ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ
ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ
(1899 – 1961)
Я знаю лише те, що бачив.
Ернест Хемінгуей
Я не знав Хемінгуея, але Хемінгуей людина для мене невіддільний від Хемінгуея письменника, від його книг і героїв, точніше, від тих з них, у яких він, не криючись, любив те саме, що любив у самому собі, – силу, широту, хоробрість, готовність постояти за себе і за справу, яку вважаєш ти справжньою, правою, го-товність ризикувати життям і впевненість у тому, що є речі і гірші за війну. Боягузтво гірше, зрада гірше, егоїзм гірше…
Костянтин Симонов
ПРАВДА ЖИТТЯ
У вісімнадцять років Хемінгуей став
У 1917 році Хемінгуей добровільно пішов на фронт (до Європи він потрапив разом із санітарним поїздом). Був тяжко поранений: під час операції лікарі вилучили з його тіла більше двохсот осколків. Війна залишила по собі і рани душевні. Подібно до багатьох своїх ровесників, Хемінгуей вийшов із пекла першої світової війни внутрішньо спустошеним. Людей, які ще зовсім юними потрапили на фронт і там втратили і друзів, і віру в добро, і себе,- цих людей назвали “втраченим поколінням”. Хемінгуей прийшов у літературу як представник цього покоління.
Епіграфом до свого роману “І сходить сонце” (1926) Хемінгуей взяв слова американської письменниці Гертруди Стайн: “Усі ви – втрачене покоління”. Герою цього роману Джейкові Барнсу війна скалічила не лише тіло, а й душу. Він так і не знайшов тих справжніх цінностей, задля яких варто було жити.
Слід зауважити, що не лише війна підірвала ідеали героїв Хемінгуея. Вже на самому початку свого творчого шляху письменник створює образи людей, які втратили віру в суспільство, що їх породило. Таким є Нік Адамс – герой багатьох оповідань Хемінгуея.
До теми “втраченого покоління”, викинутого війною у життя без ідеалів і надії, Хемінгуей звертається в романі “Прощавай, зброє!” (1929), Твір гнівно засуджує війну як явище антилюдяне у своїй основі, спрямоване проти всього сущого на землі, як кривавий спосіб розв’язання проблем, жодна з яких не варта нічого порівняно із життям людини. І найстрашніший наслідок війни: ті, хто лишився жити, кого війна “помилувала”, втратили все, насамперед – самих себе.
Герой роману лейтенант Генрі стільки на війні пережив, побачив, утратив, що вирішив “забути про війну” й укласти “сепаратний мир”: він дезертирував з армії (причому з армії діючої). Генрі намагається знайти вихід з безвиході в особистому щасті з Кетрін, яку кохає щиро і віддано. Але смерть Кетрін позбавляє Генрі всього. Йому лишається тільки пам’ять про війну.
Сам же Хемінгуей шукав вихід. І те, що він продовжував писати про трагедію “втраченого покоління”, було пересторогою людям, які намагалися втратити па-м’ять, щоб не ускладнювати свого життя.
У 1936 році в одному з кращих своїх оповідань “Сніги Кіліманджаро” письменник знову звертається до проблем, що хвилювали його в період створення роману “Прощавай, зброє!”. Герой оповідання – письменник Гаррі, помираючи, перебирає у пам’яті все, що було ним пережито і написано, й доходить сумного висновку про те, що “занапастив свій талант, бо прирік його на бездіяльність, бо зрадив себе самого і все, у що вірив, занапастив пияцтвом… лінощами, нероб-ством, снобізмом, пихою, марнолюбством – і сим, і тим, і ще хтозна-чим”.
Творчість Хемінгуея кінця тридцятих років тісно пов’язана з його участю в антифашистській боротьбі іспанського народу. Саме у цей період від описів бою биків і полювання на левів Хемінгуей перейшов до висвітлення проблем соціальних. Він оповідає про життя іспанського народу і зображує його вищим та моральнішим за правителів. У нарисі “Мадридські шофери” (1938) автор заявляє: “Нехай, хто хоче, ставить на Франко, чи Муссоліні, чи на Гітлера. Я роблю ставку на Іполіто” (Іполіто – простий іспанець, мужній шофер). Хемінгуей зробив ставку на іспанський народ, бо народ безсмертний, він долає перепони і йде у майбутнє. Іспанії, її народу, її історії присвячені п’єса “П’ята колона” (1938), сценарій “Іспанська земля” (1938), роман “По кому подзвін” (1940).
