ДЖЕЙМС, Генрі

(1843 – 1916)

ДЖЕЙМС, Генрі (James, Henry – 15.04.1843, Нью-Йорк – 28.02.1916, Лондон) – американський письменник.

Народився в заможній сім’ї релігійного філософа, лектора та письменника Генрі Джеймса-старшого, котрий підтримував дружні стосунки з P. E. Емерсоном, X. Грілі, іншими видатними діячами культури США. Старший брат письменника – Вільям Джеймс (1842-1910) став значним філософом, одним із батьків прагматизму, та вченим-психологом. Ранні роки майбутній письменник провів за кордоном, навчався у Женеві, Лондоні, Парижі. Батько хотів, щоб діти

стали “громадянами світу”, увібрали в себе духовні надбання різних народів, вивчали іноземні мови та знайомилися з чужоземними звичаями та системами освіти. Джеймс навчався в юридичній школі при Гарвардському університеті (1862-1863). З початком Громадянської війни (1861-1865) брати письменника воювали на боці північан, Вільяма було поранено. Джеймс не міг служити в армії через серйозну травму.

У 60-х pp. почав займатися літературною працею, у 1864 р. опублікував своє перше оповідання “Трагічна помилка” (“A Tragedy of Error”) і згодом став професіоналом. У ранніх творах відчутний вплив Ч. Діккенса, Н. Готорна,

В. Ірвінга, але швидко вийшов на самостійну дорогу. У цей час він мешкав у Кембриджі в штаті Массачусетс, але з 1866 р. більшу частину часу проводив за кордоном – в Англії, Франції, Італії; з 1876 р. мешкав у Лондоні, хоча час від часу відвідував рідні пенати. Рафінований інтелектуал, котрий обертався у літературно-художньому середовищі і майже не стикався з “грубою” реальністю, Джеймс, позбавлений матеріальних турбот, уважав обтяжливим вульгарний, як він вважав, практицизм своїх співвітчизників, їхнє захоплення бізнесом і мистецьку “глухоту”. Врешті-решт, це привело Джеймса до добровільної “експатріації”, відриву від національних коренів, у чому він інколи вбачав і негативні моменти. Незадовго до смерті він зізнався одній поетці, котра, як і він, виїхала зі США: “Не повторюйте моїх помилок. Я відрізав себе від Америки, якій я належу”. Він належав до того типу художника, стороннього спостерігача, котрий уникає політичних пристрастей. Перебування в Європі дало йому можливість прилучитися до новітніх художніх віянь і особисто познайомитися з багатьма видатними майстрами словесного мистецтва.

Джеймс ніколи не був одруженим. Чоловік самотній, він всього себе віддавав письменницькій професії. Півстоліття тривав його шлях у літературі, весь цей час він самовіддано працював “без простоїв”, хоча й не зажив особливого успіху в широкого читацького загалу. За цей час він опублікував десять романів, понад десяток повістей, більше сотні новел, дев’ять п’єс (постановки котрих виявилися, проте, невдалими), значну кількість критичних статей, есе, подорожніх нарисів, рецензій, а також мемуари. Він залишив обширну епістолярну спадщину (в трьох томах, 1974-1980), “Записники” (“Notebooks”, опубл. у 1948 p.). Як художник слова, він наполегливо вдосконалював стиль і форму своїх творів, одним із перших серед американських письменників почав прискіпливо аналізувати й узагальнювати самий творчий процес, виявляти його закономірності, торкаючись цього не лише в критичних працях, а й у художніх творах, де не випадково, звичайно, діють письменники, художники, люди мистецтва. Він намагався відобразити “вічні” естетичні цінності, які віднаходив у психології людей, їхньому внутрішньому житті, морально-етичних колізіях. Тонкий психолог, Джеймс вирізнявся загостреною увагою до проблем совісті, обов’язку, моральності, невинності та гріховності, егоїзму й альтруїзму, які по-різному варіювалися в його книгах.

