Диво – ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ скорочено

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Диво

Хто звів семибрамні Фіви?

В книгах стоять імена королів.

А хіба королі лупали скелі

Й тягали каміння?

А без ліку руйнований Вавілон –

Хто відбудовував його щоразу?..

В яких халупах

Жили будівники золотосяйної Ліми?

Куди пішли муляри того вечора,

Як закінчили Китайський мур?

Великий Рим повен тріумфальних арок,

Хто спорудив їх? Над ким

Тріумфували цезарі?

І хіба в славетній,

Щедро оспіваній Візантії

Були самі палаци для громадян?.

Юний Олександр завоював

Індію.

Невже сам?

Цезар розбив галлів.

А чи мав коло себе бодай кухаря?

Філіп іспанський плакав,

Коли затонув його флот.

Невже ніхто більше не плакав?

Як багато історій.

Як багато запитань.

Б. Брехт,

Запитання читача – робітника

Провесінь надмор’я

Найперше мусимо з допомогою мікроскопа дослідити всі відхилення від предмета

П. Пікассо.

(Всі епіграфи Пікассо на титулах – з його п’єси “Пожадання, впіймане за хвіст” написаної у перший рік окупації Парижа гітлерівцями.

Може, їх вабило вікно. Ще позаторік його не було. Отава добре пам’ятав,

що в цій оберненій до моря стіні кафе “Ореанда” були звичайні два вікна з банальними брижистими шторами з кремової чесучі. Але потім хтось, достосовуючись до моди, вивалив стіну геть і утворений в такий спосіб отвір затулив суцільним склом, привезеним з Артемівська, а то й з самої Німеччини (що теж було модно серед будівельників) і вправно вставленим у ковану залізну раму, вміло тоновану лискучо-чорною фарбою, що вже давало й зовсім не очікуваний ефект поєднання модерну з старовиною, бо чорна залізна рама видавалася мовби кованою в простій сільській кузні, на старезному ковадлі, коло горна і старих міхів, зшитих з грубих шкір, зверху й знизу триманих дубовими – дошками, що мали вигляд набагато побільшених людських долонь, і коли верхня долоня натискувала на міхи, вони складалися, випускали з себе все повітря, вдуваючи його в горн, і з горна спершу виривався сизий дим, а потім вугілля починало жевріти ясніше і ясніше, а там яріло білим і залізо, яке розпікалося в горні, а потім виковувалося на ковадлі, несло на собі все, що мала кузня: чорноту мертвого вугілля, сизість диму, видмухуваного міхами, яскраві випіки вогню, полиск важких ударів молота і твердого ложа ковадла.

Але для цих чотирьох чоловіків, які щодня спускалися з гір, де був їхній санаторій, важило, власне, й не саме вікно, і не оте дивно широке скло, і не викувана з чорного заліза рама, якою могли б пишатися на будь-якому європейському курорті. Важило навіть не море, оте море, що заливало все вікно від краю до краю, виповнювало його майже до самого верху, не лишаючи для неба місця, бо небо не могло вдовольнятися вузенькою смужечкою, йому теж потрібен був простір не менший, аніж для моря, а якщо вже бути точним, то небо завжди і скрізь усе ж таки долало море своєю безкрайністю, однак тут воно вимушене було поступитися і вдовольнитися в дивному вікні смужечкою завширшки в кілька пальців. Залежно від погоди смужечка вужчала або ширшала, і темна лінія обрію або ж наближалася до верхньої перекладини рами, або ж віддалялася, ще більше підкреслюючи чорноту й дикість заліза, його міцність і твердість.

Так от, якщо вже всі вони збиралися щодня в кафе “Ореанда”, зваблені широким небаченим вікном, то важило не саме вікно і не море, що заливало його вщерть, а просто гілочка невідомого дерева, яке росло перед кафе, росло десь унизу (кафе містилося на друг ому поверсі високого старовинного будинку, складеного з грубих кам’яних квадрів) і несміливо простягнуло одну лише свою гілочку до нового вікна, так ніби когось там могла зацікавити ця квола деревина в місці зіткнення розкованої стихії з точно продуманою (якщо можна так пишно висловитися) красою, що відповідала існуючим настроям, просто кажучи – снобізмові.

Та, може, слід було починати не з вікна, а з їхньої чоловічої самотності, яка зштовхнула їх чотирьох, таких різних, таких несхожих, звела їх з гір униз, а вже тільки тоді вони побачили це вікно і взяли столик коло нього, і той столик став їхнім постійним місцем для щоденних посиденьок від п’ятої до сьомої вечора, а то й пізніше.

Імена значення не мають. Ясна річ, можна б назвати всіх чотирьох, та ще й додати докладний життєпис кожного. Але чи треба? Один був інженер, один (що вже й зовсім незвично) – поет, один – лікар, четвертий – Отава.

Вікно запримітив ще знадвору не поет, і не Отава, і не лікар (професія, що її найохочіше вміщають на пограниччі між усіма звичайними професіями і мистецтвом), а інженер, кучерявий молодий здоровань, наймолодший з усіх, трохи по-жіночому кокетливий і надзвичайно сучасний у кожному поруху, в кожному вчинку й навіть слові.

– Вже уявив нас за цією вітриною! – вигукнув він. – 3 одного боку ми, з другого – море. А між нами – невидима субстанція, яку можна б назвати екзистенцією мертвої матерії.

– Ну, а вже ти тоді – есенція буття, – буркнув Отава. Вони посміялися з інженерового пишномовства, однак пішли в кафе, яке саме відчинилося після денної перерви, і їм справді сподобалося все: і широке вікно, і його небуденна залізна рама, і багато моря за прозоро-неіснуючим склом, і тонка нитка обрію, що пульсувала вгорі, мов жива жилка простору.

Поет перший вчепився поглядом у гілочку, що несміливо стриміла збоку, ще по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної скульптури або небачений корал, що виринув із темних океанічних глибин.

– Я писатиму про це дерево, – сказав він, посвистуючи від вдоволення. Він робив це отак: сі-сі і дуже втішався своїм оригінальним свистінням, а ще більше тим, що ніхто не догадався висловлювати майже всі свої почуття таким дивним робом.

– Коли мене люди не бачать, я віддаю їм свої вірші, – казав він, – коли ж присутній я сам, тоді – сі-сі!

– Сонет чи відразу поему? – прискалив насмішкувате око Отава, який чіплявся з своїм кепкуванням до всіх, і всі, хоч як це дивно, досить легко зносили його насмішкуватість, призвичаїлися до неї і навіть нудьгували без свого лукавого товариша.

– Старий, – не ображаючись, мовив поет, – ти нічого не розумієш. Така гілочка не вміститься й у поему. Сі-сі!

– Людина повинна бути оригінальною, – сказав інженер. – Якщо в тебе немає оригінальності, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вікно. Що далі?

– А далі ми питимемо чорну каву, – сказав лікар.

– З медицинським спиртом, – додав Отава.

– По-моєму, в тебе було тяжке дитинство, – незлобиво сказав лікар. – Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.

– А буває гумор білий? – поцікавився Отава.

– Старі, я прочитаю вам один свій вірш, – втрутився поет. – Це вірш про аристократизм. Сі-сі!

Він був маленький і широкий, майже квадратовий у постаті. Мабуть, у минулому штангіст чи боксер, його про це ніхто не розпитував, а він не мав часу на розповіді, бо або ж сісікав, або ж без кінця читав свої вірші, які всі троє за кілька днів знали напам’ять.

Вірш був модерний, як вікно, коло якого вони сиділи.

Якщо ти прокинешся рано-вранці

Серед білого сум’яття простирадл і подушок,

І снігова білість різоне тобі в очі,

І ти задихнешся від крижаного холоду самотності,

І помандруєш поглядом до вікна,

Мерщій пошлеш блискавицю свого погляду до вікна –

До цього прорубу в одвічній людській самотності –

І станеш шукати там неба великих надій,

Бо, прокидаючись, ми завжди вимандровуємо на пошуки неба для наших надій.

– Я ще можу припустити, що ти міг таке скласти, – сказав Отава. – Але як ти міг це запам’ятати?

– Старий, з тебе ніколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сі-сі! – просвистів, поет.

– Я, наприклад, потомствений робітничий клас, – сказав інженер, – але це не заважає мені бути модерним і оригінальним.

– Старий, я теж робочий клас, – сказав поет. – Я навіть працював на кораблебудівному. Хто знає, як варять трубу на судні? Сі-сі!

– Ми тільки вдаємо інтелігентів, – спробував помирити їх лікар. – А, власне, хто ми? Діти робітників, селян. Така в нас країна. Все починалося з самого початку, на голому місці. Я, наприклад, виріс у селі, де не було навіть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженні цілу клінік. Хто б сподівався?

– Треба написати про тебе нарис у газеті, – докинув Отава. – Це так мило: з простого селянського хлопця виріс видатний лікар. Або: з корабельної труби – в поезію з її наймодернішими вивертами! Або: син чорноробів і ливарників керує цехом або й цілим заводом, а на дозвіллі колекціонує платівки з джазовими мелодіями, читає Кафку в перекладі і Фолкнера в оригіналі, знає всі марки японських, американських, голландських і західнонімецьких транзисторів, вміє…

– Старий, досить! Сі-сі! – зупинив його поет. – їде кава, ми будемо пити чорну каву, якої не пили наші предки.

– Мої предки якраз пили каву, – похмуро промовив Отава. – То й що з того? Я професор і син професора, а мій батько теж був сином професора ще царського, а той теж був сином професора, і так без кінця.

– Вони були професорами вже тоді, коли ще й професорських звань не було на світі? – делікатно поцікавився лікар.

– Очевидно, – сказав Отава.

– Не бачу підстав для роздратування, – знизав плечима інженер, – по-моєму, тут все о’кей. Інтелігенція – це звучить гордо. Я десь недавно навіть читав, що інтелігенція – слово не іноземне, а російське.

– Років через п’ятдесят знайдуться охочі привласнити й слово “джаз” або ще щось, – засміявся Отава. – Дивуватися не треба.

– Старі, – відсьорбуючи гіркої кави, ляснув у долоні поет, – я прочитаю вам свій вірш про старих жінок. Увага! Сі-сі!

Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, і, коли цей поступовий процес заповнення дійшов до краю, четверо мовчки перезирнулися між собою, вдоволені, що тіснява й колотнеча їх зовсім не зачіпають, що вони й надалі зостаються самі, наодинці з безмежжям моря, щедро дарованим їм оцим дивним, майже чарівним вікном.

– Екзистенція буття, – зі смаком повторив інженер.

– Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригіналі читати Сартра і Камю, – не втерпів, щоб не кольнути, Отава.

– Цікаво, скільки знаєш іноземних мов ти? – поцікавився лікар.

– Скільки треба, стільки й знаю, – відповів Отава.

– Сі-сі! – свиснув поет. – А якщо тобі, як от мені, не потрібна жодна іноземна мова?

– Тоді не знаю жодної, – хмикнув Отава.

– Якби я був сином професора, – зітхнув інженер, – це було б прекрасно. А так доводиться надолужувати прогаяне в дитинстві. Не було відповідної обстановки.

– Ну так, – Отава говорив майже зло, – не вчив тебе грати на роялі професор Гольденвейзер, академік Соболевський не читав латини, Ігор Грабар не водив по художніх музеях.- Ну, не будемо сваритися, – заспокійливо промовив лікар. – Кожен мав те, що міг мати. І тепер теж має те, що може, тобто хоче. Не всі народжуються професорами чи там героями, міністрами. Але стати ними може кожен.

– І встати теж може кожен, – вигукнув поет, якому так і не дали прочитати вірш про старих жінок. – А тому встали! Ходімо! Сі-сі!

Вони приходили до свого вікна щодня. Найчастіше незлобиво сперечалися між собою, іноді просто мовчали, посьорбуючи каву, відмахуючись від поета, який намагався просунути в мовчанку свої вірші.

– Ти прочитай нам що-небудь з ненаписаного, – просив його в такі хвилини Отава, і цей дотеп по-справжньому подобався всім, окрім поета, звичайно, який миттю спалахував і мало не ліз у бійку з Отавою.

– Старий, – розмахував він короткими м’язистими руками, – якщо хочеш, то все справжнє ще не написане і невідомо, чи буде й написане будь-коли.

Отож вони стали ходити до “свого” вікна щодня. Спершу Отава все очікував, що його товаришам набридне отаке не зовсім звичне для курортників гаяння часу, але згодом і сам ужа став боятися, щоб часом не розруйнувалося їхнє товариство, щоб не піддався хто-небудь з них на банальні, але такі непереборні спокуси, яким піддавалися щоразу тисячі людей повсюди і завжди.

Вже наближався день, коли всі вони мали роз’їхатися з санаторію, вже віяло з-за моря теплом, казали, що десь буцімто навіть зацвіло перше мигдалеве дерево, але цьому ніхто не вірив. Отава відчував себе помолоділим, виснаженість, викликана впертою роботою, минула, знову були в ньому сили й уперта наполегливість, що ними так умів він дивувати всіх, хто знав його ближче.

І, певно, в багатьох людей теж добігали до кінця дні перебування коло моря, і люди раділи поверненню додому, але водночас жалко їм було розлучатися з морем і горами, якась непевна тривога закрадалася в їхні душі, люди ставали метушливими, не знали, куди себе подіти, кидалися то до моря, на широку набережну, то забиралися в гори до водоспаду, то рвалися всі на концерт прибулої з Москви знаменитості, то забиралися в маленькі кафе, набивалися туди набігом, сиділи там до пізньої ночі, а потім раптом згадували, що на автовокзалі став до дії новий ресторан, надзвичайно модерний, з фінськими меблями, з грузинською чеканкою, і бігли через усе місто туди, щоб встигнути до закриття.

І в кафе “Ореанда” в ці дні було повно, аж тріщало. Десятки нових відвідувачів, які ніколи іуди й не потикалися, блукали тепер поміж столиків і допитувалися, чи немає вільного місця або хоч коли якесь там місце звільниться.

– Ореанда, – глибоко зітхаючи від насолоди, приказував інженер, – прекрасне слово! Особливо коло цього вікна, наповненого морем. Ореанда.

