Ернст Теодор Амадей Гофман

Ернст Теодор Амадей Гофман

(1776-1822)

Життя і творчість

Ернст Теодор Амадей Гофман з’явився на літературній авансцені тоді, коли формування основ романтизму вже відбулося. Як мислитель Гофман виступає спадкоємцем енської школи. Вимоги, які там було висунуто до ідеального художника – універсальність мистецтва, концепція романтичної іронії, син тез мистецтв, – було в повній мірі реалізовано в його творчості. Але між єнцями й Гофманом існувала суттєва різниця: перші були сповнені радісної упевненості в тому, що романтичне

“я” поета має змогу піднятися над дійсністю, через іронію зняти протиріччя. Вони вірили в те, що фантазія є більш реальною, ніж реальність, і наявність здібності до фантазії сприймалася ними як можливість абсолютної свободи, як звільнення від влади матерії. Герой Гофмана також сприймає реальний світ в іронічному плані і намагається вирватися з його кайданів, але письменник іронізує і з цієї мрії-утопії, і з свого героя-дивака, розуміючи безсилля романтичного “я” перед жорстокою силою реальності.

Знаменитий німецький романтик народився в 1776 році в Кенігсберзі. Гофман мав універсальні здібності

в різних сферах мистецтва. Він був автором першої німецької романтичної опери, диригентом, професійним музичним критиком, театральним декоратором, письменником, музикантом, блискучим юристом, графіком. Дивовижно не те, як різноманітні здібності могла мати одна людина, а як у кожній галузі Гофман виявляв високий професіоналізм.

У німецькому романтизмі не було митця більш складного й суперечливого і, водночас, більш своєрідного й самобутнього, ніж Гофман. Вся незвичайна, на перший погляд, безладна й дивна поетична система Гофмана, з її подвійністю й розірваністю змісту й форми, змішуванням фантастичного і реального, що сприймалось як свавілля автора, приховує в собі глибокий внутрішній зв’язок з німецькою дійсністю, сповненою гострих і болісних суперечностей, із такими непростими муками зовнішньої й духовної біографії самого письменника. Він писав у найпохмуріший і найважчий час німецької історії, коли більшість європейських країн охопила політична й церковна реакція, а Німеччина була роздробленою.

Ернст прекрасно закінчив курс юридичних наук у кенігсберзькому університеті у 1795 році, хоча не почував до юриспруденції особливого нахилу і продовжував ретельно займатися мистецтвом. До цього ж часу належать його перші літературні спроби в журналі.

У 1804 році Гофмана перевели радником до Варшави. Тут він зійшовся з Гітцигом, своїм майбутнім біографом, і з романтиком Захаром Вернером; тут же він заснував музичне товариство, зал якого прикрасив своїм живописом. У цьому місті він вперше побував за диригентським пультом; тут було зіграно п’ять його сонат. У 1805 році народилася дочка Ернста Цецилія.

Незабаром після вторгнення військ Наполеона всі прусські чиновники у Варшаві були звільнені зі служби. Гофман вирушив до Берліна – з партитурами кількох опер у портфелі і з наміром цілком присвятити себе мистецтву. Але там ніхто не зацікавився його операми, не знайшов він і місця вчителя музики. Нарешті йому пощастило налаштуватися капельмейстером у Бамберзі; але справи театру йшли так погано, що Гофман змушений був покинути його і перебиватися приватними уроками та музичними статтями.

Постійним супутником Гофмана стають злидні. Все пережите спричинило нервову гарячку. Це було в 1807 році, і цього ж року взимку померла його донька. У 1810 році один його знайомий, Гольбейн, збирався відновити бамберзький театр. Гофман допомагав йому, працюючи як композитор, диригент, декоратор, машиніст, архітектор і керівник репертуару. Та через два роки театр закрився. Гофмана знову обсіли злидні.

26 листопада 1812 року він пише в щоденнику: “… Продав сюртук. щоб пообідати”. З початку 1813 року справи його пішли краще: він одер жав маленьку спадщину й пропозицію посісти місце капельмейстері і в Дрездені. Страшні дві серпневих битв Гофман пережив у Дрездені: він виніс на собі всі жахи війни, але був бадьорий духом і навіть веселий, як ніколи; він у цей час зібрав свої музично-поетичні нариси, написав трохи нових, дуже вдалих речей і приготував до друку низку збірників своїх творчих здобутків (серед них повість “Золотий горщик”). Жан-Поль Ріхтер помітив у Гофмана письменницький талант і написав передмову до першого тому. Повість мала значний успіх.

