Дія повісті “Рене”
Це сюжетне обрамлення охоплює й повість “Рене”, яка є вже сповіддю її героя, зверненою до Шактаса. Але драма Рене розігрується у Франції, вона інша за своїм змістом і формою вияву. В цій повісті Шатобріана немає напруженої фабули, зовнішніх ефектів, яких так багато в попередній, зате їй властива заглибленість у внутрішнє життя героя, ліризований романтичний психологізм. Порівняно з “Аталою” вона здається майже безсюжетною, в ній відсутні чітко прокреслені “подійні лінії”, а рух сюжету визначається процесами, що відбуваються
У цій повісті маємо героя того ж типу, що й у романах Констана та Сенанкура, але визначенішого в своїх характерних рисах, зближенішого з романтичною літературою. І невипадково його ставлять в один ряд з байронівським Чайльд-Гарольдом, Октавом із “Сповіді сина віку” Мюссе тощо, вбачаючи в ньому не стільки їх попередника, скільки співбрата. Рене
Нащадок аристократичної родини, що прийшла в занепад, Рене з дитячих літ страждає від самотності. На світ він з’явився ціною життя матері, батько й старший брат трималися з ним відчужено, і єдиною близькою йому істотою була сестра Амелі. Позбавлені родового гнізда, вони вирішують іти в монастир, але Рене змінює рішення і відправляється в подорож по Європі, відвідує і “класичну Італію” Госсіанівську Шотландію”. Тут слід зафіксувати: якщо в повісті “Атала” Шатобріан дав зразки нового відчуття й переживання первісної природи, то в повісті “Рене” він робить істотні кроки в романтичному освоєнні “культурного ландшафту”, що теж мало значення для французької літератури. Цей ландшафт сприймається й переживається героєм повісті в специфічному ракурсі, як свідчення нетривкості й скороминущості всього людського, його підвладності часові й смерті: “Насамперед я відвідав древні народи, я бродив, відпочиваючи, по руїнах Греції й Риму, руїнах країн, переповнених великими й повчальними спогадами, де палаци засипані пилом віків, а мавзолеї царів заросли терном. Сила природи й слабість людини: билинки пробиваються через найміцніший мармур цих гробниць, а мерці, колись у житті такі могутні, вже ніколи не зрушать їхніх плит”.
Коли Рене відбував у подорож, сестра “обняла його з поривом, схожим на радість”, і це навіяло йому сумні думки про людську непостійність. Коли ж він повернувся з подорожі, Амелі починає його уникати, що прикро вражає Рене, робить тягар самотності нестерпним, і він думає про самогубство. Амелі йде в монастир, і тут Рене випадково дізнається про причину незрозумілої йому поведінки сестри. Виявляється, Амелі полюбила його “несестринсь-кою любов’ю”, і від цієї гріховної пристрасті вона втікає в монастир і хоче там заживо себе поховати. Для Рене це стає доказом того, що не існує надійних зв’язків між людьми, не існує в людському світі нічого безсумнівного, на що можна було б покластися. Герой повісті залишається цілком самотнім і неприкаяним у пустелі, що називається життям. Але Шатобріан не залишає його в такому стані, він відправляє Рене в Америку, де відбувається його релігійне відродження. Однак, на відміну від Шактаса, Рене виявляється нездатним повністю перебороти себе, звільнитися від духовного неспокою, “сум’яття почуттів” і вручити себе богу.
Повість “Рене” стала ще значнішою й знаменнішою подією в тогочасній французькій літературі, ніж повість “Атала”. Вона справила велике враження на сучасників, її художню силу змушені були визнати навіть недруги Шатобріана. Один з найнепримиренніших серед них, Кон-стан, заявив: “Я дивлюся на цей твір як на один з найкращих із написаних французькою мовою”. А видатний критик Ш. де Сент-Бев згодом писав: “Рене є найяскравішим витвором Шатобріана, що пережив час; він є його портретом. – І нашим теж. – Хвороба Рене владарює ось уже близько сорока років; всі ми більше чи менше, по-різному на неї хворіємо”. Можна сказати, що за своїм змістом, типом героя, домінуючим умонастроєм повість “Рене” – це вже романтичний твір, хоча в своєму стилі він ще зберігає зв’язок з класичною традицією.
Цей зв’язок ще виразніший у наступному творі Шатобріана, в епопеї “Мученики” (1808) на сюжет про гоніння християн у Римській імперії, написаній ритмічною прозою. Цей твір був задуманий і розпочатий як історичний роман, але в процесі роботи автор змінив його жанр і стиль, наблизивши їх до класичної епопеї. “Я не хочу ніяких змін, – проголошує тут Шатобріан, – не хочу запроваджувати в літературу ніяких новацій, я схиляюся перед древніми, я вважаю їх нашими вчителями й цілком приймаю закони, стверджені Арістотелем, Горацієм і Буало”.
Проте зміст “Мучеників” інший, ніж у класичних епопеях, якими надихався автор. Розповідаючи про давніх християн і ті переслідування, яким їх піддавали в Римській імперії за часів імператора Діоклетіана, Шатобріан продовжував апологію християнської релігії, її духовної краси й величі, розпочату “Генієм християнства”. Але слід сказати, що в цій “християнській епопеї” немало також сторінок і цілих розділів, які передають красу язичницької античності, її світовідчуття, овіяного духом епікурейства. Зображаючи в епопеї, за його ж визначенням, зіткнення язичницького і християнського світів, Шатобріан не зміг зректися першого на славу другого, не міг не піддатися його чарам, хоч, очевидно, й всупереч намірам. Сучасні йому критики й деякі пізніші дослідники навіть твердили, що античність зображена у нього яскравіше й привабливіше, ніж християнство. Водночас він наповнив картини античності романтичним томлінням, оповив їх меланхолійним серпанком, в якому розпливаються класичні контури, одухотворяється її тілесна краса.
Читачами й критиками “Мученики” були сприйняті як “твір з тезою”, котрій підпорядковується його зміст, тобто твір, не позбавлений упередженості й штучності. Сент-Бев, який так високо оцінив повість “Рене”, писав про “Мучеників”: “Це не тільки надумана епопея, плід вченості й роздумів; її особливість полягає в тому, що вона створена спеціально для підтвердження теорії, на доказ певної системи”. І слід визнати, що це судження не позбавлене підстав.
У 1810 р. була написана повість Шатобріана “Історія останнього з Авенсерахів”, опублікована 1816 р., в 1811 р. – “Подорож із Парижа в Єрусалим”, що належить до жанрового різновиду “подорожнього щоденника”. Третій період життя Шатобріана, після 1814 p., був відданий політиці. Але в цей час він писав свої мемуари, “Замогильні записки”, видані вони були вже посмертно. їх можна віднести до найзначніших явищ цього жанру в французькій літературі, таких як “Мемуари” герцога Сен-Сімона та “Сповідь” Руссо.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)