Дієприслівникові звороти. Вставні слова

Мамина пісня, батькова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, добре слово сусіди, традиційний звичай взаємодопомоги – толока, незамулена криниця, задавніла пам’ятка на околиці села чи урочище, з котрим пов’язане наше історичне минуле, портрет на стіні найдорожчої людини – все це наші непересічні символи. Не вивітрити з пам’яті, зберегти ці символи людського духу від забуття й байдужості, зробити набутком для наших дітей і нащадків – саме це й осимволізовує Берегиня.

“Уміти берегти,- говорив Олесь Гончар,- це стає настійним

велінням часу… Важливо сьогодні з усією пристрастю будити в людях саме оцю потребу – оберігати життя в усіх його виявах, в природній мудрості й гармонійності”.

По тому, як ми будемо оберігати свої кращі традиції минулого, наступні покоління не тільки оцінюватимуть нас, але й збереясуть наші сьогоднішні набутки. З цього приводу академік Д. С. Лихачов наголошує: “Виховання любові до рідного краю, до рідної культури, до рідного села чи міста, до рідної мови – завдання першочергового значення… Вона починається, з малого – з любові до своєї родини, до свого помешкання, до своєї школи.

Поступово розгалужуючись, ця любов до рідного краю переходить у любов до своєї країни, а потім до всього людства, до загальнолюдської культури”. (За В. Скуратівським)

Купальські пісні

Купальські пісні виконувалися на святі Івана Купала, знаного в усьому язичницькому світі. Воно припадає на кінець червня – початок липня і славить життєдайні сили природи, иайсильніші її стихії – сонце, вогонь і воду.

На галявині вкопували обрядове дерево, увішане дівочими вінками. Потім їх пускали на воду і дивилися: в який бік вінок попливе – там і чекатиме суджений. При цьому дівчата співали:

Заплету віночок, Ой пущу віночок Заплету шовковий. На биструю воду На щастя, на долю, На щастя, на долю, На чорнії брови. На милого вроду.

Біля дерева розкладали кострище, і парубки (іноді й у парі з дівчатами) перестрибували через вогонь-. Вважалося, що саме в купальську ніч зілля має найбільш цілющу силу і навіть на мить розквітає папороть. Хто цей цвіт побачить, буде щасливий.

Ще в кінці XІX століття купальські пісні втратили зв’язок із стародавнім обрядом. У них оспівувалися реальні почуття молодих, як наприклад в цій:

Ой шаріла вишенька, шаріла, А під нею дівчина сиділа.

– Ой не сиди, дівчино, не сиди, Взуйся собі в черевички та й ходи. – Нащо мені батькові, старії, Купить мені мій милий новії. (За Н. Шумадою)

Священні правила

Любов до природи, бережливе ставлення до неї тісно-пов’язується з поняттям “батьківщина”. Калина під вікном рідної оселі, тополя на околиці села, лелече гніздо на клуні, жебонлива криничка при перехресті доріг, боброва гатка в тихоплинній заплаві, трункий запах лісової конвалії – усе це наш духовний світ. Знати, а тим паче берегти ці нетлінні критерії – наш святий і непорушний обов’язок.

Чи часто ми замислювались над тим, чому околиці сіл збідніли на лелечі гнізда, призамулилися на видолинках живі джерела, поріділи солов’їні переспіви, зникли галас-

Ливі базари чаїних колоній, рідко почуєш жайворонків? А може, в цьому є і кожного з нас провина? Вирушаючи до лісу, не всі пам’ятають священне правило: корінець боровика ні за яких обставин не можна виривати, а лише підрізати. У пошуках лікарських рослин ми нерідко забуваємо: висмикнута із землі травичка навічно позбавлена свого родоводу; розчавлена на квітці бджола вже ніколи не запилить маточку; зрубана на березі верба, яка надійно оберігала русло, не стане на дорозі. пісковому буревію; перечавлене гусеницею трактора джерело захиріє і зникне; націлене над розмахом крячки дуло рушниці осиротить виводок; вилитий недбайливцем мазут залишить на довгі літа мертву пляму на живому тілі землі. (За В. Скуратівським)

Полісся

Темні, дрімучі бори переходять, у густі чагарники, непрохідні, потайні болота. Сині задумливі озера меланхолійно обмивають корчуваті стовбури столітніх верб. Неосяжне барвисте море квіток ховає під своїм строкатим килимом жахну, засмоктуючу драговину. І знову бори, дрімотні, задумливі, по-первісному величаві…1 На сотні, кілометрів Полісся – величний край незайманої, вільнолюбної краси.