Значні за обсягом твори Гофмана виходять один за одним у ти кому порядку: “Еліксир диявола” (1816); романи та новели для збірки “Нічні оповідання” (1817); “Дивні страждання одного директора театру (1819); “Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер” (1819); “Серапіонові брати” (1819); “Життєва філософія кота Мурра” (1820); “Принцеса Брамбілла” (1821); “Майстер Фло, казка в сімох пригодах двох друзів” (1822).

У1819році хвороба знову наздоганяє його, і він з дружиною їде 11.ч лікування в Сілезію. У цей час влада вирішила поквитатися з письменником-сатириком, який вже перебував у важкому стані. Прикутий до ліжка, він продовжував диктувати свої оповідання. У сорок сі м років сили Гофмана були остаточно вичерпані. У нього розвинувся туберкульоз спинного мозку. Він помер 26 червня 1822 року.

Гофман підбиває підсумки німецькому романтизму, є найповнішим виразником найкращих його прагнень, яким він надав небувалої доти яскравості й певності. У творчості Гофмана, найсуб’єктивнішого і письменника, котрий перетворив кожну свою сторінку на палку особисту сповідь, зіштовхнулись у нерівному єдиноборстві велич на, але самотня у своїх муках душа поета, що потребувала правди, свободи, краси, і жорстокий погано влаштований світ, в якому пану соціальна кривда, в якому все прекрасне і добре приречене на загибель або на злиденне безпритульне існування. Основний для всього романтизму конфлікт – розлад між мрією і дійсністю – набувши у Гофмана безвихідного, трагічного характеру. Основна тема його творчості – тема взаємовідносин мистецтва та життя.

Особливу увагу Гофман зосереджує на особистості художники Практично вся його творчість – від музичних новел (“Кавалер Глюк”, “Дон Жуан”) до роману “Життєва філософія кота Мурра” – присвячена темі зіткнення між художником і вульгарним середовищем, яке його оточує. Перша книга Гофмана, “Фантазії в манері Калло. Листи І щоденника мандрівного ентузіаста” (1814-1815), стверджує: художник – не професія, художник – спосіб життя. Таким є Ансельм із повели “Золотий горщик. Казка з нових часів” (1814), Уже ця рання повела демонструє основні особливості творчості Гофмана: зображуючи матеріальний світ, він майстерно передає колорит через естетичну деталь (дія новели відбувається у Дрездені, місто легко впізнається), реально передає тенденції, які існують у світі німецького бюргерства (мрії Вероніки є типовими мріями духовно обмеженої особистості жіночої статі). Водночас “Золотий горщик”, так само як і “Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер”, приголомшує своєю чудернацькою фантастикою. Але що неймовірнішою є пригода, то очевидніше – усе це є плодом нестримної вигадки письменника, все це є казкою.

Крізь усю творчість Гофмана проходять два потоки фантастики.

З одного боку, радісна, барвиста фантастика, що завжди давала насолоду дітям та дорослим і могла надихнути таких композиторів, “к Вагнер, Чайковський, Шуман (“Лускунчик”, “Чуже дитя”, “Королівська наречена”), на їх чудові твори.

З іншого боку, фантастика кошмарів і страхіть, усіляких видів божевілля як художнього втілення “нічного боку” душі й суспільного життя людей, якими володіють темні, страшні сили (“Еліксир диявола”, “Піщана людина”, “Майорат”).

“Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер”

У творі Е. Гофмана “Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер” розповідається про події, що відбулися в маленькій державі князя Диметрія.

За жанром це казка-новела.

Дійовими особами твору є карлик Цахес, фея Роза бельверде, студенти Балтазар і Фабіан, професор Мош Терпін та його дочка Кандіда, маг Проспер Альпанус. Розповідь ведеться від особи автора. історія про маленьку потвору викриває побут і звичаї карликових князівств, які ще мали місце в Німеччині.

У державі князя Деметрія кожен мешканець мав повну свободу, тому сюди злетілася велика кількість фей і магів, які понад усе на світі ставлять свободу. Але незабаром Деметрій помер. Його місце посів Пафнутій, який вважав, що чарівникам на його землях не місце. У князівстві залишилася лише фея Розабельверде, яка умовила Пафнутія надати їй місце у притулку для шляхетних дівчат.

