Докія у творі “Земля” (О. Кобилянська)

Докія зростила й виховала гарну доньку, якій пора виходити заміж. І раніше мати ніколи не мала спокою, бо боялася за свої грунти, які “пияк і марнотратник” Василь міг “пустити в пляшку”. Од вічної туги її “гарне колись обличчя постарілося передчасно”, “між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувались ніколи”, а біля “уст зарисувалася глибока лінія болю” (ІІ, 9). Журба, що гнула До-кію додолу, поступово обривала струни її душі. Коли зросла Парасинка, турботи матері

збільшуються тривогою і за поля, і за майбутню долю дочки, стають “страховищем, що сіпало ненастанно тими струнами, гонило сон у чорних ночах, а в днину проганяло мову й усміх з ЇЇ живих уст” (ІІ, 10).

І Докія бачить єдиний вихід, але вже не для себе (зі своїм становищем вона звиклася), а для доньки, у тому, щоб видати її заміж. Сотні разів вона вже перебирала в своїй мудрій голові сільських парубків, але кожен раз усе кінчалося тяжким зітханням. Той, хто міг би підійти Па-расинці, не мав стільки поля, скільки бажала мати. Працьовитий, всіма шанований, добрий хлопець Михайло Іво-нічин мусить ще служити у війську.

Чекати його не можна, бо вона, Докія, скоро “замкне очі”, а тоді… тоді може статися найгірше – землю Василь пустить у шинок. І Докія всупереч волі доброї Парасинки (і навіть всупереч своїй) думає брати за зятя Тодорику, хоч знає, що він негарний, якийсь “штивний” і з таким великим ротом, що сам собі на вухо може говорити. Зате він “одніський син у батьків, мав землю. Хіба вона любила Василя, коли ставала з ним до шлюбу? Ні. Василь мав гроші і поле і не крав чуже добро”. Так і Тодорика. До того ж він працьовитий і дбайливий. Парасинка буде з ним щаслива. Так пряде свою мрію мати, що насамперед думає про збереження грунту і тільки в цьому уявляє майбутнє щастя доньки. Аналогічних ситуацій з творів українських письменників можна навести чимало (“Лимерівна” Панаса Мирного, “Украдене щастя” І. Франка тощо).

На весіллі Докіїне серце крається з жалю від того, що Тодорика не пара Парасинці, що вона, мати, силоміць “умолила” доньку вийти заміж. І все ж у її міркуваннях про доцільність виходити заміж за Тодорику була своя логіка, підказана, вистраждана власним життям.

Уже в тих картинах, де розкриваються життя й прагнення Докії, в картинах, що на перший погляд безпосередньо не зв’язані з розвитком сюжету повісті, становлячи лише ЇЇ експозицію, письменниця на повний голос говорить про ті суперечності селянської душі, що їх зумовило приватновласницьке суспільство. Експозиція в “Землі” надзвичайно вагома-це прелюдія до великої теми, що розкривається через образи представників селянської родини Іво-ніки. Далі письменниця поступово розкриває соціальні суперечності, які, зрештою, приводять до трагічної розв’язки, і розкриває їх, як уже зазначалося, в опосередкованій формі, через “безодні” вічно конфліктуючих в умовах антагоністичного суспільства “людських душ”. Найголовнішими моментами у розвитку сюжету, коли найяскравіше розкриваються персонажі, є віддача Михайла в солдати і байдужість Сави до землі та його кохання до немилої батькам бідної Рахіри.

З батьком родини, Івонікою, читач вперше зустрічається на весіллі Парасинки. До цього з уст Докії він уже дові-І дався, що ІІвоніка – заможний господар і добра людина, і що’ в нього два дорослі сини і, нарешті, що його дружина – неохайна, скупа і нещира жінка. Далі цей образ поглиблюється. З самохарактеристики статечного і мудрого Івоніки, його розповіді про свою сім’ю, а потім з учинків, ліричних роздумів та переживань із-за того, що життя повертається до нього, як і до Докії, “своїми хмарними сторонами”, вимальовується типова постать буковинського селянина кінця XІX – початку XX століття. Розкривається він у різних аспектах.

