ДЖОЙС, Джеймс Августин Алоїзіус
(1882 – 1941)
ДЖОЙС, Джеймс Августин Алоїзіус (Joyce, James Augustine Aloysius – 02.02.1882, Дублін – 13.01.1941, Цюріх) – ірландський письменник.
Разом із М. Прустом і Ф. Кафкою Джойс зараховують до “батьків” модернізму, а його роман “Улісс” (“Ulysses”, 1922), експериментально-новаторський характер якого спричинив широкий резонанс у літературному середовищі, вплинувши на багатьох письменників новітнього часу (Е. Хемінгвея, В. Фолкнера, Дос Пассоса, Ш. О’Кейсі, В. Кйоппена, Л. Даррелла та ін.), визнаний енциклопедією модерного мистецтва. Психологізм
Джойс народився в столиці Ірландії – Дубліні. Тут проминули його дитинство та юність, які співпали з бурхливим періодом в історії його вітчизни. “Зелений острів”, як називали Ірландію, кипів. У країні йшла боротьба за незалежність від Англії. Визвольний рух, названий “ірландським Відродженням”, не був єдиним за своїм характером. Лідером радикальних прихильників самоуправління Ірландії, які боролися за її свободу, був Ч. С. Парнелл. В особі цього переконаного і революційно налаштованого захисника національних прав ірландського народу англійська влада бачила свого головного супротивника. Як ватажок повстанців, Парнелл лякав і багатьох демократично налаштованих лібералів. Було зроблено все, щоб знеславити Парнелла в очах народу й усунути з політичної арени. Допомагала англійській владі католицька церква, піддавши Парнелла анафемі за його гріховний зв’язок із заміжньою жінкою. Від Парнелла відвернулись багато його колишніх соратників. З його смертю надії на визволення Ірландії відсунулися на невизначений час.
Політичні конфлікти переплітались у житті Ірландії з релігійними, не втишувалася боротьба протестантів із католиками. Протистояння політичних пристрастей, релігійних переконань часто проявлялося і в сімейних стосунках. Саме так було й у родині Джойсів. З ранніх літ Джеймс Джойс перебував у атмосфері безперервних суперечок між батьками. Його батько – Джон Джойс – був прихильником Парнелла, цілком поділяв його погляди, захоплювався сміливістю його дій. Дядько майбутнього письменника – Чарлз Джойс – був зв’язаний з революціонерами-повстанцями, йому часто доводилося ховатися від переслідування влади, і він знаходив притулок у домі свого брата Джона. Матір майбутнього письменника не поділяла симпатій чоловіка, вона була ревною католичкою, її лякали та відштовхували крайнощі його міркувань. Вона мріяла про те, що її син Джеймс стане правовірним католиком. За її наполяганням Джеймса віддали в єзуїтський коледж, де він вивчав філософію, історію, літературу. Здобута в шкільні роки грунтовна гуманітарна освіта дозволила Д. вступити в Дублінський університет, де він обрав своєю спеціальністю нові мови і продовжив вивчення філософії. Він відмовився від пропозиції стати священиком. На час закінчення університетського курсу (1902) Джойс порвав з релігією. У студентські роки було багато передумано й переоцінено.
Основною сферою юнацьких зацікавлень Джойса став театр, який відігравав важливу роль у літературно-громадському житті Ірландії тих років. У Дубліні виник “Літературний театр”; один із творців й активних учасників театрального руху – поет і драматург В. Б. Єйтс убачав його основне призначення в пробудженні почуття національної самосвідомості ірландців. Театрові та драматургії присвячені статті молодого Джойса: “Драма та життя” (“Drama and Life”, 1900), “Нова драма Ібсена” (“Ibsen’s New Drama”, 1901), “День юрби” (“The Day of the Rabblement”, 1901), “Катіліна” (“Catilina”, 1903), “Оскар Вайльд: поет “Саломеї” (“Oscar Wilde: the Poet of “Salome”, 1909), “Боротьба Бернарда Шоу з цензором” (“Bernard Shaw’s Battle with the Censor”, 1909). Захоплення театром спонукало Джойса попробувати й свої сили у драматургії. Влітку 1900 р. він написав п’єсу “Блискуча кар’єра” (“A Brilliant Career”), рукопис якої не зберігся, але відомо, що написана вона була під впливом драми Г. Ібсена “Ворог народу”. Через рік Джойс перекладає англійською мовою дві драми Г. Гауптмана – “Перед сходом сонця” і “Міхаель Крамер”. Ібсен і Гауптман стали епохою в його житті. Були й інші захоплення: схоластична філософія, Ф. Ніцше і А. Шопенгауер, французькі символісти (П. Верлен), театр М. Метерлінка, англійський естетизм.