– Сі-сі! – посвистів поет. – Старий, дозволь нам, поетам, встановлювати ціну слів. Ореанда – це сі-сі!

– Ще є симпатичне слово – “Асторія”, – докинув лікар. – В Ленінграді ресторан “Асторія” – просто чудо.

– Славнозвісні слова! – вигукнув інженер.

– Славнозвісні – горезвісні, – посміхнувся Отава. – Астор був якийсь чи то, спекулянт, чи просто здирщик. Потім пожертвував якісь гроші на готель чи на бібліотеку – і от пішло по всьому світі: асторії, асторії. Я особисто не вірю красивим словам.

– І красивим жінкам, – сказав інженер, дивлячись поза своїми товаришами кудись до дверей, щось там розрізняючи в суцільному сизому тумані від диму й випарів.

Він дивився туди так уперто, немов вичаровуючи своїм поглядом щось бажане, що всі коло столика теж поступово стали переводити погляди до дверей, і всі побачили свою художницю з подругою, маленькою гостроносою сухою жіночкою.

Вони стояли коло дверей, трохи розгублені, знетямлені гамором і задимленістю, але, певно, надворі було сиро й холодно, їм не хотілося так відразу повертатися туди, звідки вони щойно прийшли, тому вони з безнадійною наполегливістю намагалися видивитися бодай одне вільне місце. Художниці, видно, стало жарко, бо вона розстебнула своє біле пухнасте пальтечко; може, їй і не хотілося сюди йти, а тим більше не хотілося отак безглуздо стояти коло дверей і вишукувати те, чого тут однаково не знайдеш, вона щось сказала своїй подрузі, зневажливо кривлячи свої лукаві уста, але та коротко їй відмовила і вперто блукала поглядом по залу з байдужою затятістю, притаманною жінкам невродливим і трохи зневаженим, які звикли пробиватися в житті без будь-чиєї підтримки і завдяки цьому виробили в собі твердий характер і неабияку наполегливість.

Мабуть, існує магнетизм поглядів, бо, зрештою, художниця повернула обличчя до вікна (а перед тим вона мовби навмисне відверталася), і її погляд зустрівся відразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посміхнулася, здалеку кивнула чи то всім одразу, чи тільки інженерові, який все ж таки був хоч трохи їй знайомий, і рішуче попростувала до столика коло вікна. Подруга пішла за нею.

– Ви пробачте, – сказала, наближаючись до них, художниця, – і не подумайте, що ми нахаби. Але справді – жодного місця. А нам би хотілося хоч трохи зігрітися.

– Всі слова зайві! – підхопив інженер. – Сідайте поки що на мій стілець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба!

Він побіг кудись у дим і гамір, художниця посадовила на інженерів стілець свою подругу, а сама стала коло вікна, вигідно вирізняючись на його темному тлі.

– Беріть мій стілець! – похопився лікар.

– Дякую. Я підожду, – сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву, так ніби мовчки запитувала: “А ти чого не запропонуєш дамі стільця?” – і від цього німотного запитання на Отаву найшла дивна затятість. Він, хоч спершу хотів зробити те саме, що й лікар, тепер ще міцніше вмостився і послав художниці так само німотну відповідь: “Якого чорта! Могла б собі пошукати місця деінде!” Сам не знав, чому його дратувала її присутність, але вдіяти з собою нічого не міг.

Повернувся інженер з двома стільцями в руках, за ним ішла кельнерка, яка несла каву для обох жінок і пляшку коньяку.

– Прошу, – розкланявся інженер, – каву ми вже п’ємо чотири години, отже, кава тільки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гадаємо, дами не відмовлять нам у приємності випити разом з нами.

– Якщо ви вже такий галантний, – сідаючи, сказала художниця, – то хоч би запитали нас про наші бажання.

– Читаю по очах, – бадьоро потер долоні інженер.

– Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка, – посміхнулася художниця. – Він це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офіцерськими дружинами.

– Він читак тільки Фолкнера, – обізвався Отава, – до того ж – в оригіналі.

– Так? – повернулася до нього художниця. – А ви?

– А я тут ні до чого, – сказав Отава і вмочив губи в чарку з коньяком, хоч пити й не хотів. Просто хотілося, аби художниця відчепилася від нього.

– Він читає; тією мовою, якою йому потрібно, – гордо повідомив лікар, який міг бути великодушним навіть там, де йшлося про завоювання симпатій жінки.

– І що ж ви читаєте? – не відставала від Отави художниця.

– Спитайте нашого поета. Читання – його спеціальність, – відбуркнув Отава.

– Ми з Дімою знайомі ще по Москві. Я приблизно знаю коло його зацікавлень, – відповіла художниця. – Ти не ображаєшся, Дімо?

– Сі-сі! – відповів поет.

– Москва – велике місто! – зітхнув лікар, переживаючи за свій невеличкий обласний центр, де була його клініка.

– Центр, – розвів руками інженер і підніс келишок, – прошу, за прекрасних дам, які живуть у самому серці нашої Батьківщини, і за їхні, отже, серця.

– Ви що, – примружилася художниця, – лікар – кардіолог?

– Ні, лікар якраз я, – знову кинувся на виручку лікар, – а він інженер. Між іншим, з групою товаришів… на державну премію…

– Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою? – художниця засміялася. Але інженер не образився.

– У нас справді колективна робота, – сказав він, – але давайте не про це. Ми тут відпочиваємо. Так давайте ж! За Москву і її людей ми випили. Тепер я пропоную за Київ! Прекрасне місто!

– І велике місто, – додав, зітхаючи, лікар.

– А хто з Києва? – спитала художниця.

– Отава, – пояснив інженер, – і народився в Києві, і виріс, і батьки, і діди – всі з Києва, ще, мабуть, від князів.

– Росли, як отава, – сказав Отава.

– То це ви там усі куполи золотом покрили? – спитала художниця.

– Без золота не можемо, – тим самим відповів їй Отава, – це вже в нас у крові. Спимо тільки під золотими покрівлями, як далай-лами.

– Не знала, що потомственні кияни такі, – вдавано злякалася художниця.

– Якщо пити, то давайте. – Отава вже й зовсім став сердитий. Все ж таки якийсь біс штовхав його сьогодні під ребро і весь час спонукав на хлоп’ячі вихватки.

Художниця випила, налила ще келишок і знову випила без тосту, її подруга злякано ворухнулася на своєму стільці.

– Тайко, – сказала вона до художниці, – тобі ж не можна так багато пити.

– А хіба це багато? – засміялася художниця і знову налила собі. Раптом вона помітила, що чиясь рука накрила келишок. Вона підвела очі, то була рука Отави.

– Що це має означати? – спитала суворо художниця.

– Раз вам не можна, то навіщо?

– А звідки ви знаєте, що не можна?

– Ну, сказала ваша подруга.

– Між іншим, її звуть Ліна, і вона декоратор з Великого театру.

– Приємно, але однаково ви не пийте більше, – Отава наполягав, дедалі більше дивуючись своїй поведінці.

– А яке вам діло? – художниця гнівалася вже навсправжки.

– Таїсо! Сі-сі! – нагадав про себе поет. – Зверни увагу на свого давнього знайомого. Я хотів би тобі…

– Ти мені не подобаєшся, – обрізала його художниця, – і прекрасно знаєш про це!

– Ну, тоді… – Поет заховав руки під стіл, нюхнув навіщось із випитої чарки і притишеним, як завжди перед читанням віршів, голосом сказав: – Тоді я прочитаю вам усім вірш. Але прошу уваги! Ви ще мене не знаєте! Якщо я прошу уваги, то це серйозно! Чуєш, Тайко! – і, не чекаючи нічиєї згоди, він заплющив очі й почав:

Якщо ти прокинешся рано-вранці…

Біс і далі штовхав Отаву під бік і доштовхався вже до того, що Отава, не даючи поетові змоги прочитати наступний рядок, квапливо процитував:

“Серед білого сум’яття простирадл і подушок…”

– Серед білого сум’яття простирадл і подушок, – повторив поет, вдаючи, що не помітив Отавиної вихватки. – І снігова білість різоне тобі в очі…

– І ти задихнешся від крижаного холоду самотності… – мерщій встряв Отава.

Художниця звела на Отаву просвітлені від стримуваного реготу очі. Вони були досить дивні в неї. Одне око сіро-блакитне, а друге сіре, з брунатними цятками, якесь пістряве, з гострим, мало не вовчим, блиском.

– Якщо ти не замовкнеш, – з присвистом сказав поет, звертаючись до Отави, – то я наб’ю тобі морду. Отут при всіх елементарно наб’ю тобі морду. Я боксер і роблю тридцять ударів за хвилину.

– А я роблю тільки один удар, – сказав різко Отава і підвівся з-за столу.

Всі сиділи. Жінки ждали, що буде далі, поет вичікував подальших дій Отави, інженер і лікар мовчали. Не пробували втихомирити поета, заступитися за Отаву, власне, й не за нього, а за цілість свого товариства, яке ось так безглуздо, безпричинно розвалювалося тільки через те, що один з них раптом перестав розуміти жарти.

Отава збагнув, що нічого більше не дочекається, мовчки підійшов до вішалки, зняв своє пальто, недбало накинув його на плечі і вийшов на вулицю.

Море насилало на суходіл пронизливу вільготність. В холодних мокрих сутінках тинялися по набережній люди, купчилися під ліхтарями, розходилися, щоб знову зібратися в світляному колі, глянути одне на одного, постояти, викурити цигарку, подивитися на темне море. Отаві не хотілося знов до людей. Відпочити в самотині – єдине, чого тепер бажав. Тому відразу звернув убік, повз знайомий старий платан, по вимощеній білими плитками доріжці побрався в мовчазну пітьму. Про те, що сталося в кафе, не думав. Дивна порожнеча була в нього в грудях, у голові, йшов швидко, широкі білі плити твердо слалися йому під ноги, ззаду долинали до нього уривки людських розмов, накочувалися раз по раз пошуми моря, але чим далі він ішов, тим більша й більша тиша залягала в нього за плечима, тільки ще дихало спроквола десь далеко море та стукали по твердих плитах підбори його черевиків: стук – стук!

І враз до нечастого стуку його підборів долучився новий звук, квапливий, знервований, ще далекий, але виразний і чіткий: тук-тук-тук! Так наче хтось наздоганяв його. Не зовсім приємне відчуття, коли в темряві, на пустельній дорозі, наздоганяє тебе хтось невідомий. До того ж Отаві аж ніяк не хотілося, щоб хтось порушував його самотність. Тому він наддав ходи, хоча й так був певний, що навряд чи зможе будь-хто наздогнати його. Хіба що матиме ще довші ноги.

І все-таки воно наздоганяло. Ближче й ближче – тук-тук-тук! Уперто, відчаяно, майже в безнадії билося об тверді плити позад Отави, який ішов швидше й швидше, вже чомусь твердо переконаний, що женеться саме за ним, навіть починав уже здогадуватися, хто саме, хоч не був ще певний, але певність тут була зайва, бо однаково знав ці кроки, звідкись давно вже відомий чомусь був йому оцей перестук каблуків, так, ніби він тільки те й робив у своєму житті, що наслухував перестуки жіночих каблуків і вирізняв з-поміж них один, той, що колись має почути його в вологій холодній пітьмі на, безлюдній алеї приморського міста.

Він ішов так швидко, як тільки міг, прогонисто викидав уперед то одну, то другу ногу той, хто за ним намірився гнатися, мусив нарешті зрозуміти, що справа його геть програна, безнадійна від самого початку, і воно таки справді, мабуть, так і сталося, погоня мовби почала відставати, перестук позаду ставав тихіший і тихіший, а потім, коли Отава відітхнув уже вільніше, перестук раптом зірвався на безладне спазматичне: ток-ток-токі – такий звук лунає лише тоді, як біжить жінка, коли вона дивно випрямляє ноги, а тіло її в цей час заточує обережні півкола, їй важко втримати рівновагу, тому вона швидше й швидше викидає наперед штивні ноги і вибиває каблуками: ток-ток-ток, а сама виплітає з заплутаних мережив свого вихитування нелегку доріжку просування вперед.

І цей біг Отава міг би вирізнити з тисячі й мільйона, хоч перед тим ніколи його не бачив і не чув. То бігла вона, ніхто інший.

Він став і повернувся назад. З темряви невиразно наближалося до нього її біле пухнасте пальтечко. Художниця добігла до Отави і, задихана, майже впала йому на плече.

– Це ви? – вдаючи, ніби щойно впізнав її, сказав черство Отава. – Що з вами?

– Я гналася за вами.

– Навіщо? Хто вас просив?

– Ходімо назад. До них.

– Задля цього не варто було вам…

– Справді, ходімо. Так негарно вийшло. Цей Дімка – він типовий ідіот. Я його знаю. Нездара і дурень. Всі нездари такі. Вульгарні забіяки. Ви ж не такий. Все обійдеться.

– Звідки ви знаєте, який я?

– Ну, знаю. Це не важить. Давайте повернемось до них. Вони переживають. Цей – теж… Знаєте, перед жінками завжди всім хочеться якось… Одне слово, чоловікам хочеться подобатися…

– В мене такого бажання не виникало…

– Ну, однаково. Ви дозволите взяти вас під руку? Я вкрай знесилилася.

– Беріться. Але туди я не піду.

– Гаразд. Тоді я залишуся з вами.

– Навіщо?

– Раз я вас наздогнала, то що ж тепер маю робити?

– Те, що робили досі. Скільки вам років?..

– Більше двадцяти, але менше тридцяти, – засміялася вона. Вони пішли далі вперед, тепер уже вдвох. Таїсина рука грілася біля Отавиного ліктя, обоє мовчали, художниця ще й досі не погамувала своєї задиханості, а може, навмисне дихала прискорено й бентежливо. Отава знов став пришвидшувати ходу, боявся поглянути на обличчя своєї несподіваної супутниці, хоч і знав, що в темряві навряд чи роздивиться його як слід,

Але лякався її лукавих уст, здавалося йому, що крізь найбільшу темряву побачить він їхній хвилюючий вигин.

