ЕРІХ МАРІЯ РЕМАРК
ЕРІХ МАРІЯ РЕМАРК
(1898-1970)
Пишу про час, який пройшов по людях, наче по рейках.
Еріх Марія Ремарк
Еріху Марії Ремарку було тоді років тридцять. З фотокарток на вас дивиться худорлявий чоловік з гостро окресленим обличчям, густими бровами, мужнім ротом, зібраний і добрий.
Із спогадів сучасника
ЛИЦАР ЧЕСТІ І ПЕРА. Ремарк – один з найпопулярніших письменників XX століття.
У спогадах сучасників він постає надзвичайно привабливою особистістю – яскравою, талановитою, дотепною і… романтичною.
Еріх Марія Ремарк народився
У 1929 році задуманий ще під час війни роман
Саме через цей роман нацисти люто зненавиділи Ремарка, бо, на їхню думку, “справжній німець” не міг написати такий твір.
У другому своєму романі – “Повернення” (1931) – Ремарк знову пише про зневірених фронтовиків, які не можуть знайти собі місця у повоєнному житті, тому що навколо бачать тільки “фальш, пихату нікчемність і безпомічне самовдоволення”. Революція 1918 року роз’єднує їх: учорашній бойовий командир стріляє в свого солдата, який опинився на іншому боці барикади. Дехто з них накладає на себе руки, божеволіє, попадає до в’язниці. Повернення до миру і щастя не відбулося. Єдиною підтримкою в житті є “власні руки, або зелене дерево, або подих землі”.
Хоч Ремарк зобразив у “Поверненні” руйнування фронтового братерства, він не втратив віри в цей осередок людяності й добра, бо знав: той, хто бачив смерть, навчився цінувати життя. Тому третій його роман – “Три товариші” (1938) – став гімном міцній чоловічій дружбі, яка допомагає існувати в хиткому повоєнному світі. Роман “Три товариші”, найпоетичніший, найсентиментальніший з усіх творів письменника, завершує своєрідну трилогію про “втрачене покоління”.
Після виходу “Трьох товаришів” Ремарка було позбавлено німецького громадянства. У 1939 році, напередодні другої світової війни, він переїхав у США. Фільми, зняті за його сценаріями, були настільки популярними, що Ремарк, чужинець, емігрант, був визнаний неофіційним “королем Голівуду”. Тут він познайомився із Чапліном та Хемінгуеєм і став душею їхнього товариства.
Нацисти продовжували переслідувати Ремарка. У 1943 році було страчено його сестру Елфріду. Гестапо надіслало Ремарку рахунок “за сокиру і роботу”…
Антифашистська тема стала провідною в повоєнній творчості Ремарка. Він пише про поневіряння емігрантів, які залишили гітлерівську Німеччину (“Люби бли-жнього свого”, “Тіні в раю”), про опір фашизму (“Тріумфальна арка”, “Час жити і час помирати”, “Іскра життя”), аналізує причини виникнення фашизму і зас-терігає людство проти цього безумства (“Чорний обеліск”).
Після другої світової війни Ремарк, громадянин США (американське підданство письменник одержав у 1947 році), живе у Швейцарії. Чи не тому він оселився в нейтральній країні, що не міг повернутися на розшматовану, поділену на дві частини Берлінською стіною батьківщину? В Західній Німеччині ще знаходили під-тримку профашистські ідеї, тому твори Ремарка викликали обурення. У Східній Німеччині формувався тоталітарний режим, письменникові дорікали за недостатню революційність його творів. А митець залишався вірним самому собі, стверджуючи: “Мені завжди здавалося, що коли і варто до чогось прагнути, то де до терпимості, незалежності, почуття гумору”.
Викриваючи війну і фашизм, Еріх Марія Ремарк захищав все живе, любив людей такими, якими вони є – грішними, нещасливими, замордованими тяжким, потворним життям.
Помер Ремарк у 1970 році.
“ВІЙНА ЗАКІНЧИЛАСЯ ДАВНО, А СПОКОЮ НЕМАЄ”. В романі “Три товариші” оповідь, як і в двох попередніх (“На Західному фронті без змін”, “Повернення”), ведеться від першої особи. Оповідач бачить світ, сприймає людей, думає і відчуває так само, як автор. Саме тому романи Ремарка стали художніми літописами доби, ліричними творами про війну, людину і суспільство.
