Думи про Росію в поемі Гоголя “Мертві душі”

…Гоголь вертався на Батьківщину, За залишилася Європа, спереду Росія. Дзвіночок розмірно відраховував дорожні вибої курного шляху. Стояло задушливе літо 1847 року… .

Коротка інформація про письменника: “Гоголь Микола Васильєв син народився в 1809 році, росіянин, поміщик, у чині колезького асессора. Автор вільнодумних творів, якось: комедії “Ревізор”, повістей “Ніс”, “Шинель”, “Мертві душі”. Перебуває за кордоном”. (З досьє ІІІ жандармського відділення.)

Так, “Мертві душі”… Він так і не завершив свій

улюблений добуток, у яке вклав усього себе. Без залишку. Усе, що заповів йому Олександр, про що сперечалися довгими ночами з Віссаріоном.. . Пушкіна давно вуж ні, Віссаріон важко хворий, але живуть і процвітають Чичикови, собакевичи, Плюшкини, сквозник-дмуха-новские, Хлестакови… Господи, куди ж ти несешся, Русь? Дай відповідь!.. Думки про долі Росії, здається, головне впоеме.

Гоголь відбив у своїй поемі не дві, а три Росія: Росію “мертвих душ” – поміщиків і чиновників. Росію селян, і наприкінці поеми з’являється прекрасний художній образ Русі-Трійки, птаха-трійки. Зроблено це настільки митецько й

повно, що “Мертві душі” можна назватьлитературним дослідженням російського життя першої половини XІX століття. У пам’яті відразу спливає й інший найбільший добуток російської літератури – “Євгеній Онєгін” О. С. Пушкіна, що є, по вираженню Бєлінського, “енциклопедією російського життя”.

Найбільше широко на сторінках поеми представлені образи сучасних авторові поміщиків. Як схожі вони на поміщиків з роману “Євгеній Онєгін”!

От Манилов. Увічливий, із приємними рисами особи (“але в цю приємність, здавалося, надто було передано цукру”), мрійливий… Хто знає, не загинь Ленский на дуелі, не перетворився б він, як і пророкував Пушкіна, от у такого Манилова?

Розстався б з музами, .женився,

У селі, щасливий і рогатий,

Носив би стьобаний халат…

Коробочка, господарськ і метушлива, нагадує пристарілу матір Тетяни Ларіній, що “солила на зиму гриби, вела витрати, голила чола”…

Гульвісу Ноздрева цілком можна представити в буяновском “картузі з козирком”, а “чудового хазяїна” Плюшкина зіставити з “власником злиденних мужиків” Гвоздиним.

Докладно, безжалісно описує Гоголь чиновників міста NN.

Очевидно, Гоголь не збирався протиставляти ядушливій атмосфері життя чиновників і поміщиків життя селянства. На сторінках поеми селяни зображені далеко не рожевими фарбами. Лакей Петрушка спить не роздягаючись і “носить завжди із собою якийсь особливий захід”. Кучері Селіфан не дурень випити. І Петрушка із Селіфаном, і два мужики, що сперечаються, чи доїде колесо до Москви,- росіяни люди, але не кращі. Щирий образ народу бачиться насамперед в описах померлих селян. Ними захоплюються й автор, і Чичиков, і поміщики. Їх уже ні, але в пам’яті людей, їх що знали, вони здобувають билинний вигляд

“Милушкин, цегляр, міг поставити піч у якому завгодно будинку. Максим Телятників, швець: що шилом кольне, то й чоботи, що чоботи, те й спасибі, і хоч би в рот хмільного! А Веремій Сорокоплехин! так цей мужик один стане за всіх, у Москві торгував, одному оброку приносив по п’ятистах рублів. Адже от який народ!.. Каретник Михєєв! Адже більше ніяких екіпажів і не робив, як тільки ресорні”. Так похваляється своїми селянами Собакевич. Чичиков заперечує, що вони вже вмерли й вони тільки “мрія”. “Ну ні, не мрія! Я вам доповім, який був Михєєв, так ви таких людей не знайдете: машинища така, що в цю кімнату не ввійде… А в плечиськах у нього була така силища, який немає в коня…”

И сам Павло Іванович, розглядаючи списки куплених селян, начебто бачить їх наяву, і кожний мужик одержує “свій власний характер”. “Пробка Степан, тесля, тверезості зразкової”,- читає він і починає представляти: “А! От він… от той богатир, що у гвардію годився б!” Далі думка підказує йому, що Степан виходив із сокирою всі губернії, з’їдав хліба на гріш, а в поясі приносив, вірно, рублів сто. Протягом декількох сторінок знайомимося ми з різноманітними долями простих людей. Ми бачимо російський народ повним сил, талановитим, живим, добрим. Із захватом говорить письменник і про живе, влучне російське слово, що виривається із самого серця

Але не завжди росіяни люди покірні владі. Образи можуть довести їх до помсти. В “Повісті про капітана Копейкине” розповідається, як герой Вітчизняної війни 1812 року, інвалід, скривджений чиновниками, збирає навколо себе вільних людей, здатних виступити на захист своїх інтересів

Росія встає перед нами у своїй величі. Не та Росія, де чиновники хабарничають, поміщики промотують маєтки, селяни пиячать, де погані дороги й готелі. А інша, у якій письменник бачить Русь ” птахом-трійкою”. “Чи не так і ти, Русь, що жвава необгонимая трійка несешся?” І образ країни-трійки зливається з образом майстра, що снарядили “дорожній снаряд”. Гоголь бачить Русь великої, що вказує шлях іншим; бачиться йому, як обганяє Русь інші народи й держави, які, “косячись, постораниваются й дають їй дорогу”.