У “П’ятій колоні” йдеться про боротьбу проти агентів-франкістів у Мадриді. Хемінгуей писав її під артобстрілами, що надало їй життєвої переконливості. Письменник говорив про свою п’єсу: “Недоліки її пояснюються тим, що вона була написана під час війни, а якщо в ній є мораль, то вона полягає в тому, що у людей, які працюють у певних організаціях, лишається надто мало часу для особистого життя”. Так, у п’єсі герої (контррозвідники) своє особисте життя приносять у жертву справі, якій служать.
Ернест Хемінгуей – учасник відомих іспанських подій: був військовим кореспондентом в Іспанії у 1937- 1939 роках і бачив справжній героїзм народу, який бореться за свої права, за свою свободу. Ці враження багато в чому визначили авторські підходи до художнього відображення дійсності в романі “По кому подзвін”. У творчому доробку письменника цей твір став помітною віхою, оскільки в ньому з’являється герой, здатний боротися за свої ідеали.
Герой роману – американець Роберт Джордан хоч і є традиційним хемінгуеївським героєм, інтелігентом з глибокою душевною травмою, проте поводиться інакше: не обороняється, а наступає; взявши в руки зброю, захищає свободу іспанського народу. Це ставить Джордана в нові стосунки з дійсністю, сповнює його життя новим змістом. Залишившись прикривати відхід товаришів і, поранений, готуючись не так умерти, як дорого віддати своє життя, він думає: “Дуже не хочеться покидати життя і хочеться думати, що якусь користь я тут усе-таки дав. Намагався, у всякому разі, в міру тих здібностей, що мав… Майже цілий рік я бився за те, у що вірив. Якщо ми переможемо тут, ми переможемо скрізь. Світ – гарне місце, і за нього варто боротися…”
Роберт Джордан переконаний у тому, що обрав правильний шлях. “І тобі пощастило, – сказав він собі,- в тебе було дуже гарне життя”.
У роки другої світової війни Ернест Хемінгуей, подібно до багатьох чесних митців, виступає проти фашизму. У 1942 році він видає антологію “Люди на війні” й у передмові до неї розкриває зрадницьку суть Мюнхенської угоди 1938 року, учасники якої зайняли позицію потурання Гітлеру. Хемінгуей живе у цей час на Кубі, але бере участь у воєнних діях: він часто виходить у море із кораблями американського військово-морського флоту перехоплювати фашистські підводні човни. Коли ж американські війська висаджуються у Нормандії, разом з ними на землю Франції сходить військовий кореспондент Хемінгуей. Із зброєю в руках він воював за визволення Парижа і разом із французькими партизанами увійшов у місто, яке так любив.
Після закінчення другої світової війни Ернест Хемінгуей жив на Кубі. Змістом його життя лишалася літературна творчість. У 1950 році він публікує книгу “За річкою, в затінку дерев”. Американський полковник Річард Кантвелл пройшов дві світові війни і, помираючи, не може собі відповісти, за що саме він воював у своєму житті.
У 1952 році вийшла повість Хемінгуея “Старий і море” – філософська притча про людину і світ. У характерній для Хемінгуея лаконічній, стриманій манері він створює книгу, що вражає, хвилює, змушує замислитися над сенсом буття. У 1954 році за високий гуманістичний пафос цього твору Хемінгуея нагороджено Нобелівською премією.
Останні роки Хемінгуей багато хворів, дуже страждав – фізично і морально… 2 липня 1961 року Ернест Хемінгуей покінчив життя самогубством.
