ЕМІЛЬ ЗОЛЯ
ЕМІЛЬ ЗОЛЯ
(1840-1902)
Еміля Золя називали “революціонером в літературі” (Гі де Мопассан), “етапом у свідомості людства” (Анатоль Франс). Його мову характеризували як могутню, а творчість як безкомпромісну, чесну. Але чи не найточніше визначив сутність цього великого письменника Генріх Манн: на його думку, Золя “не лише писав твори, а й утверджував істину. Істина стала душею його творчості”.
Світ мистецьких уподобань Золя складався під впливом філософії позитивізму, що розглядав людину лише як частину біологічного світу.
Свої погляди на літературу як мистецтво слова Еміль Золя виклав у численних літературно-критичних розвідках, серед яких одне із чільних місць посідає “Ек-спериментальний роман” (1880). Натуралізм, на думку Золя, мав передусім обстоювати життєву правду. Основою мистецтва можуть бути лише факти, і митець може для своїх художніх досліджень обирати будь-які прояви життя, навіть такі, що традиційно
Натуралізм, отже, виступав проти авторського втручання у перебіг описуваних подій, проти авторської оцінки зображуваного у творі.
Саме тому роман Е. Золя “Тереза Ракен” (1867), який являє собою “фізіологічний експеримент засобами літератури” і в якому, як свідчить сам автор, він “дослідив два живих тіла, як хірург досліджує два трупи”, викликав у тогочасної критики “несамовите, сповнене обурення виття”.
Золя ж заявляв, що він “поставив собі за мету вивчити не характери, а темпераменти. У цьому весь сенс роману”.
Однак навіть у “Терезі Ракен”, де йдеться про фатальне, суто плотське тяжіння Терези і Лорана, яке врешті-решт штовхає їх на вбивство Терезиного чоловіка, Золя проривається у царину соціальних відносин, говорить про соціальні причини людських трагедій. Досліджуючи причини і наслідки (а саме цього не цурався Е. Золя), автор “Терези Ракен” підкреслював у Лорані його непереборне бажання розбагатіти за будь-яку ціну і показував, що драма Терези багато в чому зумовлена тим холодом і егоїзмом, які панують у суспільстві.
Так, за своїми основними принципами “Тереза Ракен” – роман натуралістичний. Але в ньому містився зародок подальшого розвитку художніх принципів пи-сьменника. Вже менше ніж через рік після “Терези Ракен” Е. Золя наголошував, що для створення справжнього роману потрібно дослідити суспільство в різних його проявах й описувати його в різних аспектах.
У 1868 році Золя вирішив написати про сучасну йому добу, створити її художню панораму. Так з’явився 20-томний цикл романів під спільною назвою “Ругон-Маккари. Природна і соціальна історія однієї сім’ї часів Другої Імперії”. У ньому досліджується історія сім’ї Ругон Маккарів – роду, який заснувала безумна Аде-лаїда Фук (у першому шлюбі – дружина селянина Ругона, у другому – п’янички Маккара). Нащадки цього роду потрапляють у різні соціальні прошарки суспільства (в тому числі у найвищі – фінансові, політичні), але їхні долі визначаються не лише обставинами, вчинками, діями, а й спадковістю. Цикл охоплює великий проміжок часу: від зародження бонапартизму (1804) до падіння імперії та подій Паризької комуни (1871). Історія однієї сім’ї переплелася з історією Другої Імперії, а долі окремих людей – з долею суспільства. “Ругон-Маккари” створювалися протягом 22 років (1871-1893), і ці романи поєднують реалізм дев’ятнадцятого століття з реалізмом двадцятого.
Традиції Золя в XX столітті продовжили: в англійській літературі – Джон Голсуорсі (“Сага про Форсайтів”), у німецькій – Томас Манн (“Еудденброки”) і Віллі Бредель (“Рідні та знайомі”), у французькій – Роже Мартен дю Гар (“Сім’я Тібо”). І справа не лише в тому, що роман – хроніка однієї сім’ї завоював літера-турний простір у XX столітті, а й у тому, що Е. Золя сприяв становленню нового реалізму, відмінного від бальзаківського.
Реалізм на рубежі віків поглиблює свою соціально-критичну спрямованість, а митці – реалісти розширюють сферу художнього освоєння дійсності, показують дедалі зростаючий антагонізм між трудівниками і “володарями життя” (“Жерміналь” Еміля Золя, “Борислав сміється” Івана Франка).
Виникає реалістичний історичний роман. Проза буття стає надбанням філософської лірики. Тяжіючи до достовірності, письменники кінця XIX – початку XX століття активно зверталися до умовних засобів художнього зображення – гротеску, символу, алегорії. Ці засоби допомагали створенню саме реалістичних картин буття (“Сучасна історія” Анатоля Франса, “Жан-Крістоф” Ромена Роллана). Водночас умовні прийоми використовувалися реалістами XX століття не лише для зображення конкретно-історичних подій, а й для творення універсальних, позачасових моделей суспільного розвитку людства, моделей, в основі яких лежать ті самі конкретні події конкретної історії.
Своєрідною реакцією на натуралізм став символізм. Основи його було закладено в творчості Стефана Малларме, Поля Верлена, Артюра Рембо та інших. І хоча за своїми соціально-духовними орієнтирами та уподобаннями символісти різнилися між собою (наприклад, богоборець Артюр Рембо і прихильник католицизму Поль Клодель), в основному їхні погляди були близькими: символісти прагнули інтуїтивного пізнання світу через символ. Вони вважали музику поетичного слова першоосновою ліричного твору, вірили у наближеність внутрішнього життя поета до ідеалу й намагалися за сірими буднями побачити сутність світу в його позача-совій величі та красі. Саме тому символісти не визнавали навколишню дійсність і вірили, що одвічні культурні цінності можуть об’єднати людей.
Принципи символізму певною мірою сприяли становленню і розвитку таких неординарних мистецьких особистостей, як Моріс Метерлінк, Поль Валері, Райнер Марія Рільке та інші.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)