Письменник-реаліст, Джеймс вніс значний внесок у розробку теорії психологічного роману, який робив можливим відобразити життя людського духу, внутрішній світ особистості. Його статті на літературні теми ввійшли у книги “Французькі поети та романісти” (“French Poets and Novelists”, 1878), “Готорн” (“Hawthorn”, 1879), а також програмні збірки “Мистецтво прози” (“The Art of Fiction”, 1855), “Майбутнє роману” (“The Future of the Novel”, 1899), “Новий роман” (“The New Novel”, 1914). Прагнучи акумулювати художні досягнення Старого Світу, Джеймс був одним із найбільш “європеїзованих” американських письменників, хоча, звичайно, образи Америки та його співвітчизників відіграли значну роль у його творчості; в цьому аспекті він становив певний контраст у порівнянні зі своїм великим побратимом по перу Марком Твеном, глибоко національним за своїм світовідчуттям і стилістикою. Джеймс був видатним літературним критиком, котрий високо підняв престиж цієї професії. Він вважав, що критик є “справжнім помічником художника, факелоносцем, тлумачем, братом”. Як критик, Джеймс неперевершений в аналізі письменницької майстерності; слабшим він був там, де йшлося про інтерпретацію соціальних аспектів літератури.

Уже в перших книгах Джеймса намітилися три домінуючі теми: тема зіткнення європейської та американської культурних традицій, конкретніше, поведінка американця, котрий опинився у Старому Світі; тема художника, творця, який конфліктує зі своїм оточенням, переживає внутрішні колізії, пов’язані з його творчою працею; тема “пілігрима”, який шукає пристановиська, рідного дому: результатом його першої подорожі в Європу стала збірка оповідань “Полум’яний паломник” (“A Passionate Pilgrim”, 1869).

“Європейський” період творчості Джеймса відкривається романом “Родерік Хадсон” (“Roderick Hudson”, 1876), в центрі якого молодий обдарований американський скульптор, котрий від’їжджає на кошти спонсора у Рим, в Італію, країну мистецтва, де плідно працює, зблизившись із групою захоплених мистецтвом юнаків. Щоправда, Родерік Хадсон – людина імпульсивна, неврівноважена, в якої творча активність змінюється апатією. В Італії він знайомиться з красунею Крістіною Лайт, захоплюється нею до такої міри, що майже залишає свої художні заняття. Проте матір Крістіни знаходить дочці багатого жениха, принца Казамассіма. Приїхавши у Швейцарію, Родерік Хадсон зустрічає там своє колишнє кохання разом з чоловіком, знову переживає наплив пристрасті; намагається іти за ним і гине в горах під час бурі за не цілком зрозумілих обставин. Можливо, це було самогубство, а, можливо, і трагічний випадок.

Услід за цим романом з’явилися інші, в яких закріпились улюблені герої та ситуації Джеймса: “Американець” (“The American”, 1877), “Вашингтонська площа” (“Wachington Square”, 1881), “Жіночий портрет” (“The Portrait of a Lady”, 1881), “Бостонці” (“The Bostonians”, 1886), а також “Принцеса Казамассіма”(“The Princess of Casa-massima”, 1886). В останньому він вперше відгукнувся на актуальні соціально-політичні проблеми, змалювавши діяльність революціонерів-підпільників анархістського штибу в Лондоні. Написав він і ряд своїх відомих повістей, досягши особливої майстерності в цьому жанрі: “Брехун” (“The Liar”, 1889), “Учень” (1892), “Бруксміт” (“BvooksmAh”, 1892), “Килимовий візерунок” (“The Figure in the Carpet”, 1896), “Поворот гвинта” (“The Turn of Screw”, 1898) та ін.

Серед них особливо визначною є “хрестоматійна” повість “Дейзі Міллер” (“Daisy Miller”, 1879). Героєм-оповідачем виступає тут молодий, не без великосвітського снобізму заможний американець Фредерік Вінтербуорн, котрий живе у Швейцарії, де він знайомиться зі сім’єю Міллер – матір’ю, її 9-літнім сином Рендольфом і дочкою Дейзі (букв, ім’я означає “маргаритка”), котрі мандрують Європою. Дейзі Міллер – самобутній характер; безневинність поєднується у ній зі жвавістю та розкутістю поведінки. Безпосередня Дейзі не приймає манірних правил “доброго тону”; вжахнувши свою матір, вона, приміром, відправляється з Вінтербуорном на прогулянку до Шільйонського замку. Через декілька місяців Вінтербуорн зустрічає її в Римі, де вона стає предметом пліток “порядного” товариства, оскільки з’являється на людях разом із красенем-італійцем Джованеллі, вихідцем з простої сім’ї. За це її піддають справжньому остракізму колишні друзі та знайомі, котрі вважають, що юна леді зайшла надто далеко у своїй “інтризі” із залицяльником (з котрим, як вона пізніше зізнається Вінтербуорну, не була зарученою). Якось Вінтербуорн зустрів її під час прогулянки нічним Колізеєм у супроводі Джованеллі. Ця прогулянка стала для неї фатальною: вона захворіла на рідкісну хворобу, т. зв. римську лихоманку, і померла. Вінтербуорн повертається в Женеву, де продовжує безтурботне життя, спостерігаючи за великосвітським життям та оглядаючи визначні пам’ятки. Найвиразнішим виявився в повісті образ головної героїні, яка була вельми несхожа на “ідеальну американку”, культивовану “традицією добропристойності”. Дейзі Міллер, котра протистоїть лицемірним умовностям, на думку критиків, є одним із найцікавіших жіночих образів американської літератури.