Роман – про долю трьох фронтових друзів. Тридцятилітній Роберт Локамп після війни працював на залізниці, відав відділом реклами на фабриці гумових виробів, був тапером у кав’ярні. Готфрід Ленц “кілька років тинявся по Південній Америці”. Отто Кестер був пілотом, студентом, гонщиком, пізніше придбав авторемонтну майстерню, де тепер і працюють усі троє, заробляючи собі на життя ремонтом та продажем автомобілів.
Усі вони різні за вдачею. Готфріда Ленца друзі жартома називають останнім романтиком. Отто Кестер – небагатослівний і педантичний. Роберт Локамп, хоч і навчився битися і пити не п’яніючи,- “наївна душа”. Основна риса кожного – надійність. Живуть вони за законами фронтової дружби; підтримуючи один одного, воюють з навколишнім світом, із бідністю, з нудьгою. На фронті їм було зрозуміло, де свої, де вороги. Тепер свої перетворилися на ворогів: “Божевільний світ…” Життя пусте, дні минають, не лишаючи сліду. Вони вважають, що зло пануватиме в світі вічно, тому марно прагнути щось змінити, сподіватися на краще. “І що то ви за люди, ви, молоді! Минуле ненавидите, сучасне зневажаєте, до майбутнього вам байдуже”,- каже пані Залевська, хазяйка пансіону, в якому живе Локамп. “Жалюгідне плем’я”,- так характеризує їхнє покоління художник Фердинанд Грау. Старший на десять років, він вважає, що поміж ними різниця “на ціле життя, на ціле тисячоліття”.
Трагедія покоління тридцятирічних сягає років війни, адже юність героїв згоріла в її пеклі, а разом з нею – все те, у що вони вірили. Зразу після школи – окопи, ураганний вогонь, газові атаки, каліцтва, смерть товаришів і чекання власної передчасної смерті. Війна не полишає їхньої свідомості і в мирний час, вона живе у спогадах колишніх солдатів.
Тема війни розкривається у внутрішніх монологах головного героя твору. Роберт Локамп думає про війну і в день свого народження, підсумовуючи прожиті роки, і під час відпочинку на морі.
Ми хотіли вирушити в похід проти брехні, егоїзму, жадоби й душевної інертності, бо все це змусило нас до того, що ми пережили; ми були суворі, вірили тільки найближчому товаришеві, тільки конкретним речам, що ніколи не зраджували нас,- небу, тютюну, деревам, хлібові й землі… Але що з цього вийшло? Все стало брехнею, забулося. А хто не міг забути, тому залишилися тільки безсилля, розпач, байдужість і горілка. Часи великих мрій, мрій людських і навіть суто чоловічих, канули в небуття. Тріумфували заповзятливі. Корупція. Злидні.
У романі відсутні докладні описи навколишнього світу. Калейдоскопічно, фрагментарно у тексті з’являються сцени із життя Німеччини кінця двадцятих – початку тридцятих років; саме у такий спосіб Ремарк створює гнітючу картину: безробіття, інфляція, невпевненість у завтрашньому дні, злидні. Голодні перед багатими вітринами продовольчих магазинів. На іподромі “люди найнижчого прошарку” закладають останнє, сподіваючись виграти. Музеї наповнюють бліді тіні: “вони боязко ходили по залах, а їхні очі бачили не картини Ренесансу або спокійні мармурові статуї античності, а щось зовсім інше”. Це – безробітні. Вони стали завсідниками музеїв, бо там – безкоштовне тепло. На аукціонах люди втра-чають останні надії і гендлюють безсоромні ділки нової генерації, що “не нюхали пороху”, такі, як Гвідо Tic (“Шмаркач”). Якась жінка купує папугу, щоб було кого почути увечері. Ворожки та астрологи провіщають майбутнє. Люди дичавіють, кулаками завойовують право щось заробити. “У якийсь жахливий спосіб життя звузилося до жалюгідної боротьби за існування”. Самотність і приреченість, численні самогубства. “Дванадцятий на цьому тижні… Майже всі безробітні. Дві сім’ї, одна з двома дітьми. Звичайно, отруїлися газом. Сім’ї майже завжди вдаються до такого способу”,- каже поліцейський, прийшовши оглянути труп дрібного службовця.
