Дослідження казкової прози
Першими дослідниками, що започаткували збирання народних казок на поч. 19 ст., були Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський, Л. Боровиковський, М. Костомаров, О. Бодянський та ін.
У 30-х роках 19 ст. з´явилися публікації народних казок: І. Срезневський подає окремі тексти до альманаху “Галатея” (1839), М. Костомаров – до альманаху “Молодик” (1843), І. Головацький публікує 16 текстів в альманасі “Вінок русинам на обжинки” (1847). З середини 19 ст. записують та публікують казкові тексти П. Куліш, Д. Мордовець,
Першим цілісним виданням української казкової прози було двотомне видання “Народних південноросійських казок” (К., 1869, 1870) І. Рудченка. У передмові до нього дослідник порушив проблему класифікації та наукового публікування казкових творів, деякі тексти подав у кількох варіантах. У 70-х роках 19 ст. вийшли “Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край” у 7 томах П. Чубинського, удостоєні медалі Міжнародного конгресу в Парижі. Весь другий том цього видання складають народні Казки. Різножанровим
Помітним явищем були видання “Малоруські народні перекази і оповідання” (К., 1876) М. Драгоманова, куди увійшли казкові тексти в записах І. Манжури, С Руданського. Ці фольклористи здійснили й окремі видання – два збірники І. Манжури – “Казки, прислів´я і т. ін., записані в Катеринославській та Харківській губерніях” (1890) і “Малоросійські казки, прислів´я та повір´я, записані І. Манжурою” (1894); двотомник “Казки та оповідання з Поділля” у записах С. Руданського та А. Димінського; велика кількість народних казок увійшла до тритомного видання “Етнографічні матеріали, зібрані у Чернігівській та сусідній з нею губерніях Б. Грінченка” (1895-1899). Вагомий внесок зробив М. Сумцов. У 1900 р. А. Маркевич опублікував “Очерк сказок, обращающихся среди Одесского простонародия”.
У кінці 19 ст. особливий інтерес до вивчення жанру спостерігався на західноукраїнських землях. Результатом досліджень став збірник “Галицькі народні казки О. Роздольського”, значну кількість текстів подав В. Гнатюк у другому, четвертому, п´ятому та шостому томах “Етнографічних матеріалів з Угорської Русі”. Йому належить окремий двотомний збірник казок про тварин “Українські народні байки (Звіриний епос)” (Львів, 1916). У вступній статті до нього дослідник обгрунтував класифікацію тваринного епосу, проаналізував казкові мотиви, розмежував поняття казки народної та літературної. За сприяння В. Гнатюка вийшли “Народні казки” з ілюстраціями В. Кобринського (Львів, 1913), “Баронський син в Америці. Вибір народних казок з образками Юліана Панькевича” (Львів, 1916), “Народні байки. З образками Микити Вихора” (Львів, 1918).
У цьому руслі активно працював І. Франко, що засвідчують його фольклористичні праці. У “Передмові до збірника казок О. Роздольського”, у дослідженні “Пісні та казки про Правду і Неправду” (1906) він аналізує соціально-історичний грунт казкового епосу.
Помітний вплив на вивчення жанру справили всесвітньо відомі праці європейських учених, зокрема братів Грімм (міфологічна школа), а також дослідження представників фінської школи, особливо складений і виданий “Покажчик казкових типів” Антті Аарне з систематизацією народних казок за їх сюжетами та мотивами.
У руслі кращих європейських традицій – наукові розвідки М. Грушевського, в яких розробляються проблеми класифікації казкового матеріалу, генеалогії жанру, міжнаціональних впливів та запозичень, аналізуються провідні мотиви та образи казок, оцінюються праці європейських учених.
На початку 20 ст. досліджували та видавали український казковий епос А. Кримський (він досліджував також арабські казки, основну увагу звертав на мандрівні сюжети), В. Юзвенко, П. Іванов.
І. П. Березовський у 1976 р. здійснив найповніше наукове видання “Казки про тварин”, вступна стаття до якого подає грунтовний аналіз історії збирання, публікації та вивчення “звіриного епосу”.
Активно збирав та наполегливо вивчав казки фольклорист із Закарпаття П. Лінтур. Популярними стали здійснені ним видання: “Закарпатські казки Андрія Калина” (Ужгород, 1955), “Три золоті слова” (Ужгород, 1968), “Дідо-всевідо” (Ужгород, 1969), “Казки одного села” (Ужгород, 1969), “Зачаровані казкою” (Ужгород, 1984).
Важливим узагальненням напрацьованого матеріалу у вивченні жанру є праці Л. Дунаєвської, зокрема монографія “Українська народна казка” (К., 1987); дослідження 0. Бріциної, Г. Довженок.
Не втратили значення праці дослідників анекдоту Г. Сухобрус ( Анекдоти. Українська народна поетична творчість, Т. 1., К. 1958), І. П. Березовського (вступна стаття до книги “Мудрий оповідач. Українські народні казки, байки, притчі та анекдоти”, К., 1962), О. Дея (передмова до збірки “Українські народні анекдоти, жарти, дотепи”, К., 1967), та П. Гальченко (вступні статті до видань “Українські народні анекдоти, жарти, дотепи”, К., 1967; “Українська народна сатира і гумор”, К., 1971).
(2 votes, average: 3.50 out of 5)