Джойс вирішив присвятити себе мистецтву. Він відчував себе письменником, і перед ним постала важлива дилема, пов’язана з необхідністю визначити своє ставлення до руху Ірландського Літературного Відродження, який, склавшись у країні, став однією із форм боротьби за незалежність. Учасники цього руху прагнули до відродження і розвитку національної культури, вивчення пам’яток народної творчості, поширення гельської мови – давньої мови жителів Ірландії. Джойс поділяв ці прагнення, проте не приймав крайнощів націоналістичної та сепаратистської позиції учасників Літературного Відродження. Долю ірландської культури Джойс пов’язував не лише з її минулим, а й з необхідністю залучення до європейської культури. Він вважав шкідливою замкнутість Ірландії, на що прирікали її, на його думку, ревні захисники її самобутності. Не приставши до руху Літературного Відродження, Джойс не пов’язав себе і з боротьбою політичних партій.
У 1902 р. він подався в Париж, де, терплячи матеріальні нестатки, які не покидали його і в подальшому, провів майже рік, знайомлячись із новими явищами європейської літератури. Поміж багатьох прочитаних книг був роман французького письменника Е. Дюжардена “Лаври зірвано” (1888), у якому був використаний прийом “потоку свідомості”. У1903 р. у зв’язку зі смертю матері Д. повернувся в Дублін. Улітку наступного року він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Норою Барнакл. їхня перша зустріч відбулася 16 червня 1904 р. Ця дата буде названа в романі “Улісс”: червневого дня 1904 р. Леопольд Блум здійснює свою “Одіссею” Дубліном. І по сьогодні ірландці щорічно святкують 16 червня як “День Блума”. У цьому ж 1904 р. Джойс почав писати автобіографічний роман “Стівен-герой”, перероблений згодом у “Портрет митця замолоду” (“A Portrait of the Artist as a Young Man”, 1916). Тоді ж, але вже разом із Норою, Джойс знову й тепер вже назавжди покинув Ірландію. Вони відправилися в Цюріх, де Джойс не зміг знайти роботи, ПОТІЛІ – у Трієст. Тут Джойс заробляв на прожиття уроками англійської мови в школі Берліца. У 1907 р. в Лондоні вийшла друком його перша поетична збірка “Камерна музика” (“Chamber Music”), а в 1914 р. – збірка оповідань “Дублінці” (“DubYmers”). Езра Паунд відгукнувся на її появу доброзичливою рецензією в журналі “Егоїст”. За його ж рекомендацією в “Егоїсті” у 1914-1925 pp. були опубліковані розділи роману “Портрет митця замолоду “, що вийшов друком у 1916 р.
З початком Першої світової війни Джойсу довелося залишити Трієст і переїхати в Цюріх. Тут він працював над “Уліссом”, отримавши не без допомоги Єйтса і Пауида необхідні для прожиття кошти від Королівського Літературного фонду. Другий грошовий “грант” було присуджено Д. у 1916 p., що дозволило продовжити роботу над романом. У травні 1918 р. в американському журналі “Літтл рев’ю” розпочалася публікація розділів “Улісса “і тривала до кінця 1920 p., коли журнал було заборонено після звинувачення його видавця у публікації непристойних текстів.
У 1920 р. Джойс разом із Норою та двома дітьми перебрався в Париж. Тут у 1922 р. роман “Улісс” вийшов друком окремою книжкою. Доля цього першого видання склалася вельми драматично: частина тиражу, відправлена в Англію, була затримана на митниці, а книги, відправлені в Америку, були спалені за розпорядженням поштового начальства. Вперше в Англії роман Джойса було опубліковано в 1936 р. Над своїм другим романом “Поминки по Фіннегану” (“Finnegan’s Wake”) Д. працював із 1923 по 1939 р. Публікація його в незакінченому вигляді була здійснена (частинами) в 1928-1937 pp. У 1939 р. вийшла друком поетична збірка “Пенні за штуку” (“Poets Penny Each”). Серед творів Джойса є п’єса – “Вигнанці” (“Exiles”, 1918). У 1919 р. вона була поставлена у Мюнхені, але успіху не мала. На лондонській сцені її поставили в 1926 р.
У Парижі Джойс мешкав до початку Другої світової війни. Перебуваючи поза межами батьківщини, він писав лише про Ірландію, про Дублін. Вони живуть на сторінках його книг. Атмосфера Дубліна, топографія міста в усіх найдрібніших подробицях відтворені в оповіданнях Джойса, в “Уліссі”; образ Ірландії в її минулому та сьогоденні – центральний у художньому світі письменника. Паризький період життя Д., як, утім, і всі попередні, був нелегким. Письменник поступово втрачав зір. Зроблені операції не допомогли. На початку 30-х років підтвердилося важке психічне захворювання дочки. Це дуже важко позначилося на стані здоров’я Джойса. Він майже зовсім осліп. З початком війни сім’ї Джойса довелося знову переїхати у Швейцарію. Тут після операції на виразку він помер.
Думки про твори Джойса сучасних йому письменників були неоднозначними. Як новатора його вітали Е. Паунд, В. Б. Єйтс, Е. Хемінгвей, В. Вулф, Г. Стайн. Вельми критично щодо “Улісса” висловились Г. Веллс, Д. Голсуорсі.