Без теми нацизму була б неповною панорама життя Німеччини напередодні приходу до влади Гітлера. Локамп здивований тим, що скромний фінансовий службовець, завзятий філателіст, “лагідний, як ягня”, прилучившись до політики (“уже місяців зо два бігає на всі передвиборні збори”), відчув себе “надлюдиною”. “Справжній німець не просить вибачення! А тим паче в якогось там азіата!” – так він реагує на пропозицію Роберта вибачитись перед російським емігрантом графом Орловим.
В романі йдеться і про те, що на вулицях Берліна неспокійно: відбуваються політичні демонстрації під різними прапорами, бурхливі політичні збори, зіткнен-ня, стрілянина, втручання поліції.
Тон оповіді підкреслено об’єктивний: оповідач – байдужа до політики людина. Тому в романі не називаються партії, чиї збори відвідують філателіст і Готфрід Ленц. Колії Роберт Локамп і Отто Кестер розшукують Готфріда, якому загрожує небезпека, то не відрізняють правих від лівих; тільки прапори та уніформа різні, а решта – те саме: “на обличчях той самий вираз непевної надії, віри і порожнечі”.
Герої Ремарка вважають, що світ, хоч він і недосконалий, переробити неможливо. Політика завжди шкодить людині. Готфрід Ленц став жертвою свого донкіхотства: його вбив хлопець “у ясно-жовтих нових шкіряних крагах”, спільники якого були “в чоботах армійського зразка”. Ремарк не називає вбивцю нацистом, проте в підтексті це прочитується, адже деталі одягу переслідувачів Ленца свідчать про належність молодиків саме до цієї партії.
Загибель Ленца стала перевіркою життєвих принципів друзів. Вони не звертаються до поліції, хоч і запам’ятали вбивцю, а хочуть помститися самі, бо не вірять нікому. їх випередив трактирник Альфонс, який теж належить до братерства фронтовиків, того “таємничого братерства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар’єру, скоріше програють, розтринькають, загублять своє життя, ніж корисливо спотворять чи забудуть недосяжний образ – той невитравний образ… який вони носять в своєму серці ще від тих годин, від тих днів і ночей, коли не було нічого, крім голого життя і голої смерті”.
В оповіді про безрадісне існування трьох товаришів світлою нотою звучить історія палкого і ніжного кохання Роберта Локампа і Патриції Гольман.
Для Ремарка кохання, як і дружба,- найвища людська цінність. Проте молодим героям роману, які повернулися з війни з “розбитими серцями”, не так просто закохатися. “Кохання – це омана”,- каже Ленц. Робертові Локампу судилося пережити велике почуття.
Оскільки все в романі подається через сприйняття героя, портрет Патриції, як і картина навколишнього світу, складається з окремих деталей. Вона виходить з машини – і Роберт бачить вузьке коліно та каштанове волосся. Згодом читач дізнається, що у Пат прямі плечі, тонкі руки, виразні очі, граціозні, як у маленького звірятка, рухи. Ця прекрасна дівчина смертельно хвора, кохання героїв приречене.
Трагедія Пат, як і трагедія більшості персонажів роману, теж сягає воєнних років. Вона захворіла на туберкульоз, тому що “надто швидко виросла, а харчування не вистачало. Бо під час війни та одразу після неї всього було обмаль”. Ця страшна хвороба забрала її матір. Батько, мабуть, загинув на фронті; він був військовим. Тому Пат притаманне світосприймання колишніх фронтовиків: жадібний потяг до життя та відчуття самотності, нетривкості буття. Так само, як і Роберт Локамп, вона боїться покохати, бо “втримати не можна нічого”.
Автор показує, як розвивається почуття героя. Спочатку Роберт навіть не дозволяє собі багато думати про Патрицію. Раніше в житті Роберта були випадкові зустрічі, побіжні пригоди: “втеча від самого себе, від розпачу, від спустошення”. Він і не хотів нічого іншого, бо життя навчило його покладатися тільки на себе і на товариша. Тому він хоче, щоб Пат була для нього “несподіваним подарунком, щастям, яке прийшло і знову піде собі,- тільки так”. Проте взаємне кохання пробуджує в ньому бажання жити, питання “навіщо ми живемо?” більше не постає перед ним. Він відчуває себе щасливим, тому що в нього є Пат. Нарешті, збагнувши, що він так багато важить для Пат, що Пат щаслива від того, що він з нею, Роберт думає: “Це кохання і водночас щось інше. Щось таке, в ім’я чого можна жити. Чоловік не може жити заради кохання. А заради іншої людини – може”.