– З вами приємно мовчати, – першою обізвалася художниця.

– Так кажуть до дурнів, – Отава тримався суворого тону. Жодної нотки потепління!

– Там мовчанка вимушена, а з вами просто приємна. Ви не подумайте про мене абищо.

– А що я маю подумати? Навпаки, повинен би… – Він мало не сказав “подякувати вам”, але стримався, хоч і відчував наплив якоїсь незнаної теплоти, схвильованості, справді був вдячний їй за те, що вона не покинула його самого в таку хвилину; чужа, незнайома людина шукала його в безмежній пітьмі, наздоганяла, розраювала, заспокоювала. Він мав неодмінно сказати їй якісь особливі слова, яких ніколи нікому не говорив, яких не вмів говорити. Він повинен ось тут пообіцяти їй, що ніколи не забуде цієї ночі, не забуде старого платана, твердих білих плит, що стелилися повз нього в холодну вільготну темряву, і перестуку її каблуків по тих плитах.

– Ви мене… – почав він, але знов не докінчив.

– Налякала? – засміялася художниця.

– Ні, – він нарешті наважився, – здивували.

– Ого, – вона, здається, зраділа, – вас здивувати не так легко.

– Чому ви так вирішили?

– А я знаю про вас усе. Крім імені.

– Отава, – сказав він. – Ви ж чули там, у кафе.

– А ім’я?

– Досить і Отави. Звіть, як усі.

– Мене звуть Тая, тобто Таїса. Наче попівну. А батько мій – металіст. Ще й зараз – на заводі. А в дочки – таке смішне ім’я.

Вона непомітно втягувала його в розмову на теми, яких він завжди уникав, вважаючи їх дріб’язковими і не вартими уваги. Сам собі дивуючись, Отава заперечив:

– Чому ж смішне? А от мене, наприклад, батько назвав Борисом. Ви, мабуть, не знаєте походження цього імені. Воно йде від слов’янського – Богорис. Певно, мій батько хотів, щоб у мені були якісь риси бога. Але, як бачите, помилився. Вроди не маю, привабливості – теж.

– Чому ви вважаєте, що боги повинні бути неодмінно вродливі?

– Такими їх малювали. Починаючи від стародавніх греків.

– Грецькі боги не вродливі – вони зжіночені, солодкаві.

– Вам до вподоби вавилонські бикочоловіки?

– Не треба про це, – попросила вона, глибше забираючись йому під лікоть теплою долонею. – Якщо вам не хочеться зі мною говорити, давайте лише помовчимо. А якщо й мовчати неприємно, скажіть.

Вона забрала свою руку від нього, йшла тепер поряд, пальтечко тьмаво біліло в темряві.

– І взагалі не треба нічого. Ви зараз почнете дякувати мені за добре серце, скажете, що ніколи не забудете, як кинулася в ніч слідом за вами, по суті, абсолютно незнайомим чоловіком, як гналася за вами тільки для того, щоб… Але не будемо про це…

– Звідки ви все знаєте? – щиро здивувався Отава. – Це просто якийсь містицизм.

– Я все знаю, – вона засміялася десь на відстані, і Отава уявив, як вигинаються її лукаві уста, і йому вперше в житті стало страшно від близькості жінки.

“Треба її прогнати”, – подумав він зненацька, намагаючись відтіснити кудись у найдальший куток пам’яті те, що відбулося перед цим. 1 ще подумав: “Яке вона має право отак вриватися в моє життя, все ставити шкереберть, ламати всі мої плани, головне ж – ламати мій характер, бо він уже зламаний назавжди одним тільки її вчинком. А що ж буде далі?”

– Ви думаєте про те, чи не краще мене прогнати від себе? – спитала вона його, ще далі відходячи на край доріжки. – Скажіть – і я повернуся до того товариства, яке… там. Я не звикла будь-кому заважати. Сама теж не люблю, коли мені заважають.

Він спромігся приховати новий вибух здивування її неймовірним даром читати думки і спробував звести все до жарту:

– Хай уже мої товариші догризають там вашу подругу.

– А її не дуже й угризуть. Вона колись займалася гімнастикою. Завжди зуміє вислизнути.

– Велике вміння – вислизати, – промовив Отава так, аби лиш сказати що-небудь.

Далі йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущі, дерева і навіть будинки, це було типове шосе для машин, щоб полегшити їм підйом, але для пішоходів воно не надавалося аж ніяк. Замість нормального просування прямо вперед доводилося никати по серпантинах туди й сюди, ті самі дерева, ті самі будинки, ті самі вуличні ліхтарі обходити то знизу, то згори, і якщо для машини з швидкого накладання отаких повільних витків зрештою все ж одержувано висхідний рух, то для людей, надто ж уночі, це видавалося безглуздою

Блуканиною в пошуках невідомо чого.

Коли проходили парочку, закляклу в поцілункові, обоє вдали, ніби нічого не помітили, і далі йшли, мов чужі, кожне по своєму боці шосе, і мовчали вперто й затято, неначе вороги.

– Пробачте, – перший не втерпів Отава, – я дуже різкий і навіть грубий чоловік.

– Не турбуйтеся, – сказала з того боку Тая, – я теж далеко не ангел. Коли хочете знати, я навіть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання дурепа. Жодна нормальна жінка ніколи б не побігла. Особливо з так званих ніжних, добрих і ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або під колеса першої машини… Але я починаю набивати собі ціну, а це вже зовсім зле… Ліпше мовчати. Скоро вже наш санаторій – і ви звільнитеся від мого надокучливого товариства… Але перед цим я б хотіла вам признатися… цілковите безглуздя, але… Знаєте, в мене зірке око… Навіть зараз у темряві… Хоча темрява – це тільки для невтаємничених, а для художників – це середовище, де народжуються всі барви від сполучення з світлом… Бач, я вже починаю читати вам лекції, перебираючи ваш хліб.

– Я не читаю лекцій, – сказав Отава.

– Пробачте. Не знала… То про що я? Ага, про спостережливість… Уявіть собі: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях і старому светрі, а я теж дотримувала вам стилю і вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всіх санаторних дам і респектабельних чоловіків, але робила я це мимоволі, мені здавалося, що я не думаю про вас і не звертаю на вас ніякої уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усі, білу сорочку й краватку і, як усі, десь зникаєте одного вечора, другого, третього… І знов не знаю цікавість чи що це? Але мені захотілося довідатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розуміла, що це цілковите безглуздя… А потім я побачила це ваше вікно… І стала приходити до нього тоді, коли вас не було ще… Зрозумійте мене: я художниця…

– Я вас розумію, – сказав Отава, – розумію, бо я теж майже художник…

– Мені казали, що ви історик…

– Навіть професор і доктор історичних наук, – майже сердито промовив Отава, – але це чисто формально… Ви ж знаєте, як легко тепер стають і докторами, і професорами..

– Ви хочете підкреслити, що ви – не ординарний професор і доктор? – зміненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю відвертості, якої вона допустилася з Отавою.

– Та ні, просто хочу від істориків перекинутися до вас, художників, хоч і знаю, що це, майже неможливо.

– Ікони? Це тепер модно. Навіть модніше за абстракції. У нас, в Москві, пошесті, серед письменників, серед артистів, про художників не кажу – деякі на цьому навіть заробляють.

– Не вгадали. Зовсім не ікони.

– Архітектура? Як у Нестора: “Откуду єсть пошла Русская земля і откуду малометражні квартири стали єсть?” Але, здається, цю тему у вас перехопили. Вам хіба що лишилися виступи в газетах.

– Теж не вгадали.

– Пробачте, я стаю занадто цікавою. А це майже завжди ознака дурощів.

Знову вона мовби вгадала Отавині думки і ще раз – вже вкотре – здивувала його своєю проникливістю.

– Добре, я відплачу вам тим самим, – сказав він, переходячи до неї по шосе і несміливо доторкуючись до вологих білих ворсинок на її рукаві. – Ви мало не щодня ходили в гори з етюдником. Дозвольте поцікавитися, вдалося зробити щось за цей час?

– Можу показати, – вона зупинилася й глянула йому в обличчя, і він побачив її темні очі і виразні усіта. – Завтра запрошу вас до себе й покажу. В мене окрема кімната, мені створено всі умови… Бачите? Сьогодні, на жаль, не можу. Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомітно в розмовах і в мовчанні. Ви не гніваєтеся на мене?

– Ні, – сказав Отава, хоч і розумів, що не треба зараз нічого казати. А що треба, не знав.

– Тоді на добраніч, – Та я посміхнулася.

– Угу, – на нього наплинула одвічна його похмурість. – Добраніч.

Уночі йому приснилося, ніби він плаче. Прокинувся – і відчув, що все обличчя в сльозах. Щоб не будити сусідів по палаті, тихенько вийшов до вмивальника, глянув у дзеркало. Червоні, якісь зовсім маленькі, наче не його очі на вилицюватому негарному обличчі з великим носом і в’ялим підборіддям. Зняв піжамну куртку, відкрутив кран, довго хлюпостався під холодним струменем води, знов глянув у дзеркало. І знов не побачив нічого привабливого. Кістяк, на який природа забула наліпити м’яса. В голові билося двоє слів “славнозвісний – горезвісний”. Мов мухи об шибку. Горезвісний… славнозвісний…

“Поїду, – подумав Отава, – завтра ж уранці поїду до Києва. Два дні – це ніщо. Ліпше втратити два дні, аніж…”

До ранку вже не заснув, снідати пішов без жодного бажання, мав твердий намір одразу після сніданку викликати таксі і їхати на аеродром діставати там квиток і летіти, летіти.

Він вийшов, трохи горблячись через свій високий зріст, а може, й не через зріст. І просто з казенно-упорядженого коридору, з чеського кольорового апарата, що стояв на полірованій монументальній тумбі стилю епохи надмірностей, зателефонував до таксопарку.

І коли вже виїздив з міста, побачив мигдалеве деревце, що першим зацвіло тут. Було багато розмов про те мигдалеве деревце. Курортна газета на традиційному місці вмістила традиційний знімок з традиційним підписом: “Квітне мигдаль”, але газеті ніхто не повірив, бо хіба ж невідомо, що фотографи завжди мають у своїх чорних конвертах заздалегідь наготовлені знімки на всі пори року і найперше – для капризної весни, яка то запізнюється, то приходить занадто рано, пробиваючись крізь сніги й морози теплим сонечком і зеленою травичкою. Але хтось там казав, що газета цього разу не обдурює, що він сам бачив деревце, але було вночі, і через те не може точно визначити, де саме воно зацвіло і чи справді то мигдаль, чи, може, це якийсь заморський першоцвіт, а то й гібрид, виведений невтомними селекціонерами.

Тепер і Отава міг переконатися, що мигдаль уже зацвів. Деревце стояло все в біло-рожевій ніжності, таке нереально-легке, що боязко було простягнути до нього руку: ану ж зніметься і полетить, як зляканий небачений птах, полишаючи цю вогку, завіяну холодними вітрами землю, забираючи з неї найбільшу радість, яка тільки може бути на світі.

Рік 992

Великий сонцестій, пуща

…во оды дни и услышать глосии сорвеса книжная и ясн будет язык гугнивых

Літопис Нестора

Того дня, як прийшов він на світ, повсюди лежали неторканно – білі сніги, і сонце яро горіло над ними – велике низьке сонце над подніпрякськими пущами, і чаїлася тиша в полях і лісах, і небо було чисте й гарне, як очі його матері. Чи бачив він ті очі і небо в них і чи чув ту першу тишу свого життя? Мати спородила його серед мовчазних снігів, і він мерщій подав голос. Старий дідуган мороз люто вдарив йому в уста, силуючись погамувати перший крик новородка, але добрі боги повеліли морозові йти геть, і перший крик пролунав так, як і належалося, – пронизливо, невтримно, радісно: “Живу!”

Та пам’ять життя дається людині не з першим її криком, а згодом, вона виникає в тобі, мов струс, паче вибух, і своє буття на землі ти відлічуєш з тої хвилі. Для нього світ починався пітьмою. Глуха чорнота заливала все довкола, і він борсався на самому дні її важководдя і плакав у відчаї й безнадії. Був посеред нескінченного, моторошно чужого шляху, всуціль накритого темрявою. Нічого не знав і не бачив. Ноги самі вгадували напрямок, ноги несли його далі й далі шляхом, глибше й глибше в темряву, і йому ставало дедалі страшніше й страшніше, і він плакав гірко-прегірко. Пітьма затягувала його в себе, поглинала його, і він слухняно йшов у її всюдисущість і тільки й умів, що плакати.

Так і пронесе спогад через усе життя. Чи то був він, чи приснилося?

Опісля був дід Родим. Власне, й не сам дід, а його руки, дві безмежно широкі теплі лопати, які вигорнули маля з чорноти безнадійного шляху, а потім дивно торкалися хлопцевої голови, до настовбурченого, жорсткого, мов на спині у вовка, волосся, і від того незвичного доторку плач перейшов у схлипування, а там і зовсім ущух і зник.

Велетенський чоловік з побитим крутого сивизною диким заростом на голові й на обличчі, прикритий спереду шкурою тура, зачепленою грубим ременем за схожу на стовбур старого дуба шию, чаклував над полум’ям. Червоне, жовте, сизе, а то зненацька шугне звідти чорне і злякано сховається за миготливу червоність, бузкова каламуть розчиняється в ніжній синяві, – барви народжувалися, вигравали, мінилися, барви жили буйним, веселим життям спершу в горні, потім на обличчі, на широких дідових руках, на всій його могутній постаті, а відтак пливли на Сивоока, проходили крізь нього, і він відчував, що починає жити цими барвами, оцими вогняними спалахами в задимленій хижі, а ще він жив відвагою такою самою, як та, що була в дідових руках, коли вони без страху занурювалися в нуртовисько полум’я і діставали звідти заціловані вогнем дивні речі, що світилися барвами, ще несподіванішими й яснішими, ніж бачив хлопець на землі й на небі.

Дід був – Родим, а він – Сивоок. Це сприймалося як даність, це починалося ще з непам’яті так само, як полум’я, як дідові руки, як податлива глина в тих руках, як веселковість барв, серед якої виростав малий.

