Фантастика й гротеск у романі “Ми”

У романі “Ми” Е. Замятіна у фантастичному й гротесковому вигляді перед нами з’являється можливий варіант суспільства майбутнього. У геометричному суспільстві забороняється мати незаплановані бажання, все строго регламентовано й розраховано, почуття ліквідовані, у тому числі й саме коштовне, рушійне життя, почуття любові: кожному жителеві держави видається талон на “любов” у певні дні тижня. Будь-яке відхилення від норми в Єдиній Державі фіксується за допомогою чітко налагодженої системи доносів. Незвичайність, талант, творчість

– вороги порядку – піддаються знищенню. Бунтарі виліковують шляхом хірургічного втручання. Загальне регламентоване щастя досягається загальною рівністю

Проблема щастя людства тісно зв’язана в романі з питанням про свободу особи, питанням, що має давню й неминущу традицію в російській літературі. Сучасна критика відразу побачила в романі традицію Достоєвського, провівши паралель із його темою Великого інквізитора. “Цей середньовічний єпископ, – пише один з перших дослідників Творчості Замятіна, О. Михайлов, – цей католицький пастир, породжений фантазією Івана Карамазова, залізною рукою

веде людську череду до примусового щастя… Він готовий розіпнути явившегося вдруге Христа, щоб Христос не заважав людям своїми євангельськими істинами “з’єднатися нарешті всім у безперечний загальний і приголосний мурашник”. У романі “Ми” Великий інквізитор з’являється знову – уже в образі Благодійника”.

Співзвуччя проблематики роману “Ми” із традиціями Достоєвського особливо наочно підкреслює національний контекст замятинской антиутопії. Питання про волю й щастя людини здобуває особливу актуальність на російському грунту, у країні, народ якої схильний до віри, до обожнювання не тільки ідеї, але і її носій, що не знає “золотий середини” і вічно прагнучої волі. Ці два полюси російської національної свідомості знайшли відбиття в зображенні двох полярних мирів – механічного й природно-первісного. Ці мири однаково далекі від ідеального мироустройства. Питання про нього Замятін залишає відкритим, ілюструючи романом свій теоретичний принцип історичного розвитку суспільної структури, заснований на поданні письменника про нескінченне чергування революційного й ентропийного періодів у русі будь-якого організму, будь те молекула, людина, держава або планета. Будь-яка гадана міцної система, така, приміром, як Єдине Держава, неминуче загине, підкоряючись закону революції

Одна з головних рє рушійних сил закладена, по думці письменника, у самій структурі людського організму

Замятін спонукує нас до думки про неминущу вічність біологічних інстинктів, що є міцною гарантією збереження життя незалежно від соціальних катаклізмів. Ця тема знайде своє продовження в наступному творчості художника й завершиться в його останнім російському оповіданні “Повінь”, сюжет якого відбиває замятинский закон, що працює в романі “Ми”, але тільки переведений із соціально-філософської сфери в біологічну. Оповідання будується відповідно до постійної авторської антитези “живе” – “мертве”, що становить тему замятинского творчості й впливають на формування його стилю, що з’єднав у собі раціонального й ліричного початку. Ліризм у художніх творах Замятіна пояснюється його увагою до Росії, інтересом до національної специфіки народного життя. Не випадково критики відзначали “руськість” західника Замятіна. Саме любов’ю до батьківщини, а не ворожнечею до неї, як затверджували сучасники Замятіна, породжене бунтарство художника, що свідомо избрали трагічний шлях єретика, засудженого на довге нерозуміння співвітчизників

Повернення Замятіна – реальне свідчення пробудження, що почалося, у народі особистісної свідомості, боротьбі за яке письменник віддав свою працю й талант

Теперішня Література може бути тільки там, де неї роблять не виконавчі й благонадійні а божевільні єретики Е. Замятін

В антиутопії “Ми” Замятін показав, як можна заорганізувати життя людини, перетворити його в слухняну машину, що буде виконувати будь-яку роботу, погоджуватися на різні безглуздості. Причому таке життя цілком улаштовує жителів цієї країни. Вони щасливі, що живуть у некому “ідеальному” співтоваристві, де немає необхідності мислити, щось вирішувати. Навіть вибори глави держави доведені до абсурду. Уже кілька років вибирають одного з одного, підтверджуючи повноваження “Благодійника”.

Держава змогла зробити найстрашніше – убити в людях душу. Вони втратили її разом зі своїми іменами. Тепер лише номера відрізняють одного індивідуума від іншого

Своє відродження Д-503 сприймає як катастрофу й хворобу, коли лікар говорить йому: “Погано ваша справа! Очевидно, у вас утворилася душа”.

На час Д-503 намагається вирватися з повсякденного кола, виявляється серед бунтарів. Але звичка жити по давно заведеному порядку виявляється сильніше любові, прихильностей, цікавості. Зрештою страх змін і звичка до слухняності перемагають було що відродилася, але ще не зміцнілу душу. Спокійніше жити як і раніше, без потрясінь, без думок про завтрашній день, взагалі ні про що не піклуючись. Знову всі добре: “Ніякого марення, ніяких безглуздих метафор, ніяких почуттів: тільки факти. Тому що я здоровий, я зовсім, абсолютно здоровий… з голови витяглися якусь скалку, у голові легко, порожньо…”

Яскраво й переконливо Замятін показав, як виникає конфлікт між людською особистістю й нелюдським суспільним укладом, конфлікт, що різко протиставляє антиутопію ідилічної, описової утопії

Добуток талановито й образно показало шлях людства до поліцейської держави, що існує не для людини, а для себе. Чи не так і в СРСР ішло будівництво “монстра” для себе, а не для людей? Саме тому роман Замятіна “Ми” не друкувався на батьківщині письменника довгі роки. У своєму добутку автор дуже переконливо показав, до чого можна прийти в результаті будівництва “щасливого майбутнього”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Фантастика й гротеск у романі “Ми”

Categories: Нові твори

Links