Художня система Джойса включає твори різних форм – вірші, оповідання, романи, п’єси. Їхній появі передують статті про драму, природу драматичного, про співвідношення “драми та життя”. Саме так і названа програмна стаття Джойса – “Драма та життя”. Драму Джойса означує найвищою формою мистецтва і протиставляє літературі як нижчій формі. Драма має справу з основними й вічними законами буття, література – з мінливим і перехідним. Розповідаючи про драму, Джойс не має на увазі певний жанр, не має на увазі твір, написаний для сцени. Драму він трактує як “взаємодію пристрастей”, “драма – це боротьба, розвиток, рух у будь-якому напрямі”; “неправильно обмежувати драму сценою; драма може бути відтворена на картині так само, як вона може бути проспівана чи зіграна”. Неодмінна умова драми – передача “вічно існуючих людських надій, бажань і ненависті”. Для прикладу Джойс посилається на драми М. Метерлінка: наскільки б не були його герої підвладними фатуму і схожими на керованих чиєюсь невидимою рукою маріонеток, “пристрасті їхні глибоко людяні і тому зображення їх є драмою”. Про це Джойс писав у статті, присвяченій картинам угорського художника Міхая Мункачі (“Royal Hiberian Academy “Ecce Homo”, 1899). Глибше ці думки були розвинуті в статті “Драма та життя”, вихідна теза якої – необхідність зв’язку драми з життям. Джойс – противник ідеалізації в мистецтві життя та людей: “одна картина Рембрандта варта цілої галереї Ван Дейка”. Своє розуміння драматичного Джойс пов’язує з прагненням до якомога всеосяжніших форм зображення життя та людини. Саме в цьому аспекті він і говорить про те, що основним матеріалом драми є життя, про зв’язок драми з життям. Драма виникає на землі разом із життям і є його супутником; “вона існує, ще не віднайшовши форми”, вже тоді, коли розпочинають своє життя на землі мужчина та жінка. “Форма речей, як і земна кора, змінюється… Але безсмертними є пристрасті, людська сутність справді безсмертна, чи це в героїчну епоху, чи в епоху науки”. “Людське суспільство, – пише Джойс, – є втіленням незмінних законів, які вбирають у себе все примхливе розмаїття мужчин і жінок. Сфера літератури – це сфера зображення їхніх випадкових учинків і нахилів – широка сфера, і літератор має справу переважно з ними. Драма натомість має справу перш за все з основними законами в усій їхній наготі та божественній суворості і лише після цього з тими, у кому вони проявляються”. Літератор має справу з мінливим і перехідним, справжній митець – з вічним і незмінним. Драматизм існування людей відтворить Джойс у своїх оповіданнях; великою драмою, створеною ним, стане “Улісс”.
У статті “День юрби” Джойс аналізує взаємовідносини художника та суспільства, стверджуючи право творчої особистості на цілковиту свободу та ізоляцію від суспільства задля служіння мистецтву, задля створення довершеніших естетичних форм. Ці постулати будуть розвинуті пізніше в романі Джойса “Портрет митця замолоду”. У 1903-1904 pp., роблячи записи в нотатниках, Джойс сформулював основні постулати своєї естетики, не раз посилаючись при цьому на філософа-схоласта Тому Аквінського. Тут дає він визначення прекрасному, пише про кінцеву мету і призначення мистецтва. “Ті явища чудові, сприйняття яких приносить задоволення”, – стверджує Джойс. Мету мистецтва він убачає в естетичній насолоді, яку воно приносить, не пов’язуючи своє розуміння прекрасного з етичними началами, вважаючи, що за самою своєю природою мистецтво не повинно бути ні моральним, ні аморальним. Твір мистецтва викликає в людей статичні емоції, загартовує їх і доводить до стану спокою – естетичного стазису. Будь-яку спробу порушити його і розбудити в людині бажання діяти Джойс розцінює як порушення законів прекрасного. Він поділяє твори на три основні види – ліричні, епічні та драматичні, пише про розвиток мистецтва як рух від простіших видів до складніших – від лірики до драми. У своїй власній творчості Джойса відтворив і повторив цей рух, розпочавши з поетичної збірки “Камерна музика “і закінчивши його “Поминкамипо Фіннегану”, котрий, як і “Улісс”. він задумував як драму.
Ряду постулатів, висунутих Джойсом, властива певна двозначність, що дає підстави для їхнього різного тлумачення. Така двозначність прихована в постулаті про зв’язок краси та істини. Цей зв’язок у рукописі “Стівена-героя” Джойс підкреслює словами: “Мистецтво не є втечею від життя. Воно є чимось цілком протилежним. Мистецтво – це основне вираження життя”. Згодом, працюючи над “Портретом митця замолоду”, це твердження Джойс зняв. Тут герой роману говорить уже не про зв’язок мистецтва з життям, а про близькість краси й істини: “Платон, здається, сказав, що краса – це розкіш правди. Я не думаю, що це має хоч якийсь смисл, але правдиве і прекрасне близькі одне одному”.