Історія, на жаль, розсудила по-іншому. Не вдалося нашій країні обігнати інші. І нині здраствують в інших чинах і обличиях ноздреви, Чичикови, манилови й Плюшкини. Але жива Русь, ” птах-трійка”. И, незважаючи на безладдя, не можуть не почутися “інші, досі не лайливі ще струни, стане незліченне багатство російського духу, пройде чоловік, обдарований божеськими доблестями, або дивовижна російська дівиця, який не знайти ніде у світі, з усією чудовою красою жіночої душі, вся з великодушного прагнення й самоотвержия”. І віриться нам. жителям Росії, що пророчими виявляться слова письменника: “Піднімуться російські рухи… І побачать, як глибоко заронилось у слов’янську природу те, що сковзнуло тільки по природі інших народів…”

Пояснюючи задум “Мертвих душ”, Гоголь писав, що образи поеми “нітрохи не портрети з незначних людей, навпроти в них зібрані риси тих, які вважають себе краще інших”. “Мертві душі” це представники суспільних шарів, що панували в той час. Поема побудована як пригода “набувача” Чичикова, що купує мертві фактично, але живі юридично, тобто не викреслені з ревізьких списків, душі. Центральне місце в першому томі займають п’ять “портретних” глав (із другий по шосту). Цього глави, побудовані за однаковим планом, показують, як на грунті кріпосництва складалися різні типи кріпосників і як кріпосне право в 30-х роках XІX століття, у зв’язку з ростом капіталістичних сил, приводило поміщицький клас до економічного занепаду. Гоголь дає ці глави В певному порядку. Безгосподарного поміщика Манилова (2 глава) поміняє дріб’язкова Коробочка (3 глава), безладного марнотратника життя Ноздрева (4 глава) скупий Собакевич (5 глава). Завершує цю галерею поміщиків Плюшкин скнара, доведший свій маєток і селян до повного руйнування

З великою виразністю в “портретних” главах дана картина занепаду поміщицького класу. Від дозвільного мрійника, що живе у світі своїх мрій, Манилова, до “дубинноголовой” Коробочки, від її до відчайдушного марнотрата, брехунові й шулерові Ноздреву, далі до оскотинившемуся кулака “дірі на людстві” Плюшкину веде нас Гоголь, показуючи все більше моральне падіння й розкладання представників поміщицького мира

Поема перетворюється в геніальне викриття кріпосництва, того класу, що є вершителем доль держави. Галерея портретів поміщиків відкривається образом Манилова. “На погляд він була людина видний; риси особи його не були позбавлені приємності, але в цю приємність, здавалося, надто було передано цукру; у прийомах і зворотах його було щось запобігливі розташування й знайомства

Він посміхався заманливо, був білявий, із блакитними очами”. Раніше він”служив в армії, де вважався скромнейшим, деликатнейшим і образованнейшим офіцером”. Живучи в маєток, він “іноді приїжджає в місто… щоб побачитися з образованнейшими людьми”.

На тлі мешканців міста й маєтків він здається “досить увічливим і чемним поміщиком”, на якому лежить якийсь відбиток “напівосвіченої” середовища. Однак, розкриваючи внутрішній вигляд Манилова, його характер, розповідаючи про його відношення до господарства й времяпровождении, малюючи прийом Маниловим Чичикова, Гоголь показує цілковиту порожнечу й нікчемність цього “существователя”.

Письменник підкреслює в характері Манилова його нікчемність і слащавую, безглузду мрійність. У Манилова не було ніяких жвавих інтересів. Він не господарював, передоручивши його прикажчикові. Він навіть не знав, чи вмирали в нього селяни із часу останньої ревізії. Замість тінистого саду, що звичайно окружали панський будинок, у Манилова “тільки п’ять-шість беріз…” з рідкими вершинами

Своє життя Манилов проводить у ледарстві. Він відійшов від усякої праці, навіть не читає нічого: два роки в його кабінеті лежить книга, закладена все на тої ж 14-ой сторінці. Своє неробство Манилов скрашує необгрунтованими мріями й безглуздими “прожектами” (проектами), начебто будівлі підземного ходу будинку, кам’яного мосту через ставок

Замість сьогодення чувствау Манилова “приємна посмішка”, замість думки якісь нескладні, дурні міркування, замість діяльності порожні мрії

Іншим представником “мертвих душ” у поемі ми назвемо Плюшкина. Це “діра на людстві”. Все людське вмерло в ньому, у повному змісті це мертва душа. До такого висновку веде нас Гоголь, розвиваючи й поглиблюючи тему духовної загибелі людини