Одного разу, коли Розабельверде в чудовому настрої гуляла в лісі, на узбіччі дороги вона побачила селянку Лізу, яка спала. Поряд з нею лежав кошик із хмизом, в якому був її син, крихітка Цахес. Це була страшна потвора зі старечим обличчям, тонесенькими, мов гілочки, ніжками. Пожалівши цю потвору, фея почала розчісувати своїм гребінцем його заплутане волосся. Коли мати прокинулася, феї вже поряд не було. Селянка вирушила в путь. Дорогою вона зустрілася з місцевим пастором, який був дуже вражений потворністю малюка, хоч і сказав, що той гарний собою, і навіть запропонував взяти дитину на виховання. Ліза була рада позбавитися цього тягаря, але не могла збагнути, чим саме міг сподобатися її потворний син пасторові.

А тим часом у Керпеському університеті навчається молодий поет Балтазар, який кохає Кандіду, дочку свого професора Моша Терпіна. Несподівано серед університетського люду з’явилось нове обличчя – крихітка Цахес, який має незвичайний дар привертати до себе людей. Якщо хтось у його присутності говорить щось дотепне, всі вважають, що це сказав Цинобер (так тепер називають крихітку Цахеса), але якщо Цинобер мерзенно нявчить, що він полюбляє робити, обвинувачують не його, а когось іншого. Всі захоплюються витонченістю й спритністю Цинобера, він зачарував навіть Кандіду.

Чари Цинобера діють на всіх людей, стан яких схожий на масовий психоз. Тільки два студенти – Балтазар (за задумом автора, він ревно охороняє казковий світ природи й поезії від вторгнення вульгарності й повсякденності) і Фабіан – помічають, що карлик насправді потворний і лихий. Що далі, то більше благ досягає карлик брехнею. Він стає експедитором у міністерстві іноземних справ.

Глибокий задум втілений у незвичайній долі потвори Цахеса, долі, що зумовлена тим загадковим для романтика законом, за яким матеріальні й духовні блага в буржуазному суспільстві розподіляються нерівномірно: той, хто має владу, присвоює собі плоди розуму й рук тих, хто нічого не має.

Одного разу до князівства прибуває доктор Проспер Альпанус, який насправді є магом. За допомогою магічного дзеркала він показує Балтазару та Фабіану, яким є карлик насправді, потім викликає фею Розабельверде і повідомляє її, що в майбутньому карлик накоїть багато біди. Фея погоджується опікуватися Цинобером і ламає гребінець, що ним вона колись розчісувала його кучері.

Чарівна сила гребінця була у трьох вогняних волосинках, які фея наділила чаклунською силою: всі чужі заслуги приписувалися їхньому власникові, а всі його вади – іншим, і мало хто міг бачити правду. Тепер ці волосинки слід було вирвати, що й зробили Балтазар і Фабіан. Це трапилося саме в той момент, коли мали відбутися заручини Цинобера з Кандідою. Всі враз побачили карлика таким, яким він був насправді. Його викидають геть, він біжить до свого палацу і тоне в срібному горщику.

Однак фея після смерті Цинобера робить останнє благодіяння – перетворює його на красеня. Не забуває фея й матері карлика, селянки Лізи: на її ділянці виросла чудова солодка цибуля, і жінка стає постачальницею князівського двору цією цибулею. А Балтазар одружився з красунею Кандідою на радість її батькам.

Автор доходить висновку, що багатство й людська глухота, те, що люди забувають закони природи й краси, призводить до панування безглуздості й вульгарності. Але Гофман вірить у велику силу мистецтва – перемога його на сторінках казки можлива, але у світі людей все набагато складніше: цим і пояснюється іронічний фінал твору.

Таким чином, у творах Гофмана, також як і в творах багатьох інших романтиків, відображено зіткнення двох світів: матеріального і духовного. Два паралельних світи можуть перехрещуватися (як в “Золотому горщику”), можуть не помічати одне одного, але завжди існує трагічна, хоча й іронічно осмислена суперечність між світом таланту і фантазії та світом бездуховності й обмеженості.

Незрозумілий сучасниками, Гофман почав сприйматися на рівні пророка через декілька десятиріч після смерті. По, Бальзак, Достоєвський, Блок, Кафка та багато інших письменників вважали Гофмана своїм вчителем.