Фауст і Мефістофель – ОБРАЗ ФАУСТА ЯК УТІЛЕННЯ ДИНАМІЗМУ НОВОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. ПРОВІДНІ ОБРАЗИ ТРАГЕДІЇ
ЛІТЕРАТУРА XVIII СТОЛІТТЯ. ПРОСВІТНИЦТВО
§ 6. ОБРАЗ ФАУСТА ЯК УТІЛЕННЯ ДИНАМІЗМУ НОВОЇ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. ПРОВІДНІ ОБРАЗИ ТРАГЕДІЇ
Фауст і Мефістофель
Сам Гете сприймав образи Фауста і Мефістофеля в нерозривній єдності. Він зазначав, що не тільки “невгамовні сумніви головного героя, а й тонка іронія Мефістофеля” разом становлять суть його “власного єства”. Але така єдність особлива – це єдність і постійна боротьба різних начал у людині, що визначають її духовний рух і моральну стійкість.
Поява Мефістофеля
Мефістофель усвідомлює складність завдання, яке він поставив перед собою: людей не так легко знищити.
За всякі способи я брався,
А все удачі не діждався:
Проти пожеж, потопів, бур
Земля стоїть собі, як мур!
Людське й звірине кодло теж набридло:
Як можна так поводитися підло?
Вже я їх бив, губив – і знов,
Дивись, шумує свіжа кров.
І скрізь таке, хоч бийся в груди.
В землі, в воді, в повітрі – всюди
Мільйони родяться життів.
Визнаючи неможливість знищити людський рід, Мефістофель поставив собі за мету взяти в полон душу людини. Він спокушає Фауста, котрий давно б’ється у безвиході, надією на пізнання життя і щастя:
“Покинь нікчемні заняття,-
Узнаєш, що таке життя”.
Мефістофель кличе героя з темного кабінету на широкий простір, у вільний світ. Так укладається угода між людиною і дияволом.
Але Мефістофелю не вдалося підкорити собі душу людини й довести її “мерзенну” суть. Фауст не перестав шукати істину, не зупинився в процесі пізнання, не втратив людське єство, хоча й припускався помилок. Це доводять сцени першої частини трагедії.
У сцені “Авербахів склеп у Лейпцигу” показано, що люди нерідко піддаються тваринному задоволенню, звірячим інстинктам:
Прелюдожерно гарно нам,
Мов всім на світі кабанам.
Мефістофель прагне довести “нутро скотиняче” людей. Але Фауста не задовольняють ниці інстинкти. Пияцтво – не та воля, про яку він мріяв: “Вони мені уже обридли всі”. Він прагне втамувати духовну, а не тілесну спрагу.
У сцені “Відьмина кухня” Фауст, прагнучи повернути молодість, звертається до послуг відьми, а та намагається своїм чаклунством спокуситидушу Фауста. Однак його не задовольняє буденне, бездуховне існування: “Не по мені вузьке життя”. Ворожба відьми йому також не до вподоби: “А може, годі?” Хоча Фауст і випив чарівний еліксир відьми, аби помолодіти, він не втратив своєї людської сутності.
У сценах з Маргаритою автор випробовує героя коханням. Мефістофель намагався довести, що людина не знає справжньої любові, а шукає лише плотських утіх. Він підштовхує Фауста до брехні, спричиняє трагедію Маргарити, але, попри драматичну розв’язку любовної колізії, кохання виявляється сильнішим за диявольський розрахунок. Фауст покохав по-справжньому. Кохання збудило в його душі незнані сили, відкрило йому весь світ.
Високий духу, дав мені ти все,
Усе, чого просив я.
Недаремно
Мені явив ти лик свій пломенистий.
Природу дивну дав мені в уділ,
Дав силу – почувать,- зажить її,
Не подивлять споглядачем холодним…
Фауст став причиною щастя і страждань Маргарити, він сам картає себе за горе, яке приніс дівчині. Але кохання духовно очистило їх обох. Тому в кінці першої частини у відповідь на слова Мефістофеля: “Вона рокована!” – лунає голос з неба: “Врятована!” Господь дарує духовне спасіння Маргариті й Фаусту за їхнє щире кохання. Мефістофелю не вдалося довести, що любов – “лише пусті слова”. А Фауст і в щасливу мить, і в розпачі не зраджує себе і не піддається диявольским хитрощам.
Сцени “Вальпургієва ніч” і “Сон у Вальпургієву ніч” – це випробування Фауста розвагами й забуттям. Мефістофель намагається відволікти його від духовних проблем, забрати в полон до темних сил. Проте Фауст відмовляється від солодкого забуття, не може забути Маргариту й того, що скоїв. Герой залишається самим собою – це головний результат його мандрівок із Мефістофелем у першій частині твору.
Отже, попри всі спокуси, дияволу не вдалося заволодіти душею людини. Фауст не спинився у пошуках істини та пізнанні смислу життя.
У другій частині трагедії герой продовжує свій суперечливий шлях і намагається осмислити всю духовну культуру людства й знайти той абсолют, якого одвічно прагнули люди. Сам Фауст утрачає індивідуальні риси і стає виразником волі, розуму, уяви, нічим не обмеженого у своїх пориваннях людського духу.
Ідеалом гармонії і краси для нього стає Єлена Прекрасна, але Фаусту належить пройти довгий шлях до неї. Він має усвідомити всі стадії міфологічної свідомості, потім долучитися до надбань людської думки, пізнати всі фази передісторії людства.
Союз Фауста з Єленою – символ єднання бентежного духу з античною красою, втілення думки автора про гармонізацію суспільства за допомогою античності. Але цей союз міг існувати лише у вигаданому, уявному світі. Прекрасний Евфоріон, дитя Фауста і Єлени, гине, слідом за ним зникає й Єлена. Отже, пошуки Фауста завершилися поразкою, хоча наближення до античної краси збагатило його духовно й спонукало продовжувати свій шлях до високої мети.
У четвертому й п’ятому актах другої частини Фауст знаходить себе у праці на благо людей, у боротьбі за життя і волю:
Лиш той життя і волі гідний,
Хто б’ється день у день за них!
Проте, на думку автора, остаточну істину відшукати неможливо. Фауст осліп, і стукіт лопат лемурів, що копають йому могилу, він приймає за будівельні роботи. Диявол оголошує зупинку життєвого часу. Формально він переміг, але духовна перемога лишилася за Фаустом. Адже він не припинив своїх пошуків сенсу буття. Його Я підноситься на новий щабель, наближаючись до жаданого абсолюту. Біля небесної брами він знаходить Маргариту, яка постає перед ним утіленням любові, вірності й милосердя. Попри трагедію героя, останні сцени “Фауста” звучать як натхненний гімн на честь людини. Завершальні рядки “Містичного хору” виражають одвічний потяг людства до нових вершин, до істини, краси, ідеалу.
Яви минущого Нам ніби сняться;
То – символ сущого,
Де сни здійсняться,
Де все урочеє Діє й живе;
Вічно жіночеє Нас туди зве.
Видатний український перекладач Г. Кочур писав: “”Містичний хор”, що завершує трагедію, співає про стихію вічно жіночого як артерію життя, що нею всі яви минущого пливуть до своєї сутності”.
Суперечці між Богом і Мефістофелем, про яку йшлося в “Пролозі на небі”, остаточно покладено край у фіналі “Фауста”, де божественне бере верх над диявольським. Гете відправляє душу Фауста на небо, а не в пекло, отже, Мефістофель так і не заволодів нею. Звільнена від земної оболонки душа героя лине до Бога, світла, до “щирої любові”, “джерела святого”, “блаженного життя”.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)