з ведмедем. Освітлене обличчя хлопця спершу здивувало, а потім злякало старого: на ньому застигла гримаса божевільно-веселого сміху.
Далі сюжет орієнтований на розкриття таємниці походження головного героя – Гуінплена, який виявився сином лорда і став жертвою королівської сваволі. До нього по-різному ставилися дві жінки: Дея, яка палко кохала його всім серцем, і красуня – аристократка Джовіна, в почуттях якої панувала лише пристрасть.
У світі простих людей Гуінплен знайшов любов і гуманність. Він усім серцем покохав Урсуса і Дею, і ніколи б не залишив їх, якби не з’ясувалося його знатне походження. Він – лорд, мав місце у палаті лордів, яке йому належало по праву. Проте у парламенті його зустріли вороже: вчорашній клоун, який розважав у балагані народ, не мав місця у їхньому середовищі. Лорд Кленчарлі виступив у англійському парламенті лише один раз, він засудив соціальну систему, яка була побудована на несправедливості і пригнічення народу. Обурені такою промовою, лорди вигнали його з парламенту.
Відстоюючи свою ідеалістичну позицію, стверджуючи, що змінити суспільство могло лише милосердя, В. Гюго не переставав бути захисником знедолених, ворогом деспотизму і рабства.
“93-й рік”. Створенню епічного полотна сприяло те, що В. Гюго був сучасником революцій 1830, 1848 і 1870 років, що він сам протягом багатьох років боровся за утвердження республіки в країні.
У романі три головних герої – маркіз де Лантенак – голова контрреволюції 1793 року, його внучатий небіж Говен, який стояв на чолі революційних військ, представник Конвента Сімурден, який спостерігав за діяльністю Говена за дорученням організації. Лантенак постав дуже жорстокою людиною, він спалював цілі села, розстрілював жінок. Причина такої жорстокості героя – ненависть до революції. Говен – ентузіаст, він вважав, що з ворогом треба боротися відкрито, а коли ворога переможено, треба надати йому допомоги. Сімурден – терорист, він вважав, що будь-які засоби гарні для перемоги революції. Сам Гюго вважав, що вище за революцію і класову боротьбу – милосердя і любов до людини. До цього ж висновку поступово прийшли і три герої твору.
Лантенак, після того, як його замок було взято, а сам він врятувався через підземний перехід, повернувся назад: в бібліотеці залишилися діти, яких врятувати міг лише він. Його було схоплено, і він чекав на страту. Але Говен не міг стратити ворога, який виявився таким шляхетним. Він звільнив його, а себе віддав у руки правосуддя. Революційні війська, які любили Говена, просили його звільнення. Сімурден стратив Говена на гільйотині. Але в той момент, коли ніж падав на голову Говена, він сам вбив себе, бо Говен був його улюбленцем і вихованцем. Так Гюго показав протиріччя між революцією і моральним людським законом. Республіка “милосердя” перемогла над республікою “терору”.
Роман розпочато розповіддю про гостру боротьбу, яку змушена вести молода республіка як з внутрішніми ворогами, так і з зовнішніми. В цьому творі Гюго залишився романтиком, доказом чого стали виключні характери і події; концентруючи відображення дійсності, суб’єктивність і відвертість авторської позиції, антитеза добра і зла, гротеск.
Віктора Гюго назвали пророком, який “своїми утопіями примушував трепетати серця”. Його слава давно перешугнула національні межі, ще за життя він став належати усьому світу.
Для французів В. Гюго – це передусім великий національний поет, видатний драматург, і вже за цим Гюго – романіст. За межами Франції, у тому числі й у нас, В. Гюго – перш за все геніальний романіст, тоді вже драматург і поет. Пояснювалося це насамперед тим, що повноцінний переклад поезії – дуже непроста річ, і доля великих національних поетів у іншомовних країнах залежить від того, чи з’являються там їхні переклади високого рівня і чи стає вона завдяки цьому набутком національної культури. Таких перекладів поезія Гюго не мала і лишилася за межами Франції недостатньо відомою і освоєною.
Якось Віктор Гюго сказав, що “життя – це обірвана фраза”. Але фраза, яку він писав усе життя, така довга, складна, так переповнена думками і почуттями, що навряд чи коли-небудь обірветься. У цій фразі вся його творчість: його поеми, п’єси, романи і статті, памфлети і подорожні замальовки, есе. Людство ніколи не забуде того, хто перед смертю, підводячи висновки своїй творчій діяльності, з повним правом сказав: “Я у своїх книжках, драмах, прозі і віршах заступався за малих і нещасних, упрошував могутніх і невблаганних. Я відновив у правах людини шута, лакея, каторжника і повію”.
Художній метод В. Гюго
– вважав, що зображувати треба не повсякденне, а виключне;
– прагнув намалювати у творах велику панораму життя;
– використовував прийом контрасту;
– обирав гостру, захоплюючу фабулу, щоб зробити напруженішим сюжет;
– стверджував, що змінити світ може лише милосердя.
В. Гюго і Україна. Поезією В. Гюго цікавилася Леся Українка. Вона переклала вірш-декларацію “Лагідні поети, співайте…” і поему “Сірома” із поетичної збірки “Легенди віків”. Поетичною творчістю видатного французького митця захоплювалася і мати Лесі Українки Олена Пчілка. Вона також перекладала його вірші. Загалом між естетичними та суспільними поглядами Лесі Українки, Олени Пчілки та Віктора Гюго було багато спільного, вони вважали за необхідне ставити перед поезією найістотніші питання своєї епохи. Теми вічності, життя і смерті глибоко хвилювали їх. У XX ст. українською мовою були перекладені і видані усі романи В. Гюго. М. Рильський переклав декілька драм і поезій письменника. Свій вклад до цієї справи зробили Бажай, Тен та ін. поети та перекладачі.
Питання для самоконтролю
1. Які характерні особливості французького романтизму?
2. У чому полягає новаторство В. Гюго?
3. Розкрийте суть реформи французької поезії письменника?
4. Які специфічні риси драматургії В. Гюго?
5. Чому в історію світової літератури В. Гюго ввійшов як письменник – романіст? У чому його заслуга?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)