ПРИТЧА ПРО СТАРОГО І МОРЕ. На перший погляд, сюжет повісті – притчі Ернеста Хемінгуея “Старий і море” не складний. Старий рибалка Сантьяго вирушає далеко у відкрите море. Йому поталанило: він упіймав рибу, але вона настільки велика і дужа, що старому доводиться довго і тяжко змагатися, щоб перемогти її. А на зворотному шляху акули обгризли рибу, і старий приплив до берега лише з її скелетом. Поєдинок завершено. Але чи є в ньому переможець? 1 якщо є, то хто саме? І взагалі, про що ця повість? Про двобій людини і риби? Чи про гармонію людини і природи? Про силу чи безсилля людини? Про людську мудрість чи про людське безумство? А можливо, про трагедію самотності у світі, в якому роз’єднаність людей, відчуженість людини від суспільства і навколишньої природи сприймається як норма? І в чому, врешті, пафос повісті? В утвердженні сили людини чи, навпаки, її безсилля? У палкому письменницькому заклику до єднання людей чи у констатації їхньої роз’єднаності?
Ще багато інших питань викликає твір Хемінгуея, який за глибиною поставлених проблем і пристрасністю їх висвітлення, за універсальністю висновків і вселюд-ськістю їх звучання нагадує притчу, щоправда, дещо незвичну, хоч певною мірою і традиційну за формою подачі художнього матеріалу. Адже притча грунтується на побутовому сюжеті, який набув символічного, узагальнюючого значення, що надає їй дидактичного характеру. Притча завжди повчає. І це повчання, як і сюжет, має позачасовий, наднаціональний, вселюдський, всеохоплюючий сенс. Можна згадати біблійні притчі, наприклад притчу про сіяча (Євангеліє від Матвія: 13, 4-23). Алегоричний зміст притчі, як правило, дістає однозначне і канонічне тлумачення безпосередньо в Біблії.
Хемінгуей бере від біблійної притчі і повільний розвиток сюжету, і побутову основу оповіді, і її узагальнюючий смисл, і алегоричність, і конкретність, і поєднання сьогоденного та вічного, особистого та всесвітнього. Однак письменник не тлумачить змісту притчі. У нього багато залишається у підтексті (потаємний смисл твору). Хемінгуей не про все, що знає, говорить читачеві, щось він воліє не сказати, щось утаємничити, а читач завдяки асоціативності мислення немовби відновлює те, чого автор не висловив уголос. Такий художній прийом називається “ефектом айсберга”. Як відомо, одна третина айсберга знаходиться над водою, а дві його третини – під водою. Саме ці дві третини і має домислити читач. Розкриття цього підтексту означає наближення до розуміння повісті. Відсутність прямого авторського тлумачення подій позбавляє повість дидактизму. Читач сам усвідомлює суть авторської позиції, тому повчання має опосередкований характер, не такий відвертий, як у біблійних притчах. І то не дивно: “Старий і море” – твір художньої літератури, яка відкриває можливості для суб’єктивного й неоднозначного трактування смислу зображуваного.
Хемінгуей побудував свою повість на системі мотивів, які постійно повторюються в оповіді, переплітаються, взаємодіють.
Одним із провідних є мотив незвичайної риби, яку хотів упіймати і нарешті впіймав старий рибалка, Але цей мотив постає у творі не як щось стале, незмінне. Спочатку це просто велика риба. “Я цілий тиждень рибалив на глибокому й нічого не піймав,- подумав старий. – Спробую сьогодні там, де ходять косяки макрелі й тунця,- може, серед них попадеться й велика риба”. А потім наступають трагічні зміни. “Звертатися до рибини він більше не міг: надто вже вона була понівечена. Та раптом у нього сяйнула думка: – Піврибини,- сказав він. – Колишня рибина… я занапастив нас обох”.
Чи не свідчить такий розвиток лейтмотиву про цілковиту поразку Сантьяго: адже старий виходив у море в пошуках незвичайної риби багато днів, і ось він впіймав велику рибу, а повернувся з голим риб’ячим скелетом. Автор говорить: “Старий знав, що тепер він переможений остаточно і безнадійно”. Сантьяго запитує себе: “А хто ж тебе переміг, старий?”
Поєдинок між старим та акулами – то лише видима частина “айсберга”. У підтексті – роздуми про найважливіші проблеми: людина і суспільство, людина і природа, людина і Всесвіт. Письменник прагне гармонії, але досягти її у звичайному житті майже неможливо. А може, і взагалі неможливо?