Дід Родим завжди мовчав. Не було людей довкола, мовби спервовіку жив він на пустельному уділі край шляху, що вів невідомо куди, знав Родим тільки глину та звированість полум’я в горні, мовчки ліпив свої посудини, кидав на них химерну звивистість барви, обпалював у горні й складав під очеретяним накриттям.

Нащо слова?

Замішував круто глину, кидав добрий вальок на дерев’яний вичовганий круг, перед тим розкрутивши його (пристрій для розкручування круга ногою був для Сивоока найнезбагненнішою річчю з усього, що діялося), обережно наближав до шматка глини свої широкі долоні, і глина тяглася вгору, вивищувалася, оживала, з веселою покірливістю йшла за долонями. Слова тут були марні.

А вже згодом вступали в дію дідові пальці, мовби вигравали на гнучкій податливості глини, і з тої мовчазної музики народжувалися то гарне горнятко, то високий глек, то місткий збан, то химерна посудина на тонкому стоянці. І все без слова й без мови.

Іноді брався Родим до іншої роботи. Не крутився тоді круг, глина тужавими брусками лежала на широкій липовій дошці і ждала доторку пальців, найбільше ж – вологості барв, що дрімали до часу в надпиляних турячих рогах, розташованих на поставці саме так, щоб до них можна було дотягтися без зусиль рукою. В такі дні Родим пересувався по хижі з не властивою для його великого тіла обережністю, його рухи набували урочистої скованості, він мовби творив мовчазну молитву давнім богам, успадкованим від діда-прадіда, і гаки справді з полум’я Родимового горна виходили на світ давні слов’янські боги, несли в притемненість старої хижі співучу багатоманітність барв, і кожна барва мала свій голос і свою мову, так що зайвими видавалися б тут звичайні слова з їхньою буденною посполитістю.

Родим не казав Сивоокові ніколи нічого, не пояснював, що діється в полум’ї і на глині, на яку крізь соломинки, вставлені в турячі роги з краскою, накраплювалися співучі барви. Не почув з його уст матий назви жодного бога, але незабаром знав уже всіх, вловивши то раз, то вдруге з уст заброд-купців, які торгувалися з Родимом за його посуд і за його богів, і вже знав, що отой чотирилиций, скупчений у мудрості своїх чотирьох ликів, повернутих на всі чотири сторони світу, – Світовид, а той гнівливий, іскряно – жовтий – то бог блискавиць Перун, а зелений, мов причаєність лісових гущавин, – пастуший покровитель Велес, а той надутий, мов купка, широконіздрий, з жадібними очима – то Сварог, верховний бог неба і світу; найліпший же для Сивоока видавався Ярило, господар всього плодючого й родючого, щедрий, всемогутній мідяноголий бог, заквітчаний таким веселим зелом, яке нікому й не снилося. Сивоок довго не міг збагнути, чому найближче до серця йому саме цей бог, і тільки згодом, якось випадком, підгледівши, як Родим з особливою старанністю чаклує над новим Ярилом, побачив: дід дає богові своє поличчя!

В цьому Сивоок не вбачав нічого дивного, бо вже давно запримітив спільність між богами і дідом Родимом. Мовчали боги, мовчав і Родим. Тільки вже як починали занадто докучати з своїм торгуванням йому купці, то відбуркував їм глухим басюрою: “Так” або “Ні”, “Мало” або “Хай”.

Родим уявлявся Сивоокові найдужчою силою на світі, але одного разу малий спостеріг, як дід мовчки молився коло джерела дерев’яному, невідомо ким поставленому Світовиду, і зрозумів: бог ще дужчий за Родима. Відтоді бог уявлявся йому всім, що дужче за нього. Ще розумів він, що є бог чужий і є – мій. Домовлятися з богами важко. Вони завжди мовчать, не знаєш, чують тебе чи ні, догодив ти їм чи ні. Мабуть, боги дають силу. Хто мене перемагає, у того дужчий бог. У Родима був бог найдужчий, бо дід нікого не боявся. Він роздавав своїх полив’яних богів, не шкоду пан на них найясніших барв, а сам вдовольнявся давезним, зсірілим від часу й негоди дерев’яним Світовидом, бо був певний його нездоланності.

Купці, скільки їх бачив Сивоок, мало чим різнилися від діда. Були дужі, грізні на вигляд, добре озброєні, мали голоси такі гучні, що хотілося затуляти вуха. Однак вони відразу бачили, що на Родима їхні голоси не діють, тому переходили від крику до погроз, хапалися за мечі, кликали слуг, і ті пхалися до хижі а чи під очеретяне накриття. Наставляли на старого довгі списи. Кінець завжди був той самий. Родим непомітним для ока порухом сягав до стовпа, який підпирав покрівлю, і ось уже в його важкій руці коротко зблискував неймовірно широкий і довгий меч, і обрубані одним ударом списи сипалися до ніг старого, а легенькі купецькі мечі з дзенькотом падали слідом. Мечі були порозвішувані в Родима на всіх стовпах, однаково широкі, з чорними рукоятями, без піхов, він ніколи не гострив їх, але нічого гострішого Сивоок не бачив; ніколи не чищені, вони не тьмяніли, не іржавіли, в них можна було зазирати, як у тиху прозорінь води. Якось Родим забув знову повісити меч після особливо палкого зіткнення з купцями-грабіжниками, він просто приставив його до стовпа і взявся до своєї роботи, і тоді Сивоок тихцем спробував підняти зброю, вхопився обіруч за чорну рукоять, похилив тяжке залізо на себе, смикнув догори і впав, накритий безжальним тягарем.

Родим мовчки зняв з нього меч, повісив на стовпі, а Сивоока легенько штовхнув під бік, як штовхав його щоранку, щоб він прокидався й уставав снідати. Їли вони рибу, смажену, в’ялену й солену, м’ясо, копчене й свіжину, хліб, здебільшого просяний, рідше житній, а пили воду й мед, старий, вистояний. І хліб, і мед – все це мали вони серед готовизни, що її запасав Родим від купців, у маленькій хижці, без вікон, де були ще хутра вевіриць, куниць, бобрячі й соболині, шкури вовчі й ведмежі, звої срібного дроту й заморські монети, нарубки коштовних металів і дорогі гривни – цілий скарб, цінності якого Сивоок ще не міг знати.

Рибу добували з річки, а м’ясо на ловах у пущі, куди Родим брав Сивоока чи не від найпершого дня, як той задомовився в нього, виловлений з каламутної пітьми ночі, і, може, саме дід час тих виснажливих мандрів серед лісового безмежжя найбільше набирався Сивоок міці, що колись мала зрівнятися з Родимовою силою.

Тоді до них долучався третій. Товаришем назвати його Сивоок не міг, а Родим нікого ніяк не називав, отож третій був не товариш, а просто третій. А був то кінь. Вперше Сивоок побачив коня віддаля, коли пасся на луках коло річки і дід Родим покликав його посвистом. Здалеку це була попеляста, волохата істота, доволі непоказна. Та коли кінь підбіг ближче, Сивоок побачив його круту шию, широкі груди, міцні тонкі ноги, що мовби аж дзвеніли, з розгону вдаряючись в землю, – і кінь йому відразу сподобався, і він мовчки про себе назвав його ласкаво Зюзь, бо коли дід Родим кликав його, то до свого посвисту додавав ще глухе гудіння голосом і виходив неповторно дивний звук: зю-зю-зю.

Однак Зюзь не поділяв уподобання малого. З першого ж разу він дав зрозуміти, що оголошує Сивоокові війну, а вся провина малого полягала просто в самому факті його існування та ще, певно, в тому, що він вклинився в давню дружбу двох самітників: коня й Родима. Зюзь належав до вільних створінь природи, він не відав гноблення і покори, не знав запрягу і з неприхованою зневагою дивився на тих жалюгідних коняк, що тягли по розмоклій дорозі купецькі повози на рипливих колесах, якщо й підставляв він свою спину Родимові, то в глибині своєї конячої душі, видно, вважав, що то не чоловік їде з ним у пущу, а, навпаки, він, кінь, бере собі чоловіка за товариша в свої мандри, за якими знудьгувався на широких випасах.

І ось цей усталений лад відразу порушився, як тільки Родим, перш ніж сісти на коня самому, примостив на передню луку сідла якусь нову, чужу істоту, до якої навіть муркнув щось ласкаве, чого кінь від нього ніколи не чув. Зюзь ждав, що буде далі. Звичайно, він міг хвицнути задніми ногами, підкинути круп так, що те маленя вхопило б сторчака, притьмом перелетівши вперед через голову, або ж, навпаки, став би свічкою на задніх ногах, перехиляючись назад, щоб пожбурити непрошеного вершника на землю спиною. Але це було б нечесно по відношенню до старого. Тому кінь терпляче ждав.

Далі було те, що старий звично поставив ногу в стремено, обіперся всім своїм важким тілом так, що коня потягнуло в той бік і він мав напружити всі свої сили, щоб твердо встояти на місці, потім була хвиля, коли важуче тіло Родимове летіло над конячою спиною і для Зюзя настало полегшення, потім Родим міцно всівся в сідлі, аж прогнувся хребет у Зюзя, і аж тепер кінь від здивування перейшов до обурення таким нечуваним нахабством, такою зрадою з боку свого єдиного на світі і, здавалося б, вірного товариша, і в конячій душі вмить визріла помста проти того, хто зважився встряти між них двох – між коня й людину; Зюзь зміїну вигнув шию, скосив сизе вологе око правобіч, щоб не промахнутися, зневажливо зібгав свої завжди ласкаво-м’які, а тепер затверділі в ненависті губи, оголивши великі жовтуваті нещадимі зуби і – ось! Кінь мітив на ногу малого. Може, не так хотів гризнути, як злякати для першого разу. А може, й хватонув би за маленьку литочку – хто знає. Але Родим, хоч який здавався неповороткий і повільний, виявився хуткішим за коня. Він рвонув могутньою рукою лівий повід, залізні вудила брязнули між кінськими зубами, роздираючи Зюзеві рота, повернули коневі шию на місце, а важкі дідові ноги водночас з цим щосили вдарили коня в здухвини, кидаючи з місця учвал.

Відтоді кінь мав для Сивоока саму тільки ненависть. Поки перед від’їздом на лови Родим накидав на нього пітник, поки прилаштовував сідло, Зюзь норовив то наступити гострим копитом малому на ногу, то непомітно куснути його бодай за край одягу або хоч пирхнути тому над вухом, обдаючи його своїм гарячим ненависним духом.

Купатися самого в річку Родим Сивоока не пускав і вирив для нього міленьку копанку, в якій вода прогрівалася до самого дна і можна було лежати хоч цілий день, пускаючи бульки, бризкаючи навпроти сонця, водячи прутиком по мулькому дну, що так нагадувало м’яку глину під дідовими руками, надто ж коли прутик лишав по собі звивисті візерунки – несвідоме хлоп’яче намагання прокласти перші несміливі стежечки до великої держави Уміння, де неподільно володарював дід Родим.

Зюзь підстеріг Сивоока, коли той вилежувався в копанці. Попаски повертався він із далеких луків і ще здалеку запримітив свого супротивника і, мабуть би, помстився над ним, якби до своєї зненависті домішав хоч краплину хитрощів і підкрався непомітно ближче. Але не такий був Зюзь, щоб удаватися до хитрощів. Він гучно заіржав здалеку, вдарив ненависно копитами в траву і, вивертаючи позад себе цілі клапті важкого дерниння, полетів на Сивоока. Малий не ждав напасті, не готувався до опору, але й не розгубився, знаючи, що порятуватися може тільки завдяки самому собі. Тож, не гаючи жодної миті, вистрибнув з копанки, спробував утікати в напрямку до дідового обійстя, але вчасно збагнув, що чотири конячі ноги мають досить-таки значну перевагу над його маленькими двома, тому кинувся до найближчого дерева, підстрибнув, хапаючись за найнижчу гілку, і подерся вгору на зелену вільшину, полишаючи Зюзя з його гнівливою ненавистю і не заспокоєною помстою.

І хоч спіткала Зюзя на перший раз невдача, але кінь затявся в своїй зненависті і після того випадку вперто пасся коло копанки, так що малому тепер не випадало покупатися, хіба що водив його іноді до річки дід Родим, який сам не купався ніколи, певно побоюючись, щоб берегині й водяний не відібрали в нього силу й хист.

А Зюзь звірів дедалі більше й дужче. Вже пустився навіть на те, що переслідував Сивоока в обійсті. Пасся зовсім близько, і як тільки малий вигулькував на подвір’я, відразу чутно було глухе дудніння копит, і широкогрудий Сивооків ворог з’являвся, наче сонне марення; хлопець встигав заскочити назад до хижі, мерщій причиняв за собою двері, брав їх на міцний дубовий засув, а кінь підлітав з того боку, ставав цапа, бив копитами в двері і вже й не іржав, а рикав, мов дикий звір:

“Г-ги-ги-ги!”

Здавалося, немає на світі сили, яка могла б примирити коня з малим Сивооком. Не помагали й тривалі перерви в їхніх дивних стосунках, коли на зиму дід Родим ховав коня в теплу землянку і Сивоок міг бачити Зюзя лише в дні ловів. В такі дні, звиклий до відсутності свого ворога (а відсутність давала надію й на остаточне його усунення), стаючи з ним знову віч-на-віч, кінь шалів, і, вже не намагаючись приховати перед Родимом своєї ворожнечі до малого, виявляв її, як тільки міг, – бурхливо й несамовито.

Захоплений своєю змаганиною з конем, Сивоок не зауважував безлічі подій і речей, які його оточували, і, може, тільки згодом згадуватиме він час від часу то перший солодкий захват від широкого світу, який відкрився йому ще тоді, як він уперше піднявся над землею, залізши на дерево, щоб врятуватися від міцних зубів Зюзя, або ж вималюються йому в сірій нудьзі щоденності барвисті плями, закружляють у нескінченному танку, ваблячи погляд, вбираючи очі (дід Родим розтирає в круглих дерев’яних ложках з відламаними черенками свої краски), а то зненацька посеред найбільшого велелюддя обступлять його непробивні лісові гущавини, землі без доріг, попечатані слідами диких мешканців, – нахабно впевненими, несміливими, полохливими, і рибина, яку сам уперше витрусив з верші, і гніздо з жовторотими пташенятами, що його знайшов у кущах, і черепаха, яка загубила яйце на теплому піщаному пагорбі над далекими прогноями, і шум вітру, і погук похмурого нічного птаха – вістуна, і тріск скресаючої криги на річці, – все те навідуватиметься в його життя то більше, то менше, то бовванітиме ледь-ледь на обріях снів, то гримітиме всевладне до болю в ушах, до сліз в очах, до щему в грудях.

