Етюд про Ахматову та Гумільова
Вартовий, безвусий червоноармієць, рудоволосий і веснянкуватий, передав Анні записку, маленький аркушик у клітинку, на якому знайомою рукою було написано чорнильним олівцем: “Не хвилюйся за мене, почуваюся прекрасно, пишу вірші і читаю Гомера”. Вона не здивувалась і не заплакала. Анна знала його вдачу, знала його серце: воно билося зараз спокійно, попри те, що жити йому лишалося трохи більше десяти годин.
Я закрыл “Иллиаду”и сел у окна, На губах трепетало последнее слово, Чтото ярко светило – фонарь иль луна, И медлительно двигалась
Вона згадала ці рядки, які він подарував їй кілька років тому. Вона не знала тоді, що в цих рядках відбився спалах майбутньої кривавої заграви його трагічної долі, як і в тому вірші, який він написав за кілька років до теперішнього ув’язнення:
Пуля, им отлитая, просвищєт Над седою, вспененной Невой, Пуля, им отлитая, отыщет Грудь мою, она пришла за мной. Упаду, смертельно затоскую, Прошлоо увижу наяву, Кровь ключом захлещет на сухую, Пыльную и мятую траву.
Вона йшла по набережній повз будинок поета, якого було смертельно поранено на Чорній річці, і який тут, помираючи, просив лікаря
1303 книжки, які належали йєму, – збірки його улюблених поетів – Війона, Готьє, Малларме, Рембо… і його власні поетичні одкровення, дивовижні плодийого “саду душі”, в одному з яких (вона це добре пам’ятає) є такі строфи:
Да, я знаю, я вам не пара, Я пришел из иной страни, И мне нравится не гитара, А дикарский напев зурни. Не по залам и по салонам, Темним платьям и пиджакам Я читаю стихи драконам, Водопадам и облакам. Я люблю, как араб в пустыне Припадает к воде и пьет, А не рьщарем на картине, Что на звезды смотрит и ждет. И умру я не на постели, При нотариусе и враче, А в какойнибудь дикой щепи, Утонувшей в густом плюще…
Пригадалося, як приїхала у Царське Село восени 1910 року і ще здалеку побачила його, високого і стрункого, в чорному пальто і циліндрі, а поруч із ним невисокого на зріст Сергія Ауслендера в потертій студентській шинелі. Вони чекали на неї, але так заговорилися, що не помітили її появи. Над їхніми головами вітер шелестів золотим листям кленів. Гумільов енергійно змахував рукою, нагадуючи чимось знервованого журавля, а Ауслендер слухав його, ошелешений і стривожений. Раптом вони побачили Анну і засміялися весело і безтурботно. Пішки йшли до будинку, в якому жив Микола зі своїми тітоньками. Він говорив французькою. Анна зрозуміла, що Гумільов схвильований. Спитала, про що вони говорили з Сергієм, і почула від Ауслендера: “Сьогодні ваш наречений грав роль пророка”.
Гумільов упевнений, що через кілька років над Європою пронесеться нищівний ураган війни, і на Росію чекають страшні випробування,.Співвітчизники вбиватимуть один одного, а після того переможці почнуть мордувати і страчувати всіх, хто хоча б чимось нагадуватиме їм про їхні злочини і жррстокість”. Того вечора, коли сиділи біля каміна і стиха обмінювались думками, далекими від почутого, здебільшого пов’язані з поезією, журналом “Аполлон”, в якому працювали Микола і Сергій, Гумільов несподівано зблід, тінь смутку і болі пробігла по його обличчю, і він прочитав напам’ять вірш Костянтина Бальмонта:
Когда опричники, веселие, как тигры, По слову Грозного, среди толпы рабов, Кровавые затеивали игры, Чтоб увеличить полчища гробов, Когда невинних жгли и рвали по су ставам, Перетирали их цепями пополам, И в добавленияье к царственним забавам На жен и дев ниспосылали ерам, – Когда, облив шута горячею водою, Его добил ножом освирепевший царь, – На небесах, своєю чередою, Созвездья улибалися, как встарь…
Хіба могла знати Анна, що її наречений і розмовляючи під кленами з Ауслендером, і зараз, читаючи бальмонтівський вірш, зазирнув у трагічне прийдешнє, яке обірвало життя мільйонів людей і його власне?!
Записка від Гумільова, яку вона ще й досі тримала в руці, була останньою ниточкою їхнього, як колись їй здавалося, нескінченного діалогу. Янголи, які рятували її сіроокого короля від пазурів африканських хижаків, від смертельної спеки абіссінських пустель, від кулеметних черг на германському фронті, були не в змозі захистити його від кривавого леза більшовицької гільйотини. На першомуж допиті, почувши від чекіста з холодними, як у риби, очима звинувачення у контрреволюційній змові та запитання, чи є у нього факти, які могли б спростувати це звинувачення, чи є люди, які могли б підтвердити правдивість його відповідей, Гумільов зневажливо засміявся і сказав, що слідчий почує від нього відповідь, але буде вона першою й останньою: “Я не винний, і ви це знаєте. Вашій революції потрібні жертви, щоб залякати тих, хто мислить інакше. Ви не почуєте від мене жодного імені. Ви не поповните список жертв, які приноять комісари кривавому більшовицькому молоху”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)