Адже Сантьяго не лише милується гармонійно прекрасною рибою, а й дивиться на неї як на товар для продажу. І не задля споглядання чудової риби вийшов Сантьяго в море, а задля того, щоб зловити і продати її. Сантьяго б’ється з акулами насамперед тому, що ці хижаки забирають в нього здобич, а отже, і можливості для існування. Старий Сантьяго “уже знов відбивався і цього разу знав, що боротьба марна. Акули наскочили цілою зграєю, і старий бачив лише стрімкі лінії на воді, прокреслені їхніми плавцями, та фосфоричне світіння їхніх тіл, коли вони накинулись на рибину. Він молотив кийком по акулячих головах і чув, як клацають їхні щелепи і як струшується човен від шарпанини під дном. Молотив одчайдушно…”
Поведінка старого цілком психологічно й соціально вмотивована. Риба – його. Він зловив її. Він віддав боротьбі з нею мало не всі свої сили. Вона стала його власністю. Він любить цю свою рибу, співчуває їй, навіть благає її допомогти йому. Відчувши, що сили залишають його, він звертається до неї: “Рибино, тобі ж однаково помирати. То невже ти хочеш убити й мене?”
Для Сантьяго битися за рибу – це значить битися за життя, причому не просто за їжу, а за своє місце в жорстокому світі, який не визнає невдах.
Ось уже вісімдесят чотири дні він виходив у море й не піймав жодної рибини. Перші сорок днів з ним був хлопець. Та по тих сорока нещасливих днях хлопцеві батьки сказали, що старий тепер справжній невдаха, цебто геть безталанний, і звеліли синові перейти до іншого рибалки, з яким той першого ж тижня піймав три добренні рибини.
Старий стає самотнім серед людей, він самотній у своєму тяжкому двобої з морем, рибою, акулами – з долею. Мотив риби переплітається з мотивом бейсболу: “Багатії, ті мають у човнах радіо – воно говорить до них, розповідає про бейсбол…” – гірко думає старий у відкритому морі, мріючи про будь-яке, навіть ілюзорне спілкування. Нехай де буде транзистор чи безсловесний птах – аби не самотність: “Він пошукав очима пташину, бо радий був хоч її товариству. Одначе пташина зникла”.
Розмірковуючи про щастя, старий постійно пов’язує його з поняттям “купити”. Це соціальний, напрацьований упродовж десятиріч (а то й сторіч) стереотип мислення, це усвідомлення того, що за все треба платити: “Я б охоче купив собі хоч трохи талану, якби знав, де його продають”,- сказав старий. “А за що ж би я його купив? – тут – таки спитав він себе. – Може, за загублений гарпун, чи за зламаний ніж, чи за дві негодящі руки?”
Історія рибалки переростає в історію трагічної долі старого, приреченого життям і суспільством на самотність і жорстоку боротьбу за виживання.
Проте в мотив самотності Хемінгуей не вкладає песимістичного звучання, яким би це парадоксальним не здавалося. Письменник показує, що самотність, від сутність допомоги, необхідність розраховувати лише на себе – саме це змушує старого бути мужнім і терпеливим, знаходити в собі резерви сил, які дають йому змогу вийти переможцем: “Ти, старий, краще сам будь безстрашний і впевнений”, – мовив він.
Хемінгуей – прихильник активної позиції людини, позиції дії: людина має вірити у власні сили і спиратися у скрутну годину на них. Таке розв’язання мотиву самотності позбавляє повість похмурості, надає їй життєствердного звучання. “А нагорі, в своїй хатині при дорозі, старий знову спав. Він спав так само долілиць, і біля нього, пильнуючи його сон, сидів хлопець. Старому снилися леви”. Так у фіналі повісті переплітаються і взаємодіють два мотиви – хлопчика і левів.
Хлопчик біля Сантьяго – то врешті-решт визнання його, старого, перемоги, то подолання його трагічної самотності, його надія на те, що в нього ще є майбутнє. А леви уві сні – це і пам’ять про пережиту боротьбу, й готовність знову ставати до бою за життя.
У такому фіналі зафіксовано справді оптимістичний, сповнений гуманізму погляд митця на життя. У цьому – пафос повісті. І чи не в цьому суть роздумів Ернеста Хемінгуея над долями світу і людини?
(2 votes, average: 2.50 out of 5)