А з людей слідом за дідом Родимом вплітався в Сивоокове життя Ситник. Ситник – це струмені ясного волосся, розбігані очі барви неба, жадібний червоногубий рот, рясний піт на пухкому обличчі, краплистий, невтримний піт і в літню спеку і в зимну стужу.

Ситник привозив Родимові меди. Знався на нелегкому вмінні ситити це питво, високо-цінними і князями та боярами, і купцями – зайдами, і мужніми воями, і простим людом. Родимові привозив він меди в збанах, зроблених самим дідом (Сивоок вельми дивувався, що для себе дід не розмальовував ніякого посуду), недбало виставляв їх з луб’яного візка коло хижі, стираючи з лиця піт, гукав:

– Гей, Родиме, маєш тут ще того добра! Якби не для тебе, то й не трудився б. Але давня повага моя…

Родим мовчки виносив йому шмат срібла, кидав зневажливо, Ситник ловив його, виважував на долоні, і Сивоок щораз більше переконувався, що поважає той зовсім не діда, а оті шматки тьмаво-білого металу. Не міг збагнути, як можна ставити метал понад людину, хоч із часом і сам переймав од діда замилування до тихих переливів барв, а срібло, надто ж у місцях зрізу, давало такі несподівано прекрасні переливи, що втішатися ними хлопець міг хоч і півдня. Навіть золото не подобалося йому так, як срібло, бо в золоті була якась прихована пиховитість, воно світилося жовтістю, холодною і далекою, і нагадувало цим невловимість нічних вогнів на болотах і узліссях. А срібло сяяло ласкаво й тихо, мов сповитий легкими хмарками літній день. Сивоокові щоразу ставало кривдно, коли дід віддавав гарно обрубаний шмат срібла за таку, здавалося б, несмачну потраву, як мед, прогірклий від трав і коренів, заварених туди хитрим Ситником, а ще не хотілося йому, щоб ота гарна тьмавість лягала на пухку (теж спітнілу!) долоню світлочубого Ситника.

Володіючи неабияким досвідом крутняви посеред розмаїтого люду, Ситник досить легко вловлював неприязнь до себе, тож не дивно, що він відчитав по очах у малого все, що той мав на душі, і вже з першого разу заповзявся прихилити малого на свій бік. Робив це про всяк випадок, знаючи, що в житті все пригодиться, відаючи добре, що зайвий приятель, хоч і малий навіть, завжди ліпше, аніж ще один ворог, хай хоч і наймізерніший, найбезсиліший.

Так і почалося Ситникове загравання до Сивоока вже в перший приїзд до них пітнявого медовара.

– То як звемося? – прискіпався Ситник до малого.

– Не відаю, – відбуркнув той.

– Схожий єси на свого діда Родима. Родиме, як зветься цей пуцьвірінок?

Родим тільки й ждав того запитання, щоб показати Ситникові свої похилі могутні плечі, а за ним і малий, ведмедкувато сутулячись, посунув до хижі, лишаючи Ситника з відтуленим од розгубленого здивування ротом.

Та не такий то був чоловік, щоб відступитися в задуманому. Вже наступного разу він хитро мружився, виставляючи з луб’яного коша простенькі скудельні збани, і коли отримав срібло і спостеріг швидкий зблиск погляду, яким малий супроводжував політ білого обрубка з Родимової руки до чужої долоні, засміявся неприховане просто в лице малому.

– А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда – здогадався від першого разу. Очі маєш не сиві, як то нарік твій Родим, а каламутні, бо прийшов з невідомості. І хто ти єси, ніхто не відає. Може, робичич?

Цього разу Ситникові довелося спостерігати не вислі плечі Родимові, відвернуті від нього, а короткий змах важкої правиці, якою Родим показував медоварові мерщій забиратися геть. Від купців Ситник вже давно знав, що та правиця досить швидко вміє братися за страшний меч, тому не став ждати ще й цього і миттю завернув свою кобильчину з обійстя.

Але до малого не перестав чіплятися, хоча робив це тепер хитріше і мовби напрошувався на прихильність.

Дивувався вельми Сивоок дідові Родимові, що той вибрав собі для житла таке клопітне місце коло шляху, на самому краю уділля. Щоправда, тут була ще й річка, і зелені луки вздовж неї, зате в дальнім кінці уділля починалася пуща, де можна б сховатися не тільки від Ситника, а й од усіх отих набридливих, нахабних, самовпевнених купців, які щоразу так зневажливо дивилися на Родима, що в малого скипалося на серці. Вже він потихеньку брався до дідового меча і вже ворушив його, а там і став потроху підіймати, але ще й досі не наважувався поспитати діда, чому б йому не перебратися коли не в саму пущу, то хоч на той кінець уділля, де б його ніхто не знайшов і ніхто б не завдавав жодного клопоту.

Ще не знав тоді малий, що хоч як важко доводиться іноді серед людей, але треба жити серед них, бо без них не можна.

І сам він піде згодом далі й далі в люди і забереться в таке вировиння, що й не снилося всім його предкам до десятого коліна, поки що ж мав найвищу втіху в ті дні, коли змандровували вони з дідом з свого неспокійного кінця уділля і заглиблювалися на кілька день в притаєний світ тисячолітньої пущі.

За ті кілька щасливих літ, що він прожив з Родимом, Сивоок перейняв від старого саме тільки добро, навчився корисного, знав лише почуття, що підносять людину над світом, не відав принижень, неправди, лукавства, заздрощів, переляк бачив лише в тих, хто пробував нападати на Родима, сам же старий жодного разу не виявив бодай крихти страху, навіть під час літніх розклекотаних гроз, коли Перун кидав на землю вогненні блискавиці, навіть коли заскакували їх у пущі несамовиті бурі і гуділи бори й діброви і ламалися, мов тріски, столітні дерева, завалюючи їм дорогу, погрожуючи смертю.

Та ось прийшла ніч, коли Сивоок мав побачити острах на суворому Родимовому обличчі, хоч була то тиха ніч, без грози, без бурі, хоч були вони не в далекій дорозі, а в своїй хижі, в захистку від усього злого, з своїми добрими богами.

Родим злякався темної валки, що над’їхала по шляху й зупинилася коло обійстя. Кілька повозів, кілька вершників, може, навіть озброєних, як то водилося у купців, що не наважувалися пускатися в небезпечні мандри без надійної охорони. Вже скільки таких купецьких валок пам’ятав Сивоок, а старий Родим знав їх за своє довге життя в тисячу разів більше, то чому ж він так стривожився, чому мерщій заштовхав малого до хижі, сам ускочив за ним, ухопив його на руки, підсадив до сітки, що прикривала димовий отвір над горном, трохи підважив її і пошепки звелів: “Сховайсь і мовкни!”

Сивоок прилаштувався коло самого краю сітки, щоб бачити все, що відбуватиметься внизу; не послухати Родима він не міг, бо вперше бачив того мовби зляканим і вперше той вимовив відразу аж два слова надто ж тоді, коли, здавалося, не було потреби в словах, дитяча душа передчувала щось незвичайне, мабуть, цікаве для малого все, що відбувається навколо, завжди є передовсім видовищем, якщо не зачіпають його самого і не затягують у колотнечу подій, тепер же він і поготів перетворювався на спостерігача, а дідова знервованість підказувала хлопцеві, що матиме він неабияку розвагу.

Мав трохи холодку в серці через Родимову занепокоєність і через його стурбовані слова, але намагався відсунути той холодок якомога далі, розтопити його гарячою хвилею дитячої цікавості.

Однак холодок залив йому всі груди і підступився до горла, як тільки вступив до

Хижі невідомий прибулець.

Щойно ввійшовши до хижі і ще, мабуть, нічого не розгледівши в ній, незнайомий мерщій війнув широченним рукавом, вхопив кістлявою рукою своє срібне хрестовиння, високо зніс його перед собою, махнув туди й сюди, а Сивоок лише тепер зміг запримітити, що срібне перехрестя почеплене було в чужинця за шию на довгім тонкім, теж, певно, срібнім ретязі.

– Не ховайся в темноті, підійди під хрест божий і удостойся, – звертаючись до Родима, промовив незнайомий гучним урочистим голосом і знову помахав своїм срібним знаряддям: і Сивоок уперше в своєму житті почув слово “хрест” і зв’язав його звучання з зображенням. За спиною в темного з’явилося кілька озброєних дужих людей. Ставали один до одного, мовчали, не висовувалися наперед.

І Родим теж не виступав їм назустріч, не мовив нічого, не обзивався, не видавав себе бодай порухом.

– Відомо тобі добре, що найсвітліший князь наш привів народ руський до справжнього бога нашого – Ісуса Христа, – вів далі той, що з хрестом, і Сивоок вельми здивувався, що бога свого він теж називає тим самим словом, що й склепані навперехрест дві срібні пластинки. – Ти ж, недостойний, сам не відаючи, що твориш, розмножуєш поганських ідолів, чим вносиш сум’яття і смуту в душі християнські.

– То наші боги, – зненацька пролунав з темряви Родимів голос, і Сивоок мало не випав зі свого сховку. Родим відповідав, Родим устрявав у суперечку!

– Не суть то боги, – терпляче правив своє чорний з хрестом, – но глина, скудель; нині є, а на утро розсиплеться на порох. Не їдять-бо, не п’ють, не мовлять, но суть зроблені руками в глині, а бог єсть єдиний, йому ж служать і поклоняються і за морем і по нашій землі, він-бо сотворив небо, і землю, і місяць, і сонце, і чоловіка і дав йому жити на землі. А сії боги що сотворили?

І рукою, вільною від хреста, він показав у той куток, де, складені на дерев’яних лавках і полицях, лежали таки справді глиняні, але ж які прекрасні від Родимового вмільства стрибоги, перуни, ярили, світовиди, боги небес, вод, зелених трав і буйних лісів, єдині боги, яких знав допоти Сивоок, добрі, лагідні боги, які не потребували собі отаких чорних та страшних мовців, підтримуваних понурою сторожею.

– Сказав-бо Христос: “Ідіте і научайте всі народи!” – вигукнув чорний. – І знищено буде все, що противиться…

Як той чорний крук, визирав у темряві, де лежали Родимові боги. Чи наділений був од свого Христа даром, чи мав надзвичайно вигострене око на все, що недбало лежить, а чи просто хтось заздалегідь намовив його, підказав?

Хоч як воно там було, а тільки понурий заброда, вигукнувши свої слова про нищення, спрямувався одразу до кутка, де зберігалося дороге Родимові його працею, вмінням, надто ж – вірою, успадкованою від предків, які ще й з могил керували всіма живущими, направляли їхні дії і душі. Чорний плутався в довгій своїй киреї, поки він зумів ступнути раз, його поплічники, певно, вже набувши попередньо відповідного вміння, миттю сипнули з двох боків, завирували по хижі, ламали все, трощили, нищили.

– Не руш! – страшним голосом гукнув Родим і з нелюдським стогоном похилився на чорного, заносячи свій широкий меч, заносячи не нагально, як тоді, коли боронився від настирливих зайд – купців, а мовби наміряючись тільки відлякати напасників, примусити їх схаменутися, відступити, поки не пізно. Але згубним виявився Родимів намір. Ще не встигла рука його підняти меча догори, ще повільно рухалася вона, описуючи велику дугу, як раптом позаду, не примічений ні Родимом, ні навіть Сивооком, який, здавалося, не випускав з ока нічого, що діялося внизу, меч блиснув коротко й зловісно, і Сивоок з жахом побачив, як Родимова правиця, мов у кошмарному видінні, відокремилася від тіла і разом з мечем зів’яло впала на землю. Тоді набігло ще кілька ззаду й з боків, зблиснули мечі, сталася колотнеча, а коли все розскочилося, Родима не було, тільки темніло щось на долівці, велике й нерухоме.

Більше Сивоок не бачив нічого, не став дивитися. Він кинувся в найдальший куток горища, здичавіло рвав покрівлю, поки пробився назовні, не вагаючись, зістрибнув на землю і подався уділлям туди, де темно вивищувалася збавча пуща.

Не мав куди йти, тож подався по низу вздовж уділля і небавом був уже коло Родимового обійстя, коло першого свого в житті дому, який знав і пам’ятав. Коло свого і не свого.

Наближався обережно, з острахом, скрадався від куща до куща, подовгу вичікував, роздивлявся навкруги. Завмер, коли на обійсті спостеріг коняку, запряжену в повіз. Довго ждав, чи не появляться люди, так і не діждавшись, знов рушив наперед, тепер ще обережніше. Посміливішав тільки тоді, коли впізнав і коняку, й візка: належали Ситнику. Сам Ситник, певно, був у хижі, чомусь довго не показувався, і це поселило в Сивооковім серці кволу надію: а що, як дід Родим живий? Порубаний, поранений, але живий! І вони й далі житимуть у цій затишній хижі, і він помагатиме дідові місити глину й розмальовувати глечики й богів і навчиться торгуватися з купцями, а потім ходитиме сам на лови.

Він ще трохи почекав і бігцем кинувся до хижі. Не було там нікого і нічого. Все потрощене, понищене. Але в хижці щось гомоніло. Сивоок стрибнув туди, насилу гамуючи крик. Родим, Родим! Вдарився в м’яке, вхопив його хтось за руку, міцно стиснув, витяг з чулана – Ситник! Увесь спітнілий і мовби розгублений.

– А тебе не забрали? – здивувався Ситник.

– Дід Родим! Де дід? – викручуючись з його руки, гукнув Сивоок.