Одначе від постулату про те, що “мистецтво є основним вираженням життя” (“art is the wery central expression of life”) Д. не відмовляється. У системі його естетичних поглядів цей постулат реалізується в понятті “єпіфанія”. У церковній лексиці слово “єпіфанія” означає “богоявления”. Джойс використовує його для означення моментів духовного прозріння людини, найвищої концентрації її духовних сил, що дає можливість проникнути в суть явища, зрозуміти смисл того, що відбувається. У “Стівені-герої” Джойс писав: “Під єпіфанією він мав на увазі несподіване розкриття душевного стану, що проявляється в грубості мовлення, у жесті чи в просвітленні розуму. Він вважав, що завданням письменника є якнайретельніше відображення цих єпіфаній, усвідомлюючи, що вони як такі дуже ефемерні та скороминущі”.
У витлумаченні Джойса “єпіфанії” – це й моменти пізнання, найвищий ступінь сприйняття; це прозріння, яке допомагає визначити місце того чи іншого явища в усій складності його взаємозв’язків з довкіллям. “Єпіфанія” – це водночас і необхідна умова осягнення прекрасного, заключний етап в осягненні краси. У цьому процесі Джойс виокремлює три етапи, три шаблі, кожен з яких відповідає трьом основним властивостям краси. Джойс визначає їх, використовуючи термінологію Томи Аквінського, як integritas, consonanta, claritas, тобто цільність, гармонія і ясність (прозріння).
“Єпіфанії” по-різному передані у віршах, оповіданнях, романах Джойса, але щоразу вони стають моментами прозріння, глибоко правдивими та пронизливо яскравими картинами реальної дійсності в усій складності притаманних їй драматичних конфліктів. Потік живих почуттів, думок, пристрастей піднімається з глибин. Розпливчатість і невловимість образів у віршах Джойса поєднується з проникливою ліричністю, щирістю почуття. В оповіданнях збірки “Дублінці” “єпіфанії” – це моменти, в яких, як у фокусі, концентруються почуття, помисли, бажання героїв, це миттєвості осягнення самого себе, своєї долі.
У “Дублінцях” Д. відтворив обтяжливу й задушливу атмосферу, в якій перебувають ірландці. “Моїм бажанням, – зауважує Джойс, – було написати розділ про духовну історію моєї вітчизни, і я обрав місцем дії Дублін, оскільки, на мій погляд, саме це місто є центром паралічу”. Він пише про те, як гинуть надії людей, як минає їхнє життя, позбавлене майбутнього, в ситуації бездуховності та зашкарублості. Співчуття людині, зневаженій безвихідністю свого існування, її болям і стражданню Джойс приховує за вдаваною безпристрасністю тону оповіді. Але неминуче настає момент, коли вони прориваються назовні і самого героя охоплює почуття прозріння. Це не обов’язково високі і значні миті його життя. Батько б’є тростиною свого безневинного сина (оповідання “Линини” – “Counterparts”). Його штовхає до цього пережитий ним самим біль приниження. І фінал оповідання, що вилився у крик відчаю беззахисної дитини, несподівано зовсім по-іншому освітлює всі попередні події. Духовне осяяння зіходить на героя оповідання “Мерці” (“The Dead”) тоді, коли він чує старовинну ірландську пісню і зненацька усвідомлює всю глибину свого егоїзму, що приховував від нього світ справжніх почуттів. Сяйвом цієї миті опромінюється минуле героїв – Габріеля Конроя та його дружини Грети. У нескладних, здавалось би, життєвих ситуаціях Джойс розкриває багато: самотність людей, їхню відчуженість одне від одного, перетворення у живих мерців. (“Мерці”- центральне оповідання збірки).
“Портрет митця замолоду” – один із варіантів “роману виховання”. Критика поставила його в один ряд з “Вільгельмом Майстером” Й. В. Гете. Розповідаючи історію Стівена Дедалуса, Д. оповідає про себе самого і водночас про становлення митця, покликаного творити новаторське мистецтво. Роман автобіографічний за своїм характером, на відміну від подальших творів, класично простий, і водночас “Портрет митця замолоду” – це необхідний щабель для створення “Улісса” та “Поминок по Фіннегану”. Роман про становлення художника, про відношення мистецтва та життя став базою майбутньої творчості Д. Рух від дитинства до юності, історія розриву Стівена з усім, що гнітило його особистість і обмежувало можливості свободи творчості, – з сім’єю, релігією, батьківщиною, послідовно відтворені в п’яти розділах роману. Сукупно вони складають п’ятиактну драму життя митця замолоду.
Надзвичайно важливе значення відіграє перший розділ, де йдеться про найраніший період життя Стівена, про значення дитячих вражень для формування художника. “Не буде перебільшенням сказати, що на двох перших сторінках “Портрета” проминули теми всієї творчості Джеймса Джойса”, – зауважив один із критиків.
Світосприйняття дитини через запахи, звуки, доторки та смакові відчуття. Миттєвості осягнення довкілля. Рух почуттів і потік свідомості в стадії формування. Ряд вкарбованих у пам’ять завдяки своїй життєвій достовірності реалістично змальованих картин – святкування Різдва в домі Стівена, епізоди його шкільного життя. У наступних розділах Джойс значно більше уваги приділяє передачі сприйняття довкілля Стівеном, аніж відтворенню його оточення.
