Фольклорні джерела повісті М. М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”
Людську любов і радість, і жалі, І совість, що губилась на землі, – У серце взяв, у світ поніс з собою.
А. Малишко. “Коцюбинський” Письменник – громадянин, великий гуманіст і правдолюбець Михайло Коцюбинський – подарував нашому народові неоціненну художню спадщину – сповнені світлих ідей, мистецьки неперевершені твори. Читаючи сторінки незабутнього творця краси і добра, мислителя, шукача правди, ми схиляємося перед його громадською мужністю і щедрістю серця, що розкриваються для людського горя, “як квіта для роси”.
Головне в сюжеті твору – короткочасне, як весна, щастя і трагедія Івана й Марічки, українських Ромео і Джульєтти. Іван і Марічка – це справжні діти природи, яку вони сприймають як живу істоту, чарівну і загадкову. Деякі люди розуміють світ духів, вміти ворожити, вірила у силу слова, в чародіїв, що проваджують бурю, град, громи. Тому, не випадково в повіті живуть і нявки, і чугайстер – волохатий лісовий чоловік, і градівник Юра, який відвертає грозові хмари і відьма Хима, що не раз робила шкоду Івановій худобці. Демонологія в повісті – це світосприймання гуцула.
Одне з найяскравіших місць у повісті, що дає можливість уявити, як люди захищалися від злих духів, – святий вечір у хаті Івана. Коцюбинський описує звичаї та обряди, дотримання яких забезпечувало благополуччя, або успіх у газдуванні (плекання худібки, ворожіння, свята весни, радості й сонця). Сьогодні ми з подивом відкриваємо для себе глибинні традиції наших предків, їхню природжену мудрість, гармонію єднання з космосом.
Усвідомлення єдності з природою породжувало прагнення жити багатим духовним життям. Природа й кохання допомагали розкрити й розвинути найкращі сторони людської душі, яка не тільки може чути мелодію гір, лісів, струмків і водограїв, а й здатна творити свою музику. Ось чому все життя гуцулів, частіше неспокійне, супроводжує коломийка – один з найпоширеніших уснопоетичних жанрів на Гуцульщині.
Письменник вводить у текст і любовну, і побутову коломийку. Він подає їх як заспів до окремих епізодів, вводить у діалоги, вилітає час від часу в свою розповідь. При зустрічі з Марічкою Іван грає мелодію невідомої пісні. З його мережаної дудки… з гори на гору, поточка в поточок – пурка коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, “як од неї плечима тріпають крильця…”:
Ой прибігла з полонини Білая овечка – Люблю тебе, файно, люблю, Та й твої словечка. Іван кохає чисту, багату Лушею Марічку. Вона завжди поділяла щастя і горе, вилите Іваном на флоярі, обзивалися на його гру, “Як самичка до дикого голуба, – співанками”.
Твір дає чудову можливість пересвідчитись у тому, що коломийки краще передавали душевний стан їхніх творців, навіть коли йшлося про побут: Ой як будуть вівчарики Білі вівці пасти, Будуть мої співаночки
За кресанню класти… Коломийки допомагають ще раз переконатися в поетичній обдарованості, духовній красі, людяності, в здоровій, чистій душі нашого народу. Ідея повіті “Тіні забутих предків” – гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя, обмеженого дрібними потребами й інтересами.
М. Коцюбинський доводить, що лише через духовність, високе почуття, кохання людина може дорівнятися до себе, тобто смерть Івана заперечення світу розрахунку, егоїзму, грубої сили, буденного животіння та торжеством світу світлого, радісного, світу мрій.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)