Філософський характер реалістичних романів Достоєвського
Народився в 1821 р. у Москві. Коли майбутньому письменнику було 16 років, умерла мати, а незабаром і батько. У 1843 р. закінчив Головне військово-інженерне училище.
Основні етапи становлення світогляду: 1) 40-і роки ХІХ століття – близький до оточення Бєлінського, хоча не розділяє його ідеї атеїзму і революції; 2) захоплення ідеями соціалістів-утопістів Заходу в гуртку Петрашевського; 3) 1849 р. – сім років каторги, з якої повернувся переконаний: “Смирись, гордый человек”.
Достоєвський був “почвенником”. Програма викладена в журналах
Уся творчість пройнята любов’ю до людини і болем за неї. Тонкий психолог, Достоєвський показав складність людської душі, що являє собою поле споконвічного двобою: добра і зла, божественного і диявольського.
Достоєвський модифікував жанр соціального роману, який у цей час був розповсюджений у європейській літературі.
Філософський характер реалістичних романів Достоєвського. В особистості Достоєвського
Основи його реалістичної творчості – коло людських страждань, трагедія приниженої й ображеної людини. Геніально володіючи мистецтвом психологічного аналізу, письменник показав, як приниження людської гідності руйнує душу, роздвоює свідомість, у результаті чого, з одного боку, виникає відчуття власної нікчемності, а з іншого боку – потреба протесту.
“Преступление и наказание” (1866). Історія створення. Сюжетно-композиційні особливості. Роман написаний у 60-і роки ХІХ століття. Це був важливий, перехідний час в історії Росії. Невдача в Кримській війні, масові селянські рухи по всій країні, скасування кріпацтва (1861) – усе це свідчило про те, что на порядок денний було поставлене питання про зміну суспільно-економічної формації.
Роман був написаний після каторги, коли Достоєвський уже сформувався як письменник і як особистість.
Сюжет. В основу сюжету Достоєвський поклав гуманістичну ідею “відновлення загиблої людини”, задавленої гнітом обставин. Сюжет – це рух свідомості героя від злочину до покарання, від бунту до смиренності. Воскресіння Раскольникова до нового життя, сказано в епілозі, стане предметом нової повісті, яку Достоєвський не написав.
Композиція твору побудована на прямих і підсвідомих діалогах героя роману з його антиподами – Разуміхіним, Порфирієм Петровичем, Сонею Мармеладовою і “двійниками” – Лужиним, Лебезятниковим, Свидригайловим. “Діалоги” персонажів визначили поліфонію роману. Кульмінаційний центр роману – читання Сонею і Раскольниковим Євангелія (легенди про воскресіння Лазаря). Дві відкинуті світом людини, дві “парії” суспільства: убивця і блудниця схиляються над сторінками вічної книги і знаходять віру в те, що вони зможуть воскреснути для кращого життя. З композиційною структурою роману пов’язані сни (Раскольникова, Свидригайлова), образ Петербурга, природні явища – спека, гроза. Так, спека супроводжує кошмар злочину героя, гроза – самогубство Свидригайлова і рішення Раскольникова піти в поліцейську дільницю повинитися.
Проблематика. Система образів. Спрямованість роману етико-релігійна. Він наповнений проповіддю християнської покірливості, закликом до смиренності. У романі приведені в систему православні погляди Достоєвського. Утіленням цієї системи є образ Соні Мармеладової. Соня – носителька тих моральних ідеалів, які письменник вважав найбільш близькими народу. Це підкреслено зближенням образу Соні з образом Лізавети.
Антипод Соні в романі – Раскольников. Цей образ утілює, за Достоєвським, той тип молодих людей, що зневажають усе людське, усе божеське. Письменник показує, як узяли гору в цій людині пристрасті над лагідністю, як метався він, шукаючи виходу цим пристрастям і, нарешті, знайшов його в злочині – убивстві старої лихварки Олени Іванівни.
Поставивши в центр роману долі двох знедолених людей, Достоєвський зміг з’єднати воєдино вічні проблеми людської моральності і найбільш пекучі соціальні проблеми сучасності: долі принижених й ображених, убогих і бездомних, життя великого міста, побачене крізь сльози автора, падіння жінки внаслідок голоду. Важливе місце в романі займає і філософська проблема “надлюдини”, що викладена в “теорії” Раскольникова і яка терпить крах у романі.
Раскольників здійснює убивство за двома причинами: 1) бідність; 2) ідея стати ‘‘володарем” долі, надлюдиною, якій усе дозволено. Внутрішньому світу Раскольникова властива роздвоєність. Символичне його прізвище – Раскольников. Він відчуває велику любов до людей, заради них готовий порушити моральні устої, переступивши через кров.
Проблема “надлюдини”, крах “теорії” Раскольникова визначили основу ідейного змісту роману. За теорією Раскольникова людство поділяється на дві частини: “тварей дрожащих” і володарів, тих, котрим усе дозволено. Для Раскольникова злочин – проба, хоча сам він зауважує, що на убивство “не своїми ногами йшов” і що, якби він убив тільки тому, що був голодний, тепер був би щасливий. Філософське обгрунтування теорії Раскольникова, викладеної в статті, аналізує Порфирій Петрович, що розвінчує “наполеонівську” ідею статті. “Теорія” терпить крах. Після злочину Раскольников почуває себе ще гірше. Навіть мати і сестра Дуня стають йому чужими. Кров на руках і голос совісті доводять його до найстрашнішого стану – повної відокремленості від людей. Але й на каторзі Раскольников не відмовляється від своєї теорії.
“Двійники” Раскольникова – Лужин, Свидригайлов. Вони називаються двійниками тому, что в їхній свідомості й діях закладені негативні, антигуманні сторони “теорії”.
Образ Петербурга – один з основних у творі. Він представлений у трьох аспектах: пейзажні замальовки; вуличні сцени; опис інтер’єрів.
Жанр роману. Це роман нового типу в російській та у світовій літературі. У ньому є елементи детективного, сімейно-побутового, соціально-психологічного романів. Він побудований так, що кожен герой, кожен голос повноцінний і несе свою правду. Геніальний автор цього хору Достоєвський чує всі голоси. Це – поліфонічний, ідеологічний роман, у якому рішення особистих питань героїв стягується в один вузол з обговоренням найважливіших філософських, соціальних і морально-психологічних питань часу.
Реалізм Достоєвського – нове слово в літературі. В його основі пошук ідеалу, сенсу існування. Сам письменник назвав свій реалізм фантастичним. Це визначення він пояснював індивідуальним баченням світу, його явищ: те, що звичайно сприймалося як щось незвичайне, фантастичне, він бачив звичайним, природним, життєвим, і навпаки. Основний пафос творчості: утвердження гуманістичних і християнських ідеалів.
З теорії літератури
Поліфонія – багатоголосся, засноване на одночасному гармонійному єднанні і розвитку самостійних, мелодійних ліній.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)