Перехід від дитинства до юності пов’язаний з переходом із однієї школи до іншої, переїздом у Дублін, із пробудженням статевого потягу та здатністю творити у свідомості свій власний світ, далекий від реальності повсякденного життя. Розорення сім’ї з наступним розпродажем майна на аукціоні, зблідлі личка молодих сестер і братів, утомлені очі матері – все це входить в оповідь, не втрачаючи чіткості малюнка, але все помітніше поступаючись місцем передачі потоку свідомості Стівена. У третьому розділі майже все, що відбувається, відтворено крізь призму сприйняття героя: скрухи підлітка, його “гріх” і спроби його покутування. У змалюванні всього цього Джойс правдивий, гранично відвертий і сміливий. Традиції вікторіанського замовчування відкинуті, умовності порушені. Четвертий розділ написаний у формі внутрішнього монологу Стівена. Він вирішує відмовитися від сану священика, пориває з католицькою церквою і приходить до висновку про те, що все, що відбувається в його свідомості, має значно більше значення та інтерес, аніж те, що відбувається поза нею. Стівен порівнює себе з Дедалом, який знявся над землею на змайстрованих ним крилах. Нехай він загине, але в нього вистачить відваги, щоби випробувати свої сили. Дедал – символ художника, котрий пориває з усім, злітає в небо і творить силою уяви свій неповторний світ. До легендарного Дедала – винахідника та будівника – звернені заключні слова роману: “Вікодавній батьку, вікодавній майстре, підтримай мене нині і прісно”. Про Дедала, котрий спорудив лабіринт для царя Міноса, йдеться і в епіграфі до роману – рядку з “Метаморфоз” Овідія: “І спрямовує думку свою на мистецтва незнані”.
В останньому розділі роману Стівен вирішує покинути Ірландію. Він виривається з полону релігійних і родичанських зв’язків, щоб творити. Джойс викладає естетичне кредо Стівена, передає своєрідність самого процесу художньої творчості. “Я не буду слугувати тому, чому я більше не вірю, – хай це зоветься моїм домом, моєю батьківщиною чи релігією: я хочу виразити себе у способі життя чи в мистецтві настільки вільно, наскільки можу, і настільки повно, наскільки можу, вдаючись задля свого захисту до єдиної зброї, якою я можу собі дозволити скористатися, – мовчання, вигнання і майстерності”. Це життєва програма й самого Джойса.
У період із 1914 по 1921 р. Джойс працював над “Уліссом”. Задум цього роману пов’язаний із прагненням створити “універсалію” життя та людини, сучасну “Одіссею”, в якій втілюються одвічні засади буття. Реалізований цей задум у картині одного дня з життя трьох головних героїв – Леопольда Блума, агента рекламного відділку однієї з дублінських газет, його дружини Меріон (Моллі) – співачки, письменника Стівена Дедалуса, викладача історії в гімназії Дубліна. Відтворюються всі події, пов’язані з кожним із них протягом дня, передається “потік їхньої свідомості”, в якому втілюється їхнє минуле й теперішнє, проводяться аналогії з гомерівською “Одіссеєю”. Блум ототожнюється з мандрівним Одіссеєм (Уліссом), Меріон – з його дружиною Пенелопою, Стівен Дедалус – із сином Одіссея Телемаком. Усі вони разом взяті – саме людство, а Дублін – увесь світ. Джойс відмовляється від традиційного для жанру роману прийому опису, портретної характеристики, діалогу з його логічним розвитком. Він експериментує в процесі передачі “потоку свідомості”, внутрішнього монологу, використовуючи при цьому прийоми перебою думок, паралельного розгортання двох рядів думок, іноді уриває фрази, відмовляється від розділових знаків.
Дія роману розпочинається о 8 годині ранку 16 червня 1904 р. і закінчується о 3 годині ночі. “Улісс” складається з 18 епізодів; їхня послідовність визначається рухом часу від ранку до вечора. Кожен епізод співвіднесений з певною піснею “Одіссеї”. Загалом схема побудови “Улісса” є такою:
1-й епізод – 8 година ранку. Вежа Мартелло в передмісті Дубліна. Тут мешкають Стівен Дедалус, студент-медик Бак Малліган, англієць Гейнес. Сніданок. Стара молочарка-ірландка приносить молоко. Вона видається Стівену втіленням Ірландії.
2-й епізод – 10 година. Стівен проводить урок у школі містера Дізі. Під час перерви допомагає одному з учнів розв’язати задачу. Містер Дізі просить Стівена посприяти в публікації його статті в газеті. Стівен обіцяє допомогти.
3-й епізод – 11 година. Стівен іде вздовж морського узбережжя, поринувши у спогади. Потік його думок схожий на мінливість моря, на рух хвиль.
Три перші епізоди Джойс об’єднав у рукописному варіанті роману в окрему частину, назвавши її “Телемахією”. Епізоди цієї частини він відповідно назвав: “Телемак”, “Нестор”, “Протей”.
4-й епізод – 8 година ранку. Будинок Леопольда Блума на Еклес-Стріт. Блум готує сніданок дружині. Йде в м’ясну крамницю, отримує пошту, розмовляє з Меріон.
