Дія в повісті “Земля” (О. Кобилянська)

В повісті “Земля” письменниця використовує ряд нових для неї художніх прийомів. У “Землі” єдиний центральний герой відсутній, відходить письменниця і від жанру повісті-біографії, якими по суті були “Людина” і “Царівна”, звертається до повісті подій, які концентруються навколо головної проблеми твору, показує повсякденне, зовні спокійне, але глибоко драматичне, “з неоднаковими внутрішніми струями” життя простих людей і, розкриваючи їхні душевні конфлікти, міцно захоплює читача. Драматизм – один з найсильніших

мистецьких засобів у повісті “Земля”. Не випадково цей твір народний артист Д. Василько обрав для інсценізації і створив прекрасну драму, яка користується великою популярністю глядача.

З творів про селянство, які могла знати О. Кобилянська (а написано їх на той час було багато), такий принцип покладений в основу роману Е. Золя “Земля” та деяких нарисів циклу “Влада землі” Г. Успенського. У романі Е. Золя і повісті О. Кобилянської є деякі спільні моменти: персонажам властива велика, аж до обожнювання любов до землі, зневажливе чи байдуже ставлення до релігії та аж містичне одухотворення сил

природи, недоброзичливе ставлення до солдатчини; обидва письменники (кожен по-своєму) апелюють до селян, щоб вони здобували освіту, знання і таким чином виривалися з темряви та зубожіння. Ця спільність зумовлена не якимось впливом Золя. на О. Кобилянську, а подібними умовами життя українського та французького селянина, якому і там, і тут загрожувало розорення, його рівнем свідомості. З приводу критики, яка часто перебільшувала літературні впливи на письменницю, сама вона зазначала в 1903 році: “Пишучи, я кидала всі книжки від себе. Дивно! Як і переймалася я іноді творами других авторів, а якраз тоді, коли думками пряла свої письма, не зносила в собі ні найменшого впливу чужого духу. Лише артистично тонкий, чудовий данець Якобсен і при нім Тургенєв були боги, про яких я думала: що сказали 6 вони, наколи б перечитували мою працю?” (ІІІ, 549).

Михайло більше оточений батьківською увагою, він сприймає Івонічине світорозуміння любов до землі. Подібний він до батька і своїм характером. Показ Михайла в сфері родинно-побутового життя, праці є ніби розгорнутим, образним підтвердженням тієї характеристики, яку в експозиції дають йому Докія і Парасинка. Але ті кілька сцен, що мають показувати Михайла в дії, виписані мистецьки довершено, художньо переконливо: кожне слово, кожний вчинок Михайла цілком відповідають саме його характерові, його вдачі, яку ми немовби вичитуємо з його добрих очей. Таким же лагідним, добрим, з не зіпсованим ще власницьким інстинктом серцем показаний Михайло у стосунках з Анною. їхні щирі інтимні взаємини протиставляються шлюбові з розрахунку. Про Михайлові почуття письмен – ниця говорить емоційно, задушевно Але Михайло добре знає, що на дорозі до щастя з наймичкою Анною стояти” і; ме велика перешкода воля батьків. Тому він приховує своє кохання не тільки від матері, але й від доброго батька, до якого весь час мав довір’я, бо відчував його згоду в усьому, що робив досі. Слова Івоніки про те, що Михайло сивими волами привезе “скриню і майно” своєї жінки, коли одружиться, “обнімають” парубка полум’ям,- адже в Ашш немає нічого, крім робочих рук і ласкавого серця.