– Ого, міцний хлоп’яга! – подивувався медовар. – Вирвався, отже, й від них.

– Де Родим? – повторював своє Сивоок.

– І втік, отже? Де ж блукав стільки?

– Де Родим?.

– Поховали Родима.

– Як! – хлопець не міг осягнути всього жаху цього слова “поховали”.

– Не так, як було колись. Звичай у нас був класти небіжчикові в могилу одіж, зброю, коштовності. Жертви приносили до вогнища, на якому спалювали вмерлих. А нова віра інакша. Християни ховають своїх голими та убогими, бо ж вони йдуть у царство небесне, де їх і зодягнуть, і нагодують, і напоять. Отак і Родима твого, який під хрестом побув, поховали без нічого, а все, що мав, роздали на хвалу божу та людський ужиток.

– Він згинув під хрестом, – заплакав Сивоок, і цим відразу скористався Ситник і знов чіпко вхопив хлопця за руку й поволік надвір до візка.

– Чи згинув, чи народився під хрестом – все християнин, – бурмотів він, – а раз ти бачив той хрест, то, отже, і ти християнин, матиму християнського роба, хвала богам давнім, і новим, і всім укупі.

Та хлопець, хоч і не чув бурмотіння Ситникового, а просто керований неусвідомленим прагненням до волі, знову крутнувся, щоб вирватися, а коли це не помогло, щосили штовхнув Ситника, аж той поточився і розкарячено сів на землю, в той час як Сивоок уже біг з обійстя.

– Та постривай, дурню! – гукнув навздогін йому Ситник. – Пропадеш же в лісі. Повезу тебе хоч нагодую. Хліба дам і м’яса. Будеш у мене за сина. Чуєш чи ні?

З усього Сивоок почув тільки два слова: “хліб” і “м’ясо”. Вони нагадали йому те, що десь на світі є наїдки і є люди, що втішаються їдлом і питвом, тоді як дід Родим лежить у сирій землі, голий і убогий, а він сам никає зрозпачений, помираючи від голоду.

Хлопець став і подивився на Ситника. Чи не бреше?

– Ну, іди сюди, іди, – кликав той. т Сідай до мене, та поїдемо до села. Побачиш мою Величку. Вона теж втішиться. Така в мене донечка є маленька. Ну ж бо!

Сивоок поволі наблизився до візка, відкинув простягнену до нього Ситникову руку, сам заліз у луб’яний короб, сів так, щоб мати можливість щомиті зістрибнути і вдарити навтьок, Ситник смикнув за вожину, коняка поволі рушила, Родимове обійстя лишалося позаду, назавжди лишалося.

Але не згинув безслідно дикий норов Родимів. Упав він найгустішою барвою на чисту поверхню дитячої душі і довічно закріпився там, як невигубно позостаються краски на глині, обцілованій палючим вогнем.

Не всидів Сивоок довго на візку, зстрибнув, знову відбіг від Ситника, став – не приручений, упертий, свавільний.

– Де Родим? – закричав.

– Ну, сказав же, сказав, – зупиняючи коняку, витирав піт з обличчя Ситник. – Нема його, мертвий, погинув.

– Де він? – уперто допитувався хлопець.

– Хочеш бачити могилу? Ну, коли ти такий, то…

Ситник прив’язав коняку, пішов розвальцем назад по дорозі, Сивоок посунув за ним, недовірливо тримаючись здалеку.

Нижче обійстя, де цілях робив вигин, на моріжку височів горбик недбало приляпаної лопатою землі, і з того кінця горбка, що був ближче до хижі, стриміла з землі дерев’яна подобизна того срібного хреста, що ним вимахував чорний зайда в ніч убивства Родима. Чому дід мав лежати під цим знаком його вбивства? Сивоок з розгону вдарив плечем у мертве дерево, намагаючись вивернути його з землі, щоб потім потоптати, затягти звідси світ за очі, спалити, пустити за водою – та будь-що!

Але хрест навіть не схитнувся. Зроблений з двох грубих дубових брусів, скріплених намертво хитрим дерев’яним замком, він був закопаний, певно, ще глибше, ніж прах небіжчика, і мав стояти при дорозі довго-предовго, щоб кожен, хто їхатиме, не минув його своїм поглядом і впокорився від споглядання чужої смерті.

І Сивоок, мовби відчуваючи, що віднині його життя теж значитиметься отакими хрестами і порятуватися від них він не зможе так само, як не може зіпхнути знаку Родимової смерті, в безсилій люті став бити кулачками по мертвому дереву, плакав, не витираючи сліз, і до цілковитого вичерпання сил бив, бив, бив.

Аж тут Ситник нарешті міг згребти малого і потягти до свого візка, одною рукою міцно тримаючи його, а другою витираючи бороду й вуса, що аж хлющали від поту. Пручатися Сивоок не мав сили.

Сивоок забув і про свій мимовільний перестрах, і про свою несвободу, і про зловісне рипіння воріт, і про незвичність обійстя, забув, завидівши, як полетіло їм назустріч щось зовсім небачене, як розсипало дзвінкий сміх, застрибало, заляскало в долоньки, загукало:

– Татко, татко!

Бігло просто до Ситника, вицілювало в його розкриті обійми тонке, довгоноге, в білій лляній сорочечці, з довгим у нестерпному сяйві волоссям, з очима великими і такими блакитними, що не підібрав би під них барву сам дід Родим.

– А таки приїхав твій батько, доню, – муркотів Ситник, спливаючи потом вдоволення і обіймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створіння, – та ще й привіз тобі… Ось глянь…

І він вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замість пручнутися, слухняно вийшов наперед і опинився віч-на-віч з тим чудом. 1 так вони дивилися одне на одного, а Ситник вдоволено посміювався, а потім, гукнувши щось на свого нещасного затурканого Тюху, почвалав собі до якоїсь з будівель, полишивши посеред двору малих.

– Ти хто? – спитав хрипло Сивоок, оговтавшись першим і за правом старшого, бо був на цілу голову вищий.

– Величка, – продзвеніло йому на відповідь. – А ти?

Він трохи подумав, чи годиться так ото відразу й розкриватися перед цією Величкою, але не втримався і сказав:

– Сивоок.

– Чому так звешся? – поцікавилася Величка.

– Не знаю. А ти чому?

– Бо я дівчина, а дівчина повинна зватися гарно.

– А що таке дівчина? – поспитав Сивоок.

– Як то що? Я… Хіба ти не знав?

– Не знав.

– І ніколи не бачив дівчини?

– Не бачив.

– А кого ж ти бачив?

– Діда Родима. Та купців. Та ще Ситника.

– Ситник – то мій тато.

– А мені байдуже.

– Мій тато найкращий на світі.

– Найкращий – дід Родим.

Це зацікавило дівчину.

– А де він?

– Нема.

– То чому ж він найкращий, коли його нема?

– Був – його вбили.

– Знаєш що? – сказала Величка, мабуть нічого не збагнувши з похмурої Сивоокової історії. – Хочеш, я покажу тобі мак?

– А нащо він мені? – недбало промовив Сивоок, хоч ні сном ні духом не відав, що то таке.

– Тато варить з ним меди, – пояснила дівчина, – найміцніші й найдорожчі. А я люблю, як він цвіте. Ти бачив, як цвіте мак?

– Я все бачив, – відважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись від спокуси простягнути руку й помацати волосся у Велички: чи справжнє, живе, чи, може, зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купців виткані корзна, що сяють на сонці і навіть у сутінках?

Мак виявився червоним і пелюстки мав теж мовби несправжні, мовби витнуті з ніжної заморської тканини й почеплені до зеленого стебла.

– Я знаю ліпші квіти, – сказав Сивоок, – в найдальшій пущі, посеред червоних борів росте висока синя квітка. Завбільшки з тебе.

– А чому бори червоні? – спитала дівчина.

– Бо гілля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорі, а видимі самі стовбури і кора на них від довголіття зчервоніла.

– А хіба може бути квітка така завбільшки, як я? – знов не повірила дівчина.

– Хочеш – я принесу тобі.

– А хочу.

– Ну, то добре.

Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повів за собою.

– Приходь! – гукнула Величка, а він не знав, озирнутися на дівчину чи вирватися від Ситника і побігти знов до неї.

Ситник привів хлопця до тої закіптюженої, упослідженої хижки, штовхнув до покорченої грубої дошки, що мала правити за стіл, буркнув:

– Їж! Отут і житимеш з Тюхою.

Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидів з другого боку столу і тьопав дерев’яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув на Ситника.

– Хочу м’яса.

– Он ба! – засміявся Ситник, зчищаючи з себе веселощі, як гадюка стару шкірку. – Ану, Тюхо, дай йому м’яса!

Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своїми чіпкими клешнями, але Сивоок в’юнко проринув у нього попід руками, штовхонув Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей. Однак Ситник уже знав норов малого і ще швидше вискочив за двері, зачинив їх перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору:

– Ось тобі м’ясо! Знатимеш ти ще в мене!

Сивоок озирнувся. Одне – єдине віконечко, затягнене оболонкою від міхура, таке малесеньке, що тільки руку простромиш. Стояв, важко дихав.

– Ну, чого ти? – промимрив Тюха, знов беручись хльобати поливку. – Слухайся. Треба.

Хлопець мовчав. Аж тепер зрозумів, як попався Ситникові в лабети, прийшло перше усвідомлення сили, що перейшла йому в спадок від Родима, та водночас відчув і брак сили для того, щоб боротися з таким, як Ситник.

Він ліг спати, не доторкнувшись до їжі, а коли вдосвіта другого дня Тюха став будити його, аби призвичаювати до роботи по господарству, Сивоок так куснув його за волохату лапу, що той завив по-вовчому й побіг скаржитися хазяїнові. Ситник звелів не чіпати малого. Знав добре, що голод і безвихідь зроблять своє. Сивоок довго лежав у хижі, потім, коли сонце вже добре підбилося, вийшов на подвір’я. Хотілося пити, хотілося їсти, найбільше ж хотілося злетіти над гострокіл і полинути світ за очі. Набрів на криницю, дістав дерев’яним відром води, напився. Ще коли пив, відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Але не подав виду. Поставив відро, витер губи тильною стороною долоні, як то робив завжди Родим, тільки тоді озирнувся. Позад нього стояла Величка. Така, як і вчора. А може, ще гарніша й ніжніша.

– Ну, де ж твоя квітка? – поспитала вона. Сивоок мовчав, спідлоба поглядаючи на дівчину.

– Чи збрехав? – доскіпувалася Величка.

– Їсти хочу, – похмуро мовив Сивоок.

– Чому ж не наїсися?

– Ситник не дає.

– Неправда, мій тато добрий. Він – найдобріший.

– Може. А мене замкнув у хижі і не дав ні хліба, ні м’яса.

– Хочеш, я спитаю в нього, чому він так зробив?

– Ні, не хочу. Не треба.

– А хочеш, я принесу тобі м’яса і хліба?

– Ні.

– Але ж ти хочеш їсти.

– Той що?

– Ну, то я принесу тобі.

– Не треба.

Величка трохи подумала. Ніяк не могла збагнути, як то так: хоче їсти і не хоче, щоб йому приносили.

– Ти боїшся мого татка? – нарешті догадалася.

– Я нікого не боюсь.

Вона ще подумала. Нелегка випала робота для її маленької голівки. Але ж недарма була вона дочкою Ситника, не раз і не два бачила, як обмінює батько свої питва на те

– Знаєш, як ми зробимо, – запропонувала вона. – Я принесу тобі хліба і м’яса, а ти принесеш мені свою квітку. Згода?

– Вона не моя, – ще більше спохмурнів Снвоок.

– Але ж ти вчора казав, що знаєш, де вона росте.

– Знаю.

– От і принеси.

– Принесу. Сказав – принесу, то й принесу.

– Почекай мене он там, за коморою, щоб не бачив батько, я швиденько, – сказала вона і, побоюючись, що Сивоок знов почне відмовлятися, мерщій побігла від нього.

Так виникла за спиною в Ситника маленька змова. Поки він ждав, що Сивоока зломить голод, Величка підгодовувала хлопця, малий смакував Ситниковими хлібами – житніми й просяними, пробував його вудженими, запивав на диво доброю водою з криниці й потиху видивлявся, як вибратися на волю. Одна з рублених дерев’яних комор стояла зовсім упритул до частоколу, і Сивоок зметикував, що коли забратися на покрівлю, а звідти прокласти на верх гостроколу дошку, то можна б і спробувати. Про те, як діставатиметься на тому боці до землі, не думалося. Полетить – і все. Вниз літати вмів, не те що вгору.

Вночі, коли Тюха захріп у своєму кублі, Сивоок крадькома вийшов з хижі, знайшов припасеного ще за дня обапола, потяг його до комори. Але на покрівлю вилізти з обаполом ніяк не міг. Довго мучився, аж поки здогадався принести з хижі мотузку і, прив’язавши один її кінець до обапола, а другий затиснувши в зубах, вміло подерся на комору, призвичаєний лазити по деревах, навіть коли на стовбурі не було внизу жодної гіллячки. Потім вивудив із темряви свою кладку, прилаштував її так, як виміряв на око заздалегідь, і поповз до двох гостряків, чорніших за саму ніч. Вхопився за них відразу обома руками, тільки на мить затримався, вигинаючи спину і випружнюючи ноги, легко відштовхнувся й безстрашно полетів униз, в причаєну чорноту, яка дихала на нього волею.

Земля твердо вдарила Сивоока, стало йому до сліз боляче у всьому тілі, але не було часу на плачі та зойки, скоцюрблений і зболений, покотився він по схилу вниз та вниз, а там зірвався на ноги й побіг, самим тільки чуттям угадуючи напрямок.

Так опинився знову в пущі.

Тепер, по смерті Родима, ліс міг би слугувати Сивоокові домівкою. Тільки тут усе було знайоме і звичне, тільки тут малий добре відав, проти кого можна стати на бійку, а перед ким непомітно щезнути, віддаючи належно його перевазі, а там, на рівнині, над якою височів Ситників гострокіл, все було інакше, заплутане й вороже; як вестися в полі серед людей, дід Родим не навчив його, певно, не хотів, щоб Сивоок і попадав туди, бо жодного разу бодай натяком не виказав, що десь живуть інакше, аніж вони, і що не всі на світі такі, як він сам, Родим.