5-й епізод – 10 година. Блум виходить з дому. Проминаючи вітрини магазинів, заходить на пошту, в аптеку, де замовляє необхідний Меріон лосьйон, купує шматок мила, відправляється в міські лазні.
6-й епізод – 11 година. Блум їде на кладовище: ховають його знайомого Педді Дігнема. Тут же батько Стівена – Саймон Дедалус, який схилився над могилою своєї дружини – матері Стівена. Молебень за Педді Дігнемом. На душі Блума неприємний осад після короткочасної зустрічі з Бойленом – антрепренером і коханцем Меріон. Обличчя Бойлена промигнуло на одному з перехресть перед Блумом, який стояв там у ту мить.
7-й епізод – полудень. Редакція газети “Фрімен”. Сюди заходить Блум. Після його відходу тут з’являється Стівен, який виконує доручення містера Дізі. Зіштовхнувшись зі Стівеном у дверях, Блум мигцем зиркнув оком на нього. Але вони розходяться, не зупиняючись.
8-й епізод – перша пополудні. Блум закусує у шиночку Деві Бірна. Бургундське та сандвіч із сиром покращують його настрій, але біля музею він знову бачить Бойлена, і це його бентежить.
9-й епізод – друга година дня. Дублінська національна бібліотека. Тут Стівен Дедалус бере участь у суперечці про ідею шекспірівського “Гамлета”. Звучить тема “батька та сина”. У цей час у бібліотеку заходить Блум. Він залишає її одночасно зі Стівеном, але Дедалус не зауважує Блума, котрий пильно розглядає його.
10-й епізод – 3-я година дня. Містом у супроводі почту проїжджає віце-король.
11-й епізод – 4 година дня. Готель “Ормонд”. Тут Стівен Дедалус. Сюди ж перед побаченням із Меріон заходить Бойлен. В “Ормонд” іде й Блум, але трохи затримується дорогою, купуючи конверт і папір.
12-й епізод – 5 година дня. Леопольд Блум у барі. Він теревенить із відвідувачами бару, які не проти випити за його кошт. Мирна бесіда закінчується сваркою і глузуванням із Блума. Злі випади патріотично налаштованих громадян Дубліна спричинені єврейським походженням Блума.
13-й епізод – 8 година вечора. Він іде тим самим шляхом, яким уранці йшов Стівен Дедалус. Присівши на лаву, Блум згадує юність. Він думає про Меріон. її образ чітко вимальовується в його свідомості.
14-й епізод – 10 година вечора. Пологовий будинок. Блум заходить сюди, щоб поцікавитися здоров’ям своєї знайомої Міни П’юрфой, яка має в котрий раз народити. У приймальні серед групи студентів-медиків він бачить Стівена Дедалуса. Зустріч із ним пробуджує батьківську ніжність у душі Блума. Блум згадує про свого померлого сина Руді.
15-й епізод – опівніч. В одному з шинків Стівен Дедалус бере участь у студентській пиятиці. Тут і Леопольд Блум, котрий вирішує приглянути за Стівеном, опікуватися ним. Блум іде за Стівеном нічними вулицями Дубліна. Втрачає його з поля зору і знову знаходить у будинку розпусти поміж повій. П’яного Стівена мало не до смерті побивають п’яні солдати. Він утратив свідомість. Блум охороняє Стівена, поки той приходить до тями.
4-15-й епізоди Джойс об’єднав у другу частину роману, назвавши її “Одіссеєю”. Усі ці 12 епізодів пов’язані з “мандрами” Блума по Дубліну; і водночас у них відтворений рух його свідомості, робота пам’яті, і в потоці спогадів, асоціацій проминає все його життя. Епізоди другої частини послідовно співвіднесені з піснями гомерівської “Одіссеї” – “Каліпсо” (4), “Лотофаги” (5), “Гадес” (6), “Печера Еола” (7), “Лестригони” (8), “Сцілла та Харибда” (9), “Мандрівні скелі” (10), “Сирена” (11), “Циклоп” (12), “Навсікая” (13), “Бики Геліоса” (14), “Кіркея” (15).
16-й епізод – ніч. Блум і Стівен ідуть нічним Дубліном. У дешевій харчевні випивають по горнятку легкої кави, розмовляють із матросом, а потім, прямуючи до будинку Блума, говорять про Ірландію.
17-й епізод – ніч. Блум приводить Дедалуса до себе додому на Еклес-Стріт. Вони йдуть на кухню, згадують події дня. Розмовляють на найрозмаїтіші теми. Блум засинає.
18-й епізод – ніч. У свідомості напівсплячої Меріон виринають спогади про день, що минув, виникають картини її життя, образи близьких їй людей. 16-18 епізоди Д. об’єднав у третю частину, назвавши її “Nos tos”, а епізоди – “Хатина Евмея” (16), “Ітака” (17), “Пенелопа” (18).