Цікавою є повість “Листи Асперна” (“The Aspern Papers”, 1888), герой якої, американський видавець, вирушає у Венецію в пошуках листів Джефрі Асперна, знаменитого романтичного поета початку століття, у котрому прозоро проглядаються риси Дж. Н. Г. Байрона. Ці листи він писав до своєї коханої, яка приховувалася під іменем Джуліани. Несподівано виявляється, що адресат листів – колишнє кохання знаменитого поета, жива: це міс Бордеро, дуже стара жінка, яка живе у злиднях зі своєю племінницею Тіною. Видавець завойовує довір’я Тіни, вступає з нею у дружні стосунки, інтерв’ює стару міс Бордеро. Незабаром, проте, міс Бордеро помирає. Тіна, самотня незаміжня жінка, небайдужа до американця, сподівається на взаємність. Вона ладна віддати йому листи Асперна лише в тому випадку, якщо вони стануть родичами, тобто він з нею одружиться. Наляканий такою перспективою, видавець покидає Тіну. Під час наступного візиту він дізнається, що Тіна знищила безцінні листи.

З кінця 90-х років з виходом роману Джеймса “Пойнтонська здобич” (“The Spoils of Poynton”, 1897) намічається перехід до нового творчого етапу в житті письменника, який тривав приблизно два десятиліття. Критики називають його періодом “пізньої манери” Джеймса. У цей час були опубліковані його романи “Крила голубки” (“The Wings of the Dove”, 1902), “Посли” (“The Ambassadors”, 1903), “Золота чаша” (“The Golden Bowl”, 1904), ряд повістей, значна кількість критичних статей, в тому числі передмова, яку він написав до свого другого прижиттєвого видання творів (1907-1909).

Для його творів цього періоду характерні ускладнена форма, стильові експерименти, символіка й алегорії, посилена зацікавленість найтоншими порухами людської душі. Часто предметом уваги Джеймса стає не життя героїв чи середовище, а їхнє відображення в індивідуальній свідомості, сприйнятті. Щоправда, іноді пошуки нових форм і засобів вираження ставали в пізнього Д. самоціллю при досить вузькому, обмеженому змістовому наповненні, що, звичайно, надавало його книгам серпанку елітарності. Несправедливою, однак, є думка деяких критиків, наприклад, відомого дослідника-американіста І. Кашкіна, про те, що Джеймс був “письменником для письменників”. Але безумовно, що для сучасників він був майстром, “метром”, що знався на всіх таємницях свого мистецтва. Його “піонерські” пошуки в царині психологічного роману вплинули на художній розвиток літератури XX ст., на літературну техніку багатьох письменників, схильних до експериментування, таких, як Дж. Джойс, В. Фолкнер, В. Вулф, Г. Стайн, Е. Хемінгвей та ін.

Останні роки життя Джеймса були потьмарені смертями багатьох близьких людей, перш за все брата Вільяма (1910). Після вступу Англії у війну він взяв британське підданство (1915); проте заповідав, щоб його прах після кремації поховали в Америці. Так він підкреслив свій зв’язок з національним корінням.

У 40-50-х pp. XX ст. почалося “відродження Джеймса”, він став винятково популярним, причому, перш за все у критиків, які знайшли у його спадщині надзвичайно вдячний матеріал для досліджень. Література про його творчість, “джеймсіана”, воістину безмежна й поповнюється все новими працями.

Б. Гіленсон