Вперше ступив Сивоок під дерева без ляку, охоче йшов туди, куди затягувала його всевладна пуща, знов відбував звичну мандрівку донизу та донизу, прямуючи до самого серця лісу і маючи певність, що все станеться так, як завжди: добрі боги пущі тільки полякають його, тільки поводять та покрутять по зеленому безмежжю, а потім випустять на волю, непомітно виведуть на те узлісся, звідки він завжди починав свої блукання.

Та, видно, мудрі боги пралісу відали, що цього разу Сивооку нема куди квапитися, що не жде його ніхто, а коли й жде, то тільки біда, тому були милостиві до хлопця і вперше пропустили його до самого серця пущі, до найнеприступніших гущавин, за якими лежали безмежні галявини з найсоковитішими на світі травами і тихі озеречка, де вибудовували свої химерні оселі пухнасті бобри і вигулювалося різноперептаство. Там був дивний простір, який відкривався за гущавинами враз, зненацька, ошелешував негадано. Дрібні переліски не спиняли ока, а великі дерева, порозкидувані мальовничими купами то там, то там, ще мовби побільшували й без того просторі обшири галяв, з’єднуючи їх у безконечну велетенську вервечку.

Тут уже нарешті пуща не западалася донизу, вона лежала рівно, вона заспокоїлася в своїй неприступності, і коли б Сивоок став приглядатися, то запримітив би, що звідси увсебіч ліс розходиться наче вгору. Те, що він завжди прагнув побачити, само давалося йому, але тепер хлопець забув про свої давні намагання досягти місця, звідки пуща починає випручуватися з свого невпинного западання.

Він проблукав кілька днів. Убив палицею якогось птаха, спік його на жару, як навчив колись Родим. Потім у болітцях шукав бульбистих солодких коренів, шукав довго, ще довше потім смакував ними. Аби мав якусь зброю, то заполював би хоч саренку, але що ж ти вдієш з голими руками?

Лісові мандри мають свої закони. Якщо людина шукає і знає, що саме вона повинна знайти, то рано чи пізно вона свого доможеться. Але Сивоок натрапив зовсім не на те, за чим забився в пущу.

Коли він, уже вкрай охлявши, став, як здавалося, вибиратися ближче до краю лісу, і вже дихнуло вільним вітром, і дедалі більше траплялося на путі просонцених кряжів, де саме й лучаються оті рідкісні сині квітки, одну з яких десь терпляче ждала мала Величка, Сивоока мало не спіткало лихо. Він ішов, безтурботно виловлюючи обличчям сонцеві поцілунки, легко збігав з пагорків, нечутно ступав по пухкому шарові багатолітньої глиці, вміло пробирався крізь чіпкі хащі. Його вухо вловлювало кожен потріск і бодай найменший шелест, його вигострене око спостерігало все явне й притаєне. Отак би й жити йому поміж деревами, в цьому світі, де залежиш тільки од власного вміння й сприту, де немає ні ситників, ні дурнуватих тюх, ні отих чорних, із срібними хрестами. Згадав, що на обійсті в Ситника, хоч яке воно просторе, не росла жодна деревина, і немало подивувався цій обставині. У них з дідом Родимом росло чимало дерев, а Родим ще й до того щовесни привчав Сивоока саджати бодай один прутик, який десь згодом зазеленіє і звеселить не одне серце. Звичайно, таких слів Родим не казав, Сивоок сам думав про таке, коли наступної весни на торішньому прутикові набрякали бруньки і вистрілювали з них маленькі, чисті – пречисті листочки.

Людина повинна жити поміж деревами, тільки вони її мовчазні, вірні, незрадливі друзі. Сивоок не знав пісень, але в ньому сама складалася гака собі немудра пісенька з чотирьох слів, і поки він ішов, хтось повторював у ньому чотири слова: “Людині жити поміж деревами… Людині жити…”

Аж раптом коло самого хлопцевого вуха щось свиснуло хижо і топко, Сивоок, ще й не подумавши, мимоволі хитнувся за найближче дерево, голова йому сама повернулася назад у напрямку того погрозливого свисту, і аж тепер він весь похолов од страху. За кілька кроків, вп’явшись в шкарубку кору дуба, стриміла коротенька чорнопера стріла. Вона ще вихитувалася, ще бриніла в ній лиховісна напруга польоту, і Сивоок аж здригнувся, уявивши, як уп’ялася б вона в нього, аби стрілець був не промахнувся. І чи то відчував невидимий напасник, що Сивоок несхвально подумав про його лучницькі здатності, а чи вивихнувся трохи Сивоок з-за дерева, але вмить нова стріла сухо шкваркнула об кору Сивоокового сховку, якраз на рівні хлопцевого серця, і впала тут таки разом з добрячим відламком кори. По тому, як вона впала і як застряла перша стріла, Сивоок збагнув, що стрілець поціляє згори. Він став обережно роздивлятися і побачив те, що мусив би побачити хоч трохи раніше. На деревах порозвішувані були борті. Щоправда, вони були такі старі й замшілі, що помітити їх міг тільки надзвичайно досвідчений спостерігач. Але хіба ж Сивоок не вважав себе саме таким? Видимо, він необачно заблукав у саму середину чийогось бортняцького господарства, і от тепер хазяїн, вистеживши нежданого зайду, вирішив його покарати. Сивоок знав кількох бортників з тих, що приносили іноді Родимові мед і віск; були то похмурі відлюдьки, миршаві й упосліджені, вони виходили з лісу лише на короткий час і знов ховалися туди, бо почували себе там надійніше і спокійніше. Але чим міг загрожувати тому невидимому бортникові він, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким має справу, чи вже його відлюдькуватість сягає аж так далеко, що він зустрічає стрілою кожного, хто насмілюється бодай ступнути на його дільницю!

Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, і нова стріла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцеві край корзна. Стрілець не жартував. Він продержить так до захід сонця, а там теж ще не відомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, він і в темряві бачить, як сова?

Він ще не знав безлічі речей. Не бачив великих міст, і здогадувався трохи про них по купцях, що їх спостерігав у Родима. Не знав ні бояр, ні князів, ні імператорів і майже не чув про них і не уявляв, який може бути зв’язок між ним і далекими володарями. Найголовніше ж, що Сивоок зовсім не уявляв, у який час він живе. А то були дивні, каламутні часи. Часи, коли люди дозрівали швидко, старіли рано, часи, коли чотирнадцятилітня королева наказувала задушити вночі свого шістнадцятилітнього чоловіка (застарий для неї) і сама приходила в темну спальню, стояла на порозі в довгій лляній сорочці, тримаючи високо над головою свічку, присвічувала своїм слухняним челядницям, які чинили розправу, скору і нещадну, і тупотіла ногами: “Швидше! Швидше! Швидше!” То були часи, коли одинадцятилітні єпископи посилали бородатих місіонерів звойовувати для жорстокого християнського бога нові терени, замешкувані дикими поганинами, і, суворо суплячи свої ріденькі бровенята, погладжували золоті панагії, прикрашені сапфірами і діамантами, слухали, скількох непокірних убито, спалено живцем, утоплено, порубано і скількох упокорено. “Не думайте, що я прийшов послати спокій на землю; не прийшов я послати спокій, а меч”. (Євангеліє від Матвія, 10, 34.)

То були часи, коли ніхто нікому не вірив, коли вчорашній союзник, одержавши заплату, сьогодні виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хресті перед іншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, відрубував мечем голову тому, з ким тільки-но замирився.

Чи була тоді любов у тому темному і понурому столітті? А певно ж, була, але ховалася далеко й глибоко в нетрях та так і зосталася не простеженою і непоміченою, і жоден літописець або хронограф не занотував нічого світлого, ніжного, людяного, а тільки кров, руїни, зради, підступи.

“Бо прийшов я, щоб поставити чоловіка рівно проти батька його, й дочку проти матері її, й невістку проти свекрухи її”. (Євангеліє від Матвія, 10, 35.)

І хто б то там побачив, як малий хлопчик у безмежній своїй наївності після багатоденних блукань у дикій пущі несе звідтам дивно-синю квітку до похмурого обійстя, оточеного високим гостроколом, з-за якого насилу зміг утекти. Повертатися добровільно в неволю заради якоїсь квітки? Навіщо? І кому потрібні квіти в такий безжальний час?

Та, мабуть, коли чиниш добро, то не думаєш про це. Заздалегідь обдумують лише

Підлоти.

Синя квітка лежала посеред потолочених, поприсушуваних сонцем ромашок, і її топтали босі Тюшині ноги і ноги Ситникові, взуті в міцні ремінні постоли, топтали жорстоко, безжально, всмак.

– Величко-о! – закричав з останніх сил Сивоок, ще пробуючи випручатись. – Величко-о!

Вони ще били його, вже зваливши на землю, може, тепер він своїм тілом прикриває оту синю квітку, безпомічну, нікому не потрібну, наївно смішну синю квітку, про яку хлопець, може, й забув, бо пам’ятав ще тільки про Величку, пробивалася ця пам’ять крізь удари, крізь біль, крізь знущання.

– Величко-о!

І тоді сталося чудо. Воно налетіло з-за вигину гостроколу, сяйнуло золотом волосся, білими ноженятами й рученятами, воно підбігло до знавіснілих, засапаних, здичавілих, вдарило маленькими кулачками по пухкій Ситниковій спині, заплакало-закричало: “Пустіть! Пустіть його!” Ситник хотів відтрутити дитину, він недбало погорнув дівчинку товстою рукою, тоді Величка вчепилася зубами йому в палець, Ситник завив від болю, спробував висмикнути пальця, але гострі зуби ще глибше вп’ялися йому, не думаючи, вдарив дівчинку вільною рукою. А Сивоок у цей час намагався підвестися, якби тільки йому вдалося стати на ноги та ще аби він хоч на два-три роки старший, щоб міг подужати оцих обох, о якби!

Але Тюха згріб його знову, налягаючи на спину, тільки й устиг Сивоок наставити голову в черево Ситникові, який, розправившись з дочкою, знову повертався до нещасного хлопця, і чи то сам Ситник з розгону наштрикнувся на голову, чи малий зумів наддати вперед, а тільки товстун здивовано гикнув, пустив очі під лоб, промимрив: “Убив!” – і м’яко осів назад. Тюха пригнітив Сивоока до землі і став ждати, що буде далі. Але тут знову набігла Величка, яку батько відкинув був геть, не помітивши, в якому стані Ситник, знову кинулася на нього, знов учепилася зубами йому в руку, і біль повернув череваня до тями, той змахнув рукою, відбиваючись од Велички, швидко підхопився, заревів до Тюхи: “Тягни його до ями!”

Так Сивоок опинився в ямі, виритій у кутку Ситникового дворища, прикритій зверху товстими колодами, ще й приваленій потім важучим каменем.

Глечик з водою і крихкий просяний плескачик – ото й усе, що йому іноді подавав Тюха з вдоволеним посопуванням: радий був мати товариша по кабалі, до того ж ще більш упослідженого, спущеного вже й зовсім низько. Сивоок до нього й не обзивався. Що б то дало? Той, хто помагав закинути тебе в яму, не ворухне й пальцем, аби ти звідти видобувся. Це вже так. Мудрості великої тут не треба.

Спершу пробував вести лік дням і ночам, бо крізь шпари між колодами світило сонце, і Сивоок навіть намагався підставляти під вузькі промінчики то руку, то лице, але згодом збився з ліку, бо сидів довго, сонце на небі зникло, пішов дощ, в ямі захлюпала вода, він уже не мав де й лягти на ніч і кулився як попало. Отоді й прийшла до нього Величка.

– Сивоок! – гукнула тихенько, мабуть остерігаючись, щоб її не почув батько. – Ти там?

– Тут, Величко.

Вона заплакала.

– Не плач, – сказав він.

Вона заплакала ще дужче.

– Я приніс тобі синю квітку, – сказав він.

Вона й далі плакала.

– Але вони відібрали, – сказав він.

Вона тільки й могла, що плакати.

– Не плач, а то й я заплачу, – сказав він.

Тоді вона перестала.

– Ось я виберуся звідси, то принесу тобі квітку неодмінно, – сказав він.

– Тут такі важкі колоди, – знов заплакала Величка.

– То нічого, – сказав він.

– Я принесла тобі хліба і вепрятини, але колоди такі важкі.

– Не біда, – сказав він.

– Я й завтра прийду, – вона не переставала плакати.

– Ждатиму тебе, – сказав він.

Може, й прийшла, але вже Сивоока в ямі не застала. Вдосвіта його витягли звідти Ситник і Тюха, міцно зв’язали руки сирицею, підвели до знайомого вже хлопцеві візка, на якому тепер темніла невеличка гнута буда. Сивоока заштовхали у візок, спереду сів Ситник, ховаючись під будою, по якій торохтів краплистий дощ, Тюха розчинив ворота, і знов воля оточила хлопця. Щоправда, мав він зв’язані руки, був голодний і виснажений без міри, і без того мокрого його й далі шмагав безжальний дощ, бо місця під будою вистачало для самого лише Ситника, але однаково для Сивоока це вже була воля, бо не сидів більше в ямі і вирвався з дубових обіймів жахливого гостроколу. Такий був радий, що навіть не подумав, куди й навіщо везе його Ситник, та хоч би й подумав, то не вгадав би нізащо, бо в своїй дитячій наївності, яку чимдуж підтримував у ньому чесний Родим, Сивоок і в гадці не мав, що на тій великій і вільній землі, де він зростав, можуть продавати людей за срібні гривні так само, як продавав колись Родим глиняні горщики і глиняних богів.

Та хоч і не відав нічого про своє майбутнє Сивоок, знав уже гаразд, що сподіватися добра від усміхненого Ситника йому не слід, і незабаром по виїзді радість від волі змінилася в хлопцевому серці тривогою, він совався в візку, то одним, то другим плечем намагався витерти змочувані безперервним дощем щоки і отак, ворушачись, став відчувати, що сириця в нього на руках намокає більше та більше, стає слизькою, і здається, варто лиш трохи напружитися – і ти вивільнишся. Сивоок смикнувся раз і вдруге, мало не втративши рівноваги, схитнувся до Ситника, той помітив хлопцеве вовтузіння, засміявся:

– В буду хочеш? Нічого, покупайся на дощику, смердиш вельми.