Кохання Роберта до хворої, беззахисної дівчини характеризує з найкращого боку не тільки його самого як віддану, надійну людину, а і його друзів. Вони оточили Патрицію увагою, що нагадує лицарське служіння. Ставлення до неї виявляє істинну людську сутність колишніх солдатів: з’ясовується, що цинізм та скепсис – це тільки мошкара, за якою – чутливі, ніжні, вірні душі. Коли у Пат почалася кровотеча з горла, Роберт телефонує Кестерові в Берлін. Він упевнений в тому, що друг знайде професора Жафе і привезе неодмінно, “якщо той не помер”. І Кестер, подолавши тисячу кілометрів осіннього туману, привіз лікаря до хворої Пат. Згодом, щоб кохана Роберта могла лікуватися у високогірному санаторії, Отто Кестер продає майстерню і машину, про яку казав, що краще дасть відрізати собі руку, ніж згодиться продати. Все виявляється марним. Оповідь роману невпинно наближається до трагічного фіналу: письменник готує читача до нього, розвиваючи мотив смерті. Самогубством покінчили дрібний службовець та Гассе, якого залишила дружина. Вбито Готфріда Ленца. Вмирають молодими Хельга Гутман і красуня – іспанка Ріта.
Хвороба забирає Патрицію, яка так хотіла жити і кохати…
Глибоким символічним змістом наповнено у творі образ дощу; за допомогою цього образу письменник передає відтінки домінуючого настрою героїв. Пат вви-жається, що вона помре під дощем: волога шкідлива для її хворих легенів. Дощ іде у вересні: він віщує розлуку закоханим, небезпеку для здоров’я Пат. Роберт виходить із клініки професора Жафе, де він побачив стільки страждань, а на вулиці йде дощ.
Особливого значення у Ремарка набувають картини природи. Вони постають у романі наче несподівано. Природа у Ремарка вічна і прекрасна, живе незалежно від людини своїм потаємним життям.
Ніч. Надворі почався дощ. Краплини його падали м’яко і ніжно. Вони вже не лопотіли, як місяць тому, коли падали на голі гілки лип, тепер вони тихенько шаруділи, збігаючи по молодому, податливому листячку – містичне свято, тайна перебігу крапель аж до коріння дерев, звідти вони знову побіжать угору і стануть листячком, що знову чекатиме весняними ночами на дощ.
Тиша. Замовкли вулиці, на тротуарі блимав самотній ліхтар. Ніжне листя дерев, освітлене знизу, здавалося майже білим, мало не прозорим, а верхівки мінилися, як яснобарвні вітрила.
Дослідники творчості письменника вважають, що ремарківські пейзажі у перекладах іншими мовами втрачають свою неповторну мелодійність – в ори-гіналі вони звучать як своєрідні молитви натхненного пантеїста. А сам письменник, який в дитинстві хотів бути музикантом, в кінці життя зізнався, що пише, добираючи слова за їхнім звучанням.
Загалом же стиль Ремарка лаконічний. Лише кількома штрихами відтворюються обставини, в яких відбувається дія. Тон оповіді стриманий, письменник розповідає про трагічну долю свого покоління, уникаючи красномовства і риторики.
Вже йшлося про те, що Роберта Локампа характеризують його внутрішні монологи. Крім того, образ головного героя, як і його друзів, розкривається також через вчинки та дії, через динамічні, насичені іронією та гумором діалоги. Гумор допомагає героям жити, а іронія сприяє розкриттю внутрішнього світу людей “втраченого покоління”, людей без надії.
Останній роман Ремарка “Тіні в раю” було надруковано по його смерті, у 1971 році.
Ремарк писав про свій вік: “Я народився в часи гасових ламп, пережив період розвитку електрики та авіації… Наука перемогла все. Тільки людям не вдалося стати один до одного ближче… Це страшне протиріччя. І незважаючи на це, я вірю, що люди знайдуть шляхи один до одного”.
“Вчись людяності!” – такий заповіт залишив нам Еріх Марія Ремарк.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)