Великою, хоч і тимчасовою, перешкодою була для Ми хайла і рекрутчина. Торкаючись не раз цієї проблеми, О. Кобилянська в різних аспектах показує її негативне значення для селян. У “Землі” рекрутчина руйнує Івонічіші мрії поєднати найкращі грунти, відриває працьовитого сина від землі, коли батьки дочекалися допомоги, загострює стосунки Сави з батьками, бо разом з відходом до війська Михайло нібито забирає з собою всю їхню любов. Письменниця так само, як і Ю. Федькович, В. Стефаник, О. Мако-вей, М. Павлик, показує ненависть селян до рекрутчини, Для Івоніки віддати сина в солдати означає “стратити його”, а словам пана, що “ті три роки покажуть хлопцеві світ і подадуть науку”,- він не вірить. Це насамперед тому, що солдатчина асоціюється в уяві селянина з війною, загибеллю дітей. Неприховано вороже ставлення до рекрутчини, що міцно і довго панувало на Буковині (в більшій мірі, ніж, скажімо, в Галичині), мало своє історичне пояснення. Після окупації Буковини в 1774 році цісарський уряд, як зазначає М. П. Драгоманов у статті “Нові українські пісні про громадські справи”, змушений був дати буковинцям “на 50 літ волю від рекрутчини” ‘. Призивати буковинців до війська на довгі роки стали в 1825 році. А відтоді, як відомо з історії, Австрія постійно веде війни (придушення польського повстання 1831 року; в 1834 році – повстання в Італії; в 1846 році – на Буковині; згодом придушення революції 1848-1849 років; в 1853-1856 роках – посередня участь у війні з Росією; в 1859 році – війна з Італією; у 1866 році – з Пруссією; в 1877-1878 роках – війна з Туреччиною і т. д.). У війнах гинули колись вільні від рекрутчини буковинці. Усе це породило велику кількість тужливих рекрутських пісень, що відбивали народне горе і, в свою чергу швидко поширюючись серед народу, посилювали антирекрутське почуття. Отже, у “Землі” О. Коби-лянська правдиво відбила народний погляд на рекрутчину. Для Михайла перебування у війську було мукою. Відірваний від свого середовища, де звик до свободи і не зазнав над собою наруги, а навпаки, за своє добре серце і чесну вдачу скрізь відчував пошану,- він бачить тут, що з людиною поводяться брутально, по-звірячому, принижують людську гідність, часто призводять мужицьких дітей до каліцтва й смерті. Усе це показано в яскравих, гостро виписаних, повних життєвої правди картинах. Не міг звикнути Михайло і до “машинальності касарняного життя”. Те, чого жадали від нього, “сповняв тяжко”, “воно було жорстоке й деспотичне й не мало нічого спільного з землею”, його душа, “звикла до простоти і ясності”, ненастадао кривавилася. Тільки сумні, протяжні мелодії, що їх видобував Михайло із сопілки, “приволікали знайомі образи перед його смутну душу” і перш за все Анну. Михайло опирається безглуздим наказам, але бачить своє безсилля і, впадаючи в розпач, думає дезертирувати. “Геть! – все одно куди – лиш геть звідси” (ІІ, 92). Та згодом він вгамовується. Військова служба в місті навчила “багато чому” Михайла, “отворила очі” і збудила думку. У війську Михайло усвідомлює, що людина може прожити й без землі.

На слова Анни, що батьки не дозволять взяти її за дружину, Михайло тепер відповідає: “Тоді поставлю їм таке питання,- відповів він, весело всміхаючись,- і скажу: або мати мене тут при собі, або мати мене з Анною в місті… Я лишу вам усе поле, скажу я їм,- продовжує Михайло,- тіштеся ним, а я беру собі Анну й верну назад до міста. Там я вже найду собі роботу й не згину. Тепер я вже інакше думаю, як давніше,- тягнув він дальше, підносячи пишно голову вгору,- я вже обглянувся трохи по світі і знаю, що чоловік, який має добру волю до праці і здорові руки, не згине з голоду. В місті живуть люди і без землі. Тяжко живуть вони, се правда, але все-таки живуть, а часто й не гірше від нас” (ІІ, 172). Якщо ці слова сказані більше для того, “- _ щоб заспокоїти Анну, розвіяти її тривогу, то все ж у них проявляються нові риси в свідомості Михайла. Письменниця радо підмічає їх і любовно показує. Тут вона реалізує й ту думку, що людина, виховуючись під впливом обставин, які “формують наші думки і сили”, повинна й сама впливати на ці обставини, “опановувати їх” і “творити свою долю”.

Якщо старший син, що змалку полюбив господарство і вже в силу свого становища повинен був допомагати батькові, зміцнювався у своїй любові до землі, то молодший виростав за його плечима: зоставався вдома, при матері, і любив її спочатку більше, ніж батька. Розумний, шибени-куватий і такий, “що перехитрить вам будь-якого заводіяку”, Сава хотів відповідно до свого енергійного. характеру – живого, бурхливого, а не монотонного життя, зв’язаного з господарством. Йому наймиліше було блукати з рушницею серед полів і лісів, бо це розвіювало одноманітність домашнього життя. Йому нудно було пересиджувати самотньо в бурдеї біля товару, куди “жодна людська душа не заходить”, де “нічого живого не побачиш”. Робився Сава недобрим.

Марія запитує саму себе: “Чому був Сава такий лихий? Чому був такий лихий, коли дитиною був такий добрий і щирий, як Михайло?” (ІІ, 36). Матір турбує питання: “Чи не працювала вона для обох, відколи світ побачили, чи не жила лише для них? Чим скривдили його? Не годувала їх однаково, не убирала?” (ІІ, 36), і водночас вона зауважує: “А однак… коли Михайло вже змалку вичитував їм їх волю з очей, заходився коло господарства, мов дорослий, працював, гарував, був притім добрим та лагідним, мов шовк,- Сава був лінивий і впертий, твердий, мов камінь, у роті мав на кожду хвилю повно лихих слів, що доводили родичів до роздразнення”. Ці слова повністю стосуються і Марії, яка своїм лихослів’ям, прокльонами часто допікала Саві. А хіба дуже вже далеко від Савиного можна поставити вчинок Марії, коли вона жорстоко виганяє нещасливу Анну і разом з нею свого внука? Погані природні задатки, успадковані від матері, ще розвинулися в Саві під впливом ряду зовнішніх обставин.