Перелік епізодів у їхній послідовності накреслює лише просторово-часові орієнтири. Аналогії з піснями “Одіссеї” умовні, не завжди легко впізнавані. Так, розмова містера Дізі та Стівена (2-й епізод) лише віддалено схожа на ситуацію, коли збагачений життєвим досвідом Нестор дає поради юному Телемаку. Міські лазні Дубліна та країна лотофагів (5-й епізод) зіставляються тому, що і тут, і там людина може зазнати забуття. У ряді випадків аналогії прозорі: шиночок Деві Бірна нагадує землю людожерів-лестригонів (8-й епізод), будинок Блума – острів Ітака.
Система аналогій надає єдності структурі роману. Але звернення до Гомера має і глибший підтекст: Джойс виявляє ті одвічні начала, які притаманні натурі людини споконвіку. Все повторюється, історія має колоподібний характер.
Ідеї та образи “Улісса” мають аналогію не лише з гомерівською “Одіссеєю”, а й із шекспірівським “Гамлетом”. Тема “батька та сина” стає наскрізною в романі, переплітаючись із темою мандрів. До чого прагне Блум, здійснюючи свою “одіссею” Дубліном? Його мандри закінчуються зустріччю з Дедалусом і віднайденням у його особі сина, а Дедалус, у свою чергу, знаходить у Блумі батька. Ця зустріч, яка відбувається в 14-му епізоді (до цього часу їхні дороги лише перехрещувалися), стає кульмінаційною в романі. До неї все сходиться, вона все вирішує, досягаються цільність, гармонія та прозорість. Возз’єднання Дедалуса та Блума – “єпіфанія”, прозріння для кожного з них, осягнення прихованого раніше смислу існування. І підсумковий внутрішній монолог Меріон з його життєво-стверджувальним трикратним “так” – підсумок і результат цієї зустрічі, яка з’єднує воєдино елементи складної структури.
У 15-му епізоді є знаменна сцена: Стівен і Блум дивляться в дзеркало і натомість свого відображення бачать обличчя В. Шекспіра. Воно виникає як символ їхньої спільності, знак єднання. Бажана цільність досягнута. Мандрам Блума та Стівена настав кінець, їхня “одіссея” закінчилася. Шекспір, котрий “увібрав” у себе і Блума, і Дедалуса, – це водночас і сам Д. Його спорідненість із Дедалусом, що проявилася в “Портреті митця замолоду”, не зникла. Вона проявляється і в деталях автобіографічного характеру, і в міркуваннях Дедалуса, які поділяє і Джойс. Проте Стівен стає в’язнем у світі Блума, і це ув’язнення не лише неминуче, а й бажане. Злилися воєдино начала духовні і плотські, небесне і земне.
У Стівені втілені начала інтелектуальні, але своїм справжнім батьком він визнає Леопольда Блума, хоча художник Дедалус і “великий міщанин” Блум – два різні світи. Стівен освічений, що відтворено у складному потоці його свідомості, куди входять елементи текстів із Шекспіра та Данте, Гомера та Вергілія, Арістотеля та Й. В. Гете, С. Малларме та М. Метерлінка. Його мовлення багате на історичні назви та факти. Беручи участь у розмові про Шекспіра, про джерела його творчості (9-й епізод), Стівен заввиграшки вибудовує систему своїх доведень і заперечує опонентам. Потік його думок містить слова, фрази багатьма іноземними мовами – латинською, грецькою, італійською, французькою, іспанською, німецькою. Втілюються уявлення Джойса про мову як самодостатню цінність, що здатна творити свій особливий світ. Розмірковуючи про мистецтво і творчість, Стівен формулює своє завдання: прочитати “відбитки всіх речей”, “мінливих, мов море”, “відобразити форми їхніх форм і швидкоплинні миттєвості”.
Лінія Блума витримана в іншій стилістиці: домінують деталі, подробиці побутового характеру, щось життєво-приземлене, матеріальне і тепле, цілком конкретне. “Дублінський Пер Гюнт”, як називав Д. свого героя у первісних начерках, задумах, з яких витворився згодом “Улісс”, багатоликий. Цей буржуа-обиватель, “великий міщанин”, “рогоносець”, чуйний і добрий; він відданий сім’ї, важко переживає втрату сина, страждає через зраду Меріон; він охоче допомагає людям. Через увесь роман проходить тема Блума-мандрівника, гнаного і самотнього. “Блум” – квітка, проросла з ірландської землі, але позбавлена коріння.
“Потік свідомості” Блума прозаїчний, його обсідають думки про повсякденне і буденне, його інтелектуальний багаж скромний. Проте дім Блума, його “Ітака”, стає притулком для Стівена. Саме тут під час тривалої нічної розмови Дедалус і Блум приходять до думки про спільність поглядів і схожість смаків; стає очевидною їхня внутрішня спорідненість і близькість. Вони розмовляють про музику та літературу, Ірландію та виховання в єзуїтських коледжах, про медицину та багато іншого. І відбувається це в будинку на Еклес-Стріт, у царстві Леопольда Блума. Світ речей оточує Стівена, затягує його в себе – білизна на шнурку, посуд на полицях, громіздкі меблі, великий настінний годинник.