За густими лісами, за синіми озерами, потайними мочарами й тиховодими річками – села. Хоч рік іди – не дійдеш. Сто років шукай – не знайдеш. Пишне Полісся – замкнений і суворий край, недоступний чужому, зрадливому, ворожому. Повік не розкривається, не розкриє душі своєї, такої мрійливої, лагідної, до найменшої гілочки знайомої і любої кожному поліщукові.

Зупинися, захожий чужинцю з чорною зрадою на мислі! Не дійдеш! Без доброго провідника вік не знайдеш, чого шукаєш. Могилою тобі стане цей величний і лагідно-шумливий ліс.

Мрійні сині бори поліські, мрійні й загадкові. Пестять під сонцем сизі верховіття свої і шелестять пісню ніжну, колискову. А війне вітром із заходу – запіниться, забурує зелене море, закипить гнівом і жене верховіттям густий шум, рев лев’ячий. Загадкові, нерозгадані пісні твої, зелене Полісся… (За В. Козаченком)

Стрітення

Люди кажуть, що в цей день зима іде туди, де було літо, а літо – де була зима. По дорозі вони зустрічаються і говорять між собою. “Боже поможи тобі, зимо!”- каже літо. “Дай, Боже, здоров’я!”- відповідає зима. “Бач, зимо,- дорікає літо,- що я наробило і напрацювало; ти поїла і попила!”

За народним віруванням, літо зустрічається з зимою двічі на рік: на Стрітення – 15-го лютого та в день святої Анни – 3-го грудня. Весною Зима – стара баба, а Літо -: “Молода дівчина. Зиму веде попід руки старий дід Мороз, вона зігнулася, трясеться і ледве йде. Кожух на бабі Зимі полатаний, чоботи подерті, а в хустці “на голові миші діри прогризли. У руках Зима несе надщерблений горщик із льодом, а через плечі у неї :- порожнісінька торба. У Літа вінок на голові, сорочка, квітами мережена, зелена плахта. Літо несе в руках серп і сніп жита, пшениці та всякої пашниці.

При зустрічі на Стрітення Зима і Літо сперечаються між собою: кому йти, а кому вертатися? До вечора стало тепліше – Літо перемогло, холодніше – Зима. Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай поля і роїння бджіл. Вітер – погана ознака. Відлига – жди пізньої весни і бережи пашу та хліб, бо в поле виїдеш нескоро. Люди кажуть: “Як на Стрітення півень нап’ється води, з калюжі, то жди ще “стужі!” (За О. Воропаєм)

Писанки

Звичай робити писанки та крашанки виник в Україні ще з передхристиянських часів. Орнамент на них переважно геометричний: трикутники, спіралі, кола, сорок гілок тощо. Усе це – знаки різних ритуалів або священні числа. Число сорок, наприклад, пояснюється сорокаденним постом або існуванням сорока святих мучеників. Професор М. Ф. Сумцов поділив орнаменти писанок на такі види: геометричні, рослинні, зоологічні, антропологічні та побутові. Дослідник К. В. Больсуновський пропонував прийняти в основу класифікації писанок такі назви, які подають самі писанкарки, а саме: “трав’янки”, “голубці”, “гребінчик”, “хрестик”, “безконечник”.

Спосіб виготовлення писанок вимагає неабиякого хисту: малювати на опуклій поверхні яйця значно тяжче, ніж на рівній поверхні полотна чи паперу. Інструментом для виготовлення писанок є “кісточка” – паличка з бляшаною трубкою на кінці’. На сирому яйці кісточкою вимальовують розтопленим воском ті місця, що їх. треба лишити незафарбованими: обвідки, Крапки та оперізування. Спочатку фарбують яйце в ясній фарбі, наприклад у жовтій. Після цього яйце виймають з фарби, і кладуть, щоб висохло. Потім наводять віск на ті місця, що мають лишитися жовтими, і фарбують у темнішій фарбі. Коли вже малюнок закінчений, писанки складають у череп’яну миску і кладуть у піч з температурою 35-40° Цельсія. Коли віск розтопиться і спливе з яйця, писанка готова. На Полтавщині є легенда, що писанки писала Мати Божа ще тоді, як Ісус маленьким був. “Дитина дуже тішилася тими цяцьками”,- говориться в ній. (За О. Воропаєм)