Як і Докія, Марія весь час ходить під тягарем журби й праці, хоч її сімейне життя склалося інакше. З чоловіком вона жила в згоді, ніколи не зазнавала наруги й знущань, як Докія, поважала й підтримувала Івоніку в усьому. Кілька разів Івоніка й Марія згадують своє минуле: в одних випадках, щоб нагадати людям або Саві, як тяжко вони заробляли землю, в інших – для протиставлення їхнього життєвого шляху Григорієвому. У цих спогадах дуже яскраво відбивається індивідуальна вдача кожного з них: Івоніка, оповідаючи, передає тільки саму суть подій, говорить з ліричним елегійним сумом. Його мова дуже образна, багата тропами, повільна і розважлива. Маріїна – енергійна, сповнена питальних та окличних інтонацій, багата на деталі і, нарешті, пересипана прокльонами.

Від Івоніки (та й Докії) відрізняє Марію й те, що вона відмежовується від людей, не любить з ними товаришувати, хіба що Домніці може довіритись у чому, не помічаючи, як нечиста на совість і руку Домніка її спритно обманює й обкрадає.

Марія завжди дорожила кожною хвилиною, була в усьому ощадлива і сумлінно працювала. Як і для Івоніки’,” праця для неї була потребою духу, мірилом людської гідності. Оця ненастанна праця і вічна журба про завтрашній день непомітно висмоктували життєві соки, висотували нерви – “гнули додолу” і накладали на цю “ще доволі молоду жінку з ніжними рисами обличчя” печать передчасної старості, а в серці, так само як і в Докії, рвали одну за одною ті, струни, що в’язали її зі світом, з людьми.

Письменниця показує, що колись, коли Марія як господиня ставала на ноги, її ощадливість була виправданою; тепер же “набування” для неї стало самоціллю. Марія занедбує саму себе, свій побут, попадає під владу речей, як Івоніка під владу землі, але в незрівняно більшій мірі. Для себе Марія має логічне виправдання: вона, як і Івоніка, працювала для синів, а також для внуків.

Вдача Сави розкривається і через деталі психологічного портрета: “Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й несупокійного” (ІІ, 34). Погляд Марії “в усміху” був “несказанно лагідний і м’який”. І Саві, “щоб привабити душу до себе”, “треба було усміху його молодих ніжних уст”. Подібність між матір’ю і сином ще більше виступає тоді, коли їхні погляди були до “чогось приковані” в хвилини душевного неспокою. У Сави очі починали “миготіти в холодному, мов сталь, блиску й у тім блиску розходилися. Страхали іменно, коли хотіли щось добачити” (ІІ, 34). Марії, коли вона ставала люта на Саву за Рахіру, очі набирали “такого ненависного завзятого виразу, що її звичайно ніжне й лагідне лице на хвилю відражаюче споганіло. Одначе в тій хвилі виступила велика подібність між матір’ю і сином і зілляла їх неначе в одно єство” (ІІ, 136).

На відміну від свого прототипа Сава має пристрасть до полювання. Він любить стріляти зайців, птахів. Розглядаючи застрелену на льоту пташку, Сава порівнює себе з Михайлом і думає насамперед про свою вправність, спритність, умілість: “Сього не вдав би Михайло, якби” йому й лева підставив! Він дуже зле стріляв. Брав стрільбу до рук так, як її хіба бере жінка… Ну, сей раз буде файний жовнір! Як він буде раз у війні на людей стріляти, коли не вміє застрілити навіть зайця?

Вказавши спочатку на добрі й лихі риси вдачі, характеру Сави, на його інтереси (ці відомості читач одержує від Івоніки, Михайла, Марії), письменниця вводить Саву в дію і показує його поведінку, вчинки у взаєминах з батьками і Рахірою. Сава полюбив чорнооку безземельну Рахіру. Це вдома всіх обурило: Михайло, як старший брат, що раніше докоряв Саві за байдикування, тепер разом з батьком обурюється “сходинами” Сави зі злодійкуватою дочкою Григорія, якого всі зневажали. У Михайла переважає моральний момент. “Сором нам робиш, Саво! – каже він.- Ти любиш дівчину пусту, що на неї ні один порядний хлопець у селі не глядить, що її ніхто порядний за жінку не візьме” (11,30). І воніка боїться, щоб на його дім не впав гріх, бо Фахіра – двоюрідна сестра Сави, у них одна кров. Але Михайло і батько вірять, що Сава ще молодий, порозумнішає. Та всілякі намагання відвернути Саву від Рахіри, розмови про те, що вона сяка й така,- для Сави байдужі. його симпатія до Рахіри переростає “з грізну поважну силу”.