Радість життя, земної сутності людини утверджуються у внутрішньому монолозі Меріон, що завершує роман. Ці дві з половиною тисячі слів, нерозділених розділовими знаками, цей стрімкий потік спогадів, асоціацій, думок, що переривають одна одну, є синтезом і водночас найглибиннішим проявом самої суті “Улісса”.
Проза Джойса музична. Він максимально широко використовував мелодійні можливості мови, досягаючи “ефекту одночасності враження”, спричиненого формою і звучанням створеного образу. Схожий ефект досягається при злитті зорового та слухового сприйняття. Саме до цього й прагнув Джойс, реалізуючи в “Уліссі”ті принципи, про які писав у “Портреті митця замолоду”: “Художній образ постає перед нами у просторі або в часі. Те, що можна почути, – постає в часі, те, що можна побачити, – у просторі. Часовий чи просторовий художній образ перш за все сприймається як автономний у безмежному просторі або часі… Ви сприймаєте його весь – це цільність”. Цільність слухового і просторового вражень, спричинена художнім образом, особливо бажана для Джойса.
Над своїм останнім романом “Поминки по Фіннегану” Джойс працював сімнадцять років. Окремі фрагменти роману, що були опублікованими до його закінчення, читачі та критики, поміж яких був такий переконаний прихильник новацій, як Езра Паунд, сприйняли не лише здивовано, а й різко негативно. У зв’язку з цим Джойс писав: “Зізнаюся, я не в змозі зрозуміти деяких із моїх критиків… Вони вважають його (роман “Поминки по Фіннегану” – Н. М.) незрозумілим. Вони порівнюють його, звичайно, з “Уліссом”. Але дія “Улісса” відбувається зазвичай вдень, а дія мого нового твору відбувається вночі. І цілком природно, що багато чого не зрозуміло…” Цей роман Д. задумував як вираження підсвідомості сплячої людини, як спробу передати “безумовний світ сну”. Джойс намагається створити мову “сну та дрімоти”, вигадує нові слова, долучаючи до англійської мови нікому не відому мову ескімосів, і не даючи при цьому жодних пояснень. “Коли я пишу про ніч, я просто не можу, я відчуваю, що не можу вживати слова в їхніх звичайних зв’язках. Ужиті таким робом, вони не виражають усіх стадій стану в нічну пору – свідомість, згодом напівсвідомість і після цього – позасвідомий стан. Я прийшов до думки, що цього не слід робити, вживаючи слова в їхніх звичайних взаємовідносинах і зв’язках. На світанку, звичайно, все знову прояснюється… Я поверну їм їхню англійську мову. Я зруйнував її не назавжди”. А в одному з листів Джойс зауважує: “Можливо, це божевілля. Про це можна буде зробити висновок через століття”.
Назва роману перегукується з відомою ірландською баладою про Тіма Фіннегана, якому були притаманні пристрасть до спиртного і дивовижна життєстійкість. Образ героя народної балади трансформується в романі Д. складним чином. Фіннеган Джойса – це не тільки життєлюбний Тім. Його прототипом стає також і легендарний ірландський мудрець Фіни Маккумхал. Джойс передає потік тих снів, які бачить Фіни Маккумхал, лежачи в забутті на березі річки Ліффі. У підсвідомості сплячого Маккумхала проноситься історія Ірландії та всього людства, не лише в минулому, а й у теперішньому та майбутньому. Діючими особами в умовному значенні цього слова стають узагальнено-символічні образи Чоловіка, його дружини, їхніх дітей і нащадків. У потоці часу проносяться вони повз Фінна Маккумхала. Настає XX ст., і Людина (“людина взагалі” – за задумом Джойса) постає перед нами в образі такого собі Хамфрі Іервікера, трактирника; його дружина, тепер – Анна Лівія, його сини-близнюки – Шім і Шон, а дочка – Ізабелла. Але кожен з них містить не одну сутність: Іервікер – не лише трактирник і батько родини, він – і велетень, і гора, і божок, двоєдина сутність якого втілена у його синах; Анна Лівія – це ріка, одвічна сутність природи; Ізабелла – вічна мінлива хмарка. Джойс витлумачує сни своїх героїв, теперішні події порівнює з минулими, створює цілий ланцюг асоціацій, зближуючи, схрещуючи різноманітні часові нашарування. Історія людства постає як замкнуте коло. Людина в теперішньому залишається такою ж, якою вона була одвіку. Може змінюватися її ім’я, але сутність її залишається незмінною.
Перші українські переклади оповідань Джойса з’явились у періодиці кінця 20-х pp. XX ст., тоді ж у колах українських літераторів (М. Куліш, Ю. Яновський) став відомим і роман “Улісс”. Про інтерес до творчих пошуків Джойс згадує Ю. Яновський у передмові до своїх “Творів” (1932). У 1934 р. у Львові вийшла книга Д. Віконської “Джеймс Джойс. Тайна його мистецького обличчя”. Окремі твори Д. переклали О. Терех, В. Коротич, Я. Стельмах, Ю. Лісняк, В. Коптілов та ін.
Н. Михальська
(1 votes, average: 5.00 out of 5)