Джеймс Джойс Дублінці: Нещасний випадок

Джеймс Джойс
Дублінці – Нещасний випадок
Містер Джеймс Даффі мешкав у Чепелізоді, бо прагнув жити якнайдалі від міста, громадянином якого був, а ще вважав усі інші передмістя Дубліна міщанськими, сучасними і претензійними. Він жив у старому похмурому будинку і з вікон свого помешкання міг розглядати покинуту гуральню та мілководну річку, на якій стоїть Дублін. У його просторій кімнаті не було ні килимів, ні картин. Він сам придбав тут кожну річ, кожен предмет обстави: чорне залізне ліжко, залізний умивальник, чотири плетені крісла,

вішак для одягу, скриньку для вугілля, кочерги і решітку перед каміном, а ще квадратний стіл з пюпітром на ньому. В стіні була ніша, де на полицях із білого дерева стояли книжки. Ліжко було застелене білим простирадлом, у ногах лежала картата чорно-червона ковдра. Над умивальником висіло невеличке дзеркало. На каміні, як єдина прикраса кімнати, стояла лампа з білим абажуром. Книжки на полицях були розкладені знизу догори, відповідно до розміру. На найнижчій полиці скраю стояло повне зібрання Вордсворта, а на найвищій, так само скраю, – “Мейнутський катехізис”, оправлений у палітурку з-під зошита. На столі завжди було письмове приладдя. Всередині, в шухляді, лежав рукописний переклад Гауптманового “Міхаеля Крешера”, в якому пурпуровим чорнилом виділено сценічні ремарки, і невеликий стосик папірців, скріплених докупи мідною шпилькою. До цих папірців, куди він часом занотовував свої думки, він у нападі самоіронії приліпив реклам-ку ліків від жовтяниці. З-під ляди столу, коли її підняти, линули тонкі, ледь чутні пахощі – чи то нових олівців із кедрини, чи то пляшечки з клеєм, чи то забутого там бозна-коли перезрілого яблука.
Містер Баффі сахався всього, що загрожувало тілесним чи душевним неспокоєм. Середньовічний лікар сказав би, що він народився під знаком Сатурна. Його обличчя, несучи на собі карб усіх прожитих літ, було того самого блідо-коричневого кольору, що й стіни дублінських будинків. На його великій подовгастій голові росло сухе чорне волосся, а русі вуса ледь прикривали неприємно скривлені вуста. Різко окреслені вилиці також надавали обличчю суворості; однак цієї суворості не було в його очах, що дивилися на світ з-під русих брів і створювали враження людини, завжди готової побачити в інших щось, що спокутувало б їхні вади, але зневіреної постійними розчаруваннями. Його душа жила на певній віддалі від тіла, спостерігаючи за діяльністю останнього крізь скептичні окуляри. Він мав дивну автобіографічну звичку: час від часу подумки компонувати кілька коротких суджень про самого себе, ставлячи підмет у третій особі, а присудок у минулому часі. Він ніколи не подавав милостині жебракам, а йдучи вулицею, впевнено карбував крок, тримаючи в руці міцну горіхову палицю.
Вже багато років він працював касиром у приватному банку на Баггот-стріт. Щоранку їхав туди iз Чепелізода трамваєм. Близько дванадцятої йшов до корчми Дена Берка і замовляв собі полуденок – пляшечку легкого пива та невеличку тацю крохмального печива. О четвертій ішов з роботи. Обідав він у їдальні на Джорджес-стріт, почуваючись тут вільним від надокучливого товариства дублінської золотої молоді і знаходячи якусь нелукаву одвертість у рядках меню. Вечори проводив або сидячи за роялем, що належав домовласниці, або безцільно вештаючись околицями міста. Іноді любов до музики Моцарта приводила його в оперу чи на концерт: це була єдина розвага в його житті.
Він не мав ні друзів, ні знайомих, ні церкви, ні віри. Його духовне життя плинуло осторонь від інших; своїх родичів він провідував на Різдво і супроводжував у останню путь на цвинтар. Обидві суспільні повинності він виконував як данину традиції, однак це було єдиною поступкою умовностям громадського життя. Він часто думав, що за певних обставин пограбував би свій банк, та оскільки ці обставини ніяк не складалися, його життя котилося розмірене – як оповідання без пригод.
Одного вечора він опинився у Ротонді поруч із двома леді. Тиха й напівпорожня зала віщувала виставі неминучий провал. Леді, що сиділа поруч, кілька разів оглянула безлюдне приміщення, а тоді мовила:
– Шкода, що сьогодні так мало публіки! Ви не уявляєте, як важко акторові співати для порожніх місць.
