“Фауст” і його результат
Після Першої світової війни образ Фауста був принижений і осміяний в англійській і американській літературі (фантастико-сатиричне оповідання М. Бірбома “Єнох Соме” (1919), роман Д.-Б. Кебелла “Юрген, комедія правосуддя” (1925). На батьківщині Фауста також виникла літературна опозиція щодо трактування образу, створеного Гете. У романі Р.-Х. Бартша “Диявольський задум” (1923) старий Фауст постає похмурим символом минулого, злостивим чорнокнижником, який губить свого суперника і антипода Парацельса – символ гуманістичного світогляду.
Герой
Російський письменник М. Булгаков у романі ” Майстер і Маргарита ” (1937-1938) створює позитивний образ Фауста, хоча й не називає свого героя цим ім’ям. Майстер – це своєрідний московський Фауст, який, на відміну від Фауста Гете, убачає сенс людського буття не в діяльності, а в моральному самовдосконаленні.
Мефістофель у Булгакова перетворюється на Воланда. Разом зі зміною імені відбувається трансформація й характеру героя. Воланд зовсім не злий, він говорить про людей значно м’якше, ніж Мефістофель Гете, і визнає в них наявність милосердя як позитивної, суто людської риси. Булгаков позбавляє свого героя і тих функцій, які виконував його прототип у трагедії Гете. Воланд не є рушійною силою прогресу в масштабах Всесвіту, він виконує лише караючу місію на Землі. Сила, яку він втілює, діє вибірково й осмислено.
Герой драматичної поеми Поля Валері “Мій Фауст” (1938-1945) – людина, всім задоволена. Фауст Валері нічого не прагне, він лише намагається оволодіти мистецтвом ізольованого існування р суспільстві. Роль рушійної сили автор відводить не Мефістофелеві, а художній Творчості.
У п’єсі С. Альошина “Мефістофель” (1942) ідеться про реалізацію надлюдських прагнень Фауста. Однією з головних його чеснот і кінцевою метою життя є людяність. Це спокушає навіть диявола, і він міняє своє безсмертя на тепло земного Кохання.
У філософсько-публіцистичній драмі І. Сельвінського “Читаючи Фауста” (1947) дія відбувається в Берліні у травні 1945 року. Втіленням фастівського потягу до знань у п’єсі є німецький учений-фізик Норден. Вважаючи, що світом править зло, він вирішує не боротися з ним, а служити йому, і підписує угоду з нацистським генералом. Норден винаходить атомну бомбу. Учений насолоджується сміливою грою власного розуму, аніскільки не цікавлячись наслідками свого відкриття. Однак завдяки втручанню комуніста Вагнера папери з розробками атомної бомби згоряють у каміні. Аналогічне рішення пропонує у філософсько-символічній трагедії “Фауст і смерть” (1960) український письменник О. Левада. Автор подає той самий розподіл образів, ту саму ситуацію протистояння егоїстичного цинізму і живої душі.
Образ Фауста, створений письменниками першої половини XX ст., здебільшого протилежний гетівському. Герой стає символом найрізноманітніших людських вад. Моральний спектр образу досить широкий: від носія абсолютного зла або добра до пристосуванця певного політичного режиму. Така тенденція, безумовно, призводила до здрібнення образу.
Після Другої світової війни численні образи Фауста стали носіями думки про спокійне існування людини як втілення земного щастя. Серед них герої французького фільму Р. Клера й А. Салакруа “Краса диявола” (1950), лялькової п’єси Г. Ейслера “Ганс Фауст” (1952), драми Е. Борроу “Джон Фауст” (1957), новели Е. Бінга “Повернення доктора Фауста” (1959), сентиментально-утопічного роману Дж. Керуака “Доктор Заке Фауст, частина третя” (1959). Можна назвати також персонажів комедії А. Річардса “До завтрашнього ранку, Фауст!” (1961), мораліте Л. Даррелла “Ірландський Фауст” (1963), сатиричного роману Н. Еліна і В. Кашаєва “Помилка Мефістофеля” (1984).
Отже, з’являється ціле покоління “домашніх” фаустів і Мефістофелі, яким притаманні обмеженість, буденна свідомість і рутинний спосіб життя. Усі ці образи позбавлені головної риси характеру героя Гете – почуття неспокою і незадоволеності.
У 70-ті роки XX ст. у світовій літературі створюється “християнізований” образ Фауста, який проходить шлях або, Савонароли, або невизнаного апостола загальної спільності, миру та братерства.
У комедії П. Грінарі “Прокляття Мефістофеля” (1968) Фауст свідомо знищує землю атомною бомбою. Сповнений презирства до людського роду, він переконаний у помилковості його створення і бажає відкрити нову сторінку історії людства.
У п’єсі австрійського драматурга К. Бексі (Бегічі) “Фауст у Москві” (1963) Фауст виступає в ролі посланця імператора Рудольфа II до Івана Грозного. Він марно намагається укласти угоду між Росією і Священною Римською імперією.
Дещо окремо стоять у західній фаустіані роман Р. Уоллеса “Фауст-57” (1957), у якому вчений жертвує собою: продає душу дияволу, аби знайти формулу загального людського щастя, та роман італійського письменника Е. Балаті “Католицька нарече на” (1968), де Фауст стає лікарем-психіатром. Він закохується у свою юну пацієнтку, але не в змозі її вилікувати. У цьому творі Фауст більше схожий на романтичного героя, жертву власних почуттів.
Певна модифікація образу характерна для письменників східноєвропейських країн. Румунський літератор В. Ефтіліс написав драму “Доктор Фауст” (1957). її герой починає свого існування за часів Данте, а закінчує в епоху Леонардо да Вінчі. Фауст стає наставником Мефістофеля і змушує його покаятися в усіх скоєних гріхах, а носієм зла виступає інквізитор Джироламо Савонарола. Подібну художню концепцію має і Драма Ф. Брауна “Ганс Фауст” (1968) та роман угорського письменника Л. Дюрко “Щаслива подорож доктора Фауста впекло” (1979).
Наприкінці XX ст. увагу літераторів привернула проблема співіснування Фауста і Мефістофеля в одній душі. Саме про це йдеться в романі В. Орлова “Альтист Данилов” (1980). Роман являє собою колаж із мотивів і образів творів Й. В. Гете, Е. Т. Гофмана, Т. Манна, М. Булгакова. У ньому стверджується думка про те, що звільнення від зла та диявольської залежності надає талановитій людині творчого натхнення.
Трагічна тональність відзначає поетичний цикл Ю. Левітанського “Листи до Катерини, або Прогулянки з Фаустом” (1981). Автор циклу змальовує Фауста дегероїзованої епохи – втомленого і зневіреного.
Таким чином, у літературі XX ст. образ Фауста як виняткової людської особистості масштабів Всесвіту був утрачений. Трансформація образів Фауста і Мефістофеля полягає в загальній тенденції до їх здрібнення порівняно з тим ідейним навантаженням, яке вони несли у творі Гете. Ці образи втратили загальнолюдський зміст і набули локального характеру, втілюючи проблеми, пов’язані з певним історичним часом і певною країною.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)