…І от дочитана ця незвичайна книга – втім, недбале слово “дочитати” мало підходить до К. Паустовскому: адже з останньою переверненою сторінкою будь-якого його добутку із вдячністю розстаються й з жалем прощаються. І завжди щось схоже напрочуд і сумнів охоплює нас: як, цей прекрасний, що блищить всіма фарбами, що звучить і рухається мир, що настільки чарівно народився прямо на наших очах, – невже й він, подібно звичайним книгам, теж має останню сторінку? Дійсно, проза К. Паустовского повною мірою володіє тим рідкісною властивістю,
яке властиво лише самого життя, – вона нескінченно різноманітна й у своїх значеннєвих, барвистих, музичних, часом ледь уловимих подробицях незмінно свіжа, так що при будь-якому повторному читанні завжди здається трішки незнайомої, – це, напевно, і надає кожній зустрічі з нею легкий присмак нерозгаданої принадності. Її можна перечитувати безліч разів і завжди виявляти всі нові й нові пропущені відтінки. Іноді вражають навіть не нюанси й півтони, не окремі слова, а цілі сторінки!.. Припустимо, ви читали “Мещерскую сторону” і чомусь зовсім не звернули уваги, які там у К. Паустовского йдуть дощі, вас, напевно,
затримало щось інше, але, перечитавши ті ж сторінки іншим разом, ви з подивом виявите, що мелодії небесної вологи, що дзенькає, шумливої, що гарчить, співаючої, зосередженої, вкрадливої, не менееважни в цій повісті, як, скажемо, звуки птахів, або шум дерев, або дзенькіт високих твердих приречних т рав, коли дме сильний вітер. Саме так буває й у самому житті: ви постійно знаходите в ній те, що, звичайно ж, завжди в ній існувало, на що ви вже неодноразово дивилися, але чомусь не бачили. Але це “щось” у якийсь день раптом чітко й опукло виявилося, начебто тільки що народилося на ваших здивованих очах. От чому створюється враження, що в прозі К. Паустовского, їжі мир немов постійно творить і відновляє сам себе, де слово невідривно від життя, ця традиційно белетристична так звана “остання сторінка” як би відсутній. Оповідальні рамки в письменника широко розімкнуті, сюжет розмитий. У таку вільну прозу легко входять і природно в ній перемежовуються всілякі часи й несхожі географічні простори. Вони живуть у цьому просторому світі, у цим живим вселеним власним нескінченним життям. Може бути, тут і укладена одна із причин особливої міцності такий на вид тендітної, лірично ніжної, схожої на прекрасні вірші прози Паустовского. Достаток мандрівок, описаних їм, прямо-таки вражає. Він був на Кольськім півострові, жив у Мещері, з’їздив Кавказ і Україну, Волгу, Каму, Дніпро, Оку й Десну, Ладожское й Онезького озера, був у Середній Азії, на Алтаї, у Сибіру, у Криму, Латвії, Естонії, Литві, Білорусії, відвідав Афіни, Стамбул, Рим, Париж, Стокгольм, – втім, якщо перераховувати всі місця, треба було б скласти дуже довгий список. Всі поїздки тик або інакше “озивалися” у Творчості – іноді це було оповідання або нарис, іноді ціла книга. Мещерский край, ця остання любов К. Паустовского, викликав целую розсип дивних по ліризму оповідань і чарівну по своїй поетичності, прозорості фарб і музикальності повість “Мещерская сторона”. Поетичність завжди сполучалася в письменника з такою документально-географічною точністю, що його лірична проза була предметом поважної уваги вчених-географів. Ця пристрасть до подорожей зародилася в К. Паустовского в дитинстві – вона прийшла від книг, у яких описувалися різні екзотичні країни. Як це часто буває, тяга до незвичайного, що розпікала уяву й давала крила самим незвичайним мріям, виникла в київського гімназиста, синажелезнодорожного статистика, всупереч його прозаїчному середовищу, що оточувало, з її сіренькими буднями й нудними святами. Відхід в іншу, вигадану дійсність був, як це видно з автобиофафической повести “Далекі роки”, неусвідомленим протестом, що затаївся бунтом і протиотрутою проти відсталої, міщанської, тужливо акуратної, безбарвної повсякденності. Проза Паустовского осяяна добрим почуттям і тому світло.