Він розцінив репліку як запрошення до розмови. Його здивувало, що вона поводиться так розкуто. Під час бесіди він весь час намагався зафіксувати в пам’яті її образ. Довідавшись, що дівчина поруч із нею, – її дочка, він вирішив, що жінка десь на рік молодша за нього самого, її обличчя, колись, мабуть, вродливе, свідчило про розум. Обличчя було овальне з виразно окресленими рисами. Очі були темно-сині й спокійні. їхній погляд, спочатку викличний і непокірний, раптом змінився, і в розширених зіницях на мить прозирнув глибоко пристрасний темперамент. Але вона швидко опанувала себе, її єство, ледь розкрившись, знову сховалося під покривалом розсудливості, а її повненька фігура в обтислому смушевому жакеті ще виразніше стала випромінювати виклик і непокору. Через кілька тижнів він знову зустрів її на концерті в Ерлсофт Терес, і коли її дочки не було поруч, вигадав хвилинку для розмови віч-на-віч. Вона кілька разів натякнула щось про свого чоловіка, але натяк важко було розцінювати як пересторогу. її звали місіс Сініко. Прапрадід її чоловіка походив із Ліворно. Чоловік був капітаном торгового судна, що курсувало між Дубліном і Голландією; у них була одна дитина.
Випадково зустрівши її втретє, він набрався мужності і призначив побачення. Вона прийшла. Це була перша з довгої низки їхніх зустрічей; вони зустрічалися завжди ввечері, обираючи для прогулянок найтихіші квартали Дубліна. Проте містер Баффі не любив нічого робити крадькома і тому наполіг, щоб вона запросила його до себе в дім. Капітан Сініко радів гостеві, гадаючи, що той претендує на руку його дочки. Він давно вже викреслив дружину з переліку своїх утіх, тож йому й на думку не спадало, що нею може зацікавитися хтось іще. Оскільки капітан частенько бував у рейсах, а дочка давала уроки музики на стороні, то містер Даффі мав досить часу, щоб утішатися товариством леді. Це була перша така пригода в їхньому житті, але ніхто з них не бачив у своїх діях чогось непристойного. Поступово він впустив її у світ своїх думок. Позичав їй книжки, постачав цікаві ідеї, ділився своїм інтелектуальним життям. Вона уважно слухала.
Іноді, у відповідь на його розумування, вона відкривала щось із власного життя. Турботливо, ніби мати, вона спонукала його до кінця вилити свою душу: вона стала його сповідницею. Він розповів їй, що колись ходив на збори Ірландської соціалістичної партії, почуваючи себе унікальним серед натовпу серйозних робітників на горищі, освітленому поганенькою гасовою лампою. Коли партія розкололася на три гілки, кожна з власним провідником і власним горищем, він перестав навідуватись на збори. Робітничі дискусії, казав він, надто вже боязкі; вони зациклені на проблемі зарплатні. Він зрозумів, що має справу з твердолобими реалістами, яким чужа точність думки – бо це продукт дозвілля, для них недоступного. Найближчі кількасот років, казав він, Дублінові не загрожують жодні соціальні революції.
Вона запитала, чому він не записує своїх думок. Навіщо, запитав він зі зневажливою посмішкою. Щоб змагатися з отими крикунами, нездатними мислити логічно й шістдесят секунд? Щоб терпіти критику тупих міщухів, які довірили свою мораль полісменам, а своє мистецтво – антрепренерам? Він не раз бував у її невеличкому котеджі за Дубліном, часто вони проводили там вечори. Поступово, познайомившись ближче, вони стали розмовляти про речі менш абстрактні. її товариство було йому як теплий грунт для екзотичної рослини. Часто вони не запалювали світла, чекаючи, поки спаде темрява. Темна затишна кімната вдалині від усіх, музика, що дзвеніла у вухах, єднали їх. Ця єдність заворожувала його, згладжувала гострі кути його характеру,, наповнювала почуттями його інтелектуальне життя. Іноді він ловив себе та тому, що дослухається до звуку власного голосу. Він гадав, що піднісся в її очах на ангельську висоту, і що ближче він привертав до себе полум’яну натуру своєї приятельки, то частіше йому вчувався дивний безособовий голос, у якому він впізнавав свій власний і який твердив про непоправну самотність людської душі. Ми не можемо себе зрадити, говорив голос, ми самі для себе. Кінець цим бесідам настав однієї ночі, коли місіс Сініко, надзвичайно збуджена, пристрасно схопила його руку і пригасла до своєї щоки.
Містер Даффі був ошелешений. Коли він побачив, як витлумачили його слова, ілюзії розвіялися. Він не заходив до неї цілий тиждень, а тоді написав і попросив про зустріч. Він не хотів, щоб їхня остання розмова відбувалася на попелищі зруйнованої сповідальні, тож вони зустрілися в невеличкій цукерні біля Паркової брами. Погода була по-осінньому холодна, та незважаючи на холод вони майже три години блукали туди й сюди доріжками парку. Вони домовилися розірвати будь-які стосунки, бо це, казав він, нестерпні й болючі пута.