Сивоок мовчав. Принишк, злякавшись, що медовар одгадає його потаємний намір – і тоді кінець усім сподіванням. Але як тільки проїхали ще трохи і Ситник, діставши з торби добрий кусень вудженими, став закладати за обидві щоки, Сивоок знову взявся за своє. Сириця, хоч була м’яка і слизька, не дуже подавалася, треба було вперто розтягувати зав’язі, і тут ще доводилося робити це потай, щоб не зауважив Ситник. Щоправда, той тепер був заклопотаний їдлом, смачно плямкав, сопів, зригував, мов жирний гусак, знов відхоплював величезні шматки, жадібно ковтав, аж Сивоокові видно було, як після кожного ковтка ніби корч проходить по Ситниковій спині, і він ще більше ненавидів і самого Ситника, і те, як він жере, ненавидів пахощі вепрятини, од яких у голодному животі йшли млості. І до Ситника знов дійшло щось – чи то необережний порух Сивооків, чи то зітхання хлопцеве, він недбало плямкнув через плече до малого товстими губами, насилу проштовхуючи слова крізь запханий рот, промимрив:

– Не схотів шануватися. Жив би собі з Тюхою. У мене добре.

– Тюха-Матюха! – мало не плачучи, відбуркнув Сивоок, якому не хотілося мовити бодай слова до ситого медовара, але стриматися не міг, щоб не висловити свою зненависть і до нього, і до його дурнуватого холопа. – Тюха-Матюха! – повторив, вважаючи, що знайшов саме ті слова, які як найстисліше передають його зневагу і ненависть.

– Хочеш шматочок? – спитав подобрілим голосом Ситник. Сивоок мовчав. Що мав відказувати на таке відверте знущання? Але Ситника заїдала добрість. Він пошпортався в торбині, дістав звідти шматок хліба, тицьнув його, не дивлячись, до рота Сивоокові, потримав, поки той відкусив, потім так само наосліп подав йому шмат м’яса, в яке хлопцеві зуби вчепилися вже з більшою поквапливістю без жодних вагань.

– Смачно, правда? – чавкаючи, спитав Ситник.

– У-ум! – промимрив Сивоок, вдаючи, що зручніше вмощується, і водночас щосили смикаючи ліву руку з ослизлої, мов жаба, сириці. Рука мовби проскочила крізь вузол, але потім застряла ще міцніше, однак Сивоокові чомусь здавалося, що вона от-от має виприснути, і він, не гаючись, став уперто тягти її на волю.

– Шанувався б, то щодня б мав повен рот такої вепрятини, – правив своє Ситник. – Я добрий. Хочеш ще?

І, не ждучи відповіді, знов подав Сивоокові напереміну шмат хліба і шмат вепрятини, і хлопцеві зуби без перепрошувань зробили своє діло, аж сам медовар здивувався і хихикнув:

– Ой жереш!

А в Сивоока вже були вільні руки. Щоправда, на правій ще висіла сириця, але то вже його не турбувало. Тепер він мав інший клопіт; чи стрибати з візка відразу, чи підождати, поки Ситник його нагодує як слід, бо голодне його молоде тіло аж стогнало від бажання насититися. Але шлях якраз проходив по верху крутого косогору. Сивоок збагнув, що ліпшого місця ждати не випадає, і рішуче зробив вибір між волею і ситістю. Навідліг полоснув Ситника мокрими вузлами сириці по ситій мордяці, вискочив з візка і покотився вниз, супроводжуваний розлюченими плачливими зойками медовара:

– Ой, убив! Ой, ой, ой!

Коняка злякалася крику й понесла, Ситник розгукався ще більше, тепер уже від люті на втікача й на худобину, а що дужче він кричав, то швидше несла коняка, тим часом як Сивоок мелькав п’ятами в геть протилежному напрямку. Струмок трапився хлопцеві на шляху, Сивоок перелетів його, розплескуючи увсебіч скаламучену воду в грузькому полі мало не зав’язнув, вчасно схаменувся і пустився в оббіг, утікав од

Ситника, прославляючи волю і кленучи цей голий, відкритий усім очам край, де годі знайти прихисток і сховок. Ніколи він не повернеться сюди, ніколи! Не вийде з пущі, зостанеться там назавжди серед могутніх дерев, серед звірів, які живуть самі по собі і не заважають тобі теж жити, як хочеш.

…Лучук вже й не ждав свого товариша. Був ще пошарпаніший за Сивоока, залишки корзна, що висіли на його худеньких плечах, намокли під дощем, і тепер стало видно, яка то збиранина різномасних латок: шмат полотна, обривок начисто облізлої вивіричої шкурки, ще якась брудна стьожка, а там то й зовсім лубок, вплетений на спині. Замість портів на Лучукові висіли смішні пацьорки, які не прикривали навіть сорому. Сивоок, хоч наскрізь промоклий, хоч вимазаний в багно, поряд з нещасним бортником виглядав майже багачем. Ще не зношені вовняні порти, міцні ремінні постоли, корзно доброго тонкого хутра поверх лляної сорочки – весь справунок ще від Родима, все придбане в купців, все таке, що хоч і на боярського сина. Ну, там по протиралося, там порозривалося, там порозшарпувалося, але ж не так, як на Лучукові, бо на тому й розшарпуватися нічому було.

– Стрілець, а не можеш вполювати собі хоч на корзно, – посміявся Сивоок, жартом штурхаючи товариша в плече, аж той упіймав сторчака.

– Ге, уполюєш, а все заберуть, – відмовив той.

– Як то заберуть? – Сивоок уперше чув, щоб так.

– А побори – не знаєш хіба? Для князя, для боярина, а там воєвода з дружиною наскочить, а там ще хтось…

– А сховатися – хіба ні?

– Де ж сховаєшся?

Це вже й зовсім спантеличило Сивоока.

– Як то де? – вигукнув він. – А в пущі!

– Ге, – сказав Лучук, шморгаючи носом, – в пущі знайдуть. Тут їм усе відоме. Де борті, а де лови. От би в полі. Там є де сховатися.

– Але ж там усе видко!

– Ге, поле широке, там так загубишся, що й боги не постережуть. А пуща тісна, Від одного дерева до другого поки перейдеш, а вже тебе там хтось жде. Втечемо в поле!

– Не піду, – сказав Сивоок, – я звідти насилу вибрався. Ніколи не повернуся.

– Ну й дурний, – байдуже сплюнув Лучук.

– Давай я тобі покажу в пущі таке місце, куди ніхто й не поткнеться.

– Де ж то?

– Там, де тури.

– Турів теж упольовують. Ще й як.

– Але не там. Бо там їх без ліку. Розтопчуть – лиш торкни бодай одного.

– І твій тур там?

– Там. Тільки це далеко. Тебе не шукатимуть?

– А хто мене шукатиме?

– Ну, батько.

– А він щодня молиться: “А щоб тебе звір розметав!” Тебе ж ніхто не шукатиме?

– Мене шукає Ситник, але я до нього не повернуся більше.

Дурне то було діло і непотрібне. Але однаково не мали куди податися, то й побралися неквапом у глиб пущі, втішаючись волею, маючи себе за неподільних господарів зеленого шуму. Перейшов дощ, затепліло сонечко. Лучук уполював косулю, і Сивоок зготував справді князівську печеню. Ішли далі й далі, один одному розкриваючи лісові дива: то кущ, обсипаний великими яскравими ягодами, що були сховані від стороннього ока і яріли сонцями, як тільки підіймав один чи другий листок, то дику борть, повну запашного меду, то тепле печище в синяві високих небачених квітів, то хитро вибудувану нору дикого звіра, а там пішли діброви з вепрячими ненаситними табунами, озера, забудовані бобрячими підводними палацами, і вже на якийсь там ранок їхніх блукань відкрилися просторі галявини з купами дерев і густими перелісками і на тих галявинах – брунатно-сірі рухомі гори і пагорки великих і малих турів.

Сивоок уміло провів Лучука просто іуди, де заліг поранений Бутень, тиша там стояла така, що хлопцеві стало моторошно: невже старий тур загинув і вони застануть тільки обгризений вовчуками кістяк? Зовсім не ховаючись, він швидко тягнув Лучука за собою, перший проскочив крізь кущі на круглу галявину і поточився назад, мало не зойкнувши від несподіванки.

На дощенту витолоченій і стоптаній на багно галявині темною горою височів Бутень, міцно вгрузаючи коротенькими ніжками в м’яку землю. Він стояв боком до Сивоока і, мабуть, спав, бо не зауважив хлопця, і тільки це й врятувало малих заброд. Вони притьмом подалися назад у кущі, але й тут їх підстерігало лихо, бо кущі з другого боку затріщали, застугоніла земля, почулося нетерпляче сопіння, могутня вогнисто-руда туша, віючи на хлопців нетерплячою жаротою, проломлювалася просто на галявинку до Бутеня, і Сивоок насилу встиг відсмикнути вбік свого розгубленого товариша. Рудь пхався до Бутеня.

Чи він уже не вперше сунув туди, що мчав з такою певністю і нагальністю, чи вже мірялися вони знов і знов силою з старим туром тут а чи там, на широкому роздоллі серед трав і дерев! Чи сам він одкрив Бутенів сховок і тепер доборював старого, користуючись його неміччю, а чи Бутень, трохи оклигавши після поранення, заманив сюди Рудя і спробував провчити молодого нахабу?

Хоч як там було, але, мабуть, не вперше вони мірялися тут силами, коли судити з того, якою покинув цю галявинку Сивоок і в якому стані застав її тепер.

Бутень не спав. Певно, вже давно зачув наближення свого супротивника і тільки вдавав сонливість, насправді ж висталюючи кожен м’яз свого потужного тіла. Досвід підказав йому навіть, звідки треба ждати Рудя, і він наставив свої страхітливі роги точно в напрямку наближення ворога. І як тільки Рудь скочив на галявину, Бутень, майже й не зворухнувшись з місця, відразу впіймав того на роги, не дав викрутитися, примусив іти в бійку лоб на лоб. Вийшло так, що Рудь мав тулуб трохи занесений набік, тому він вимушений був випрямитися, щоб пустити силу на силу, поки ж переступав задніми ногами, послабив натиск, з чого негайно скористався Бутень. Він попхав Рудя назад, той задріботів ногами, став відступати, відступати і, певно, ганебно б утік, якби не вперся задом у товсту вільху, що росла на краю галявинки. Вільха стримала відступ Рудя, він спробував навіть перейти до наступу, але Бутень не давав послаблення, він пхав і пхав наперед, водночас пильнуючи, щоб Рудь не вивихнувся з-під його рогів, гори м’язів на шиї й холці в Бутеня мовби ще зростали в своїй твердій кам’яності і гнітили, гнітили Рудя, не даючи тому ні часу, ні змогу випростатися. Звичайно ж, Рудь не піддавався так ото відразу. В його молодому тілі скупчилося вже чимало нагуляної сили, опріч того, була за ним перевага в першому поєдинкові, коли саме він, а не Бутень завдав удару своєму супротивникові. Тут він не міг вільно відскочити набік і знов шпортонути рогом, затиснутий в суточках, але й зломити себе не дозволяв, випружував свою шию, затверділу на дуб, затверділу, може, навіть дужче, аніж Бутеня, хоч у старого тура й була вона вдвічі товща. Певно, сподівався ще Рудь і на те, що в його молодому тілі більше витримки, аніж у старого тура, який ще не загоїв своєї рани. Головне для нього було – стримати цей перший кам’яний натиск Бутеня, не поступитись, не зігнути шию, бо тоді велетенські роги Бутеня пронижуть його наскрізь.

А що натиск старого тура не згасав, а ще побільшувався, то Рудь, тупцяючи передніми ногами, поступово більше й більше вигинався в хребті, вже його спина випнулася догори, вже передні ноги ближче й ближче підтупцьовували до задніх, вже й шия погнулася донизу, так наче Рудь хотів сховати голову між передніми ногами, тепер молодий тур увесь скручувався в величезне м’язисте кільце, яке ось-ось мало розпуститися і відкинути старого Бугеня в ту саму хвилю, коли той витратить рештки своїх сил. У Бутеня від неймовірної напруги розтріскалася на стегні кора, що нею затягло рану, і червона ропа засльозилася по волохатій нозі, від усього його величезного тіла здіймалася важка пара, вирячені баньки лізли вже на боки, так наче ось-ось мали луснути. Але Рудеві справи були ще гірші. Він дрібно тремтів від напруги всім тілом, кожен м’яз, кожна жилка зсудомлено тіпалася в нього, ноги йому якось дивно вихлялися, а спина вже напнулася так, що мала неодмінно зламатися в самій своїй середині.

І якраз тоді, коли здавалося, що Рудь зломиться, як висхла вервечка, він останнім зусиллям вивихнувся набік і важко впав у багно. Боки йому ходили ходором, руда шерсть змокріла на хлющ, з роззявленого рота висунувся безсилий потемнілій язик.

А Бутень стояв над своїм поверженим ворогом нерухомий і байдужий. Не добивав того і не відходив від нього, так ніби хотів утішитися до кінця своєю перемогою. Насправді ж знерухомів він од безсилля, од остаточної вичерпаності. Міг ще втриматися на ногах – ото й усе.

І довго було так. Один лежав, хлипаючи здухвинами, а другий нерухомо темнів над ним, загрозливий тільки видом своїм, а насправді теж безсилий. Потім Бутень, якому не годилося виказувати свою вичерпаність, все ж таки спромігся ступнути вбік до калюжі з водою, неквапом занурив туди морду, довго пив і, грізно забутівши, почалапав крізь кущі до свого племені, яке, певно, з радістю повітає його повернення.

А Рудь ще якийсь час полежав, а потім трохи посунув голову, бо на більше не стачило сили, видовжив ще далі язика, загнув краєчок ковшиком і став хлебтати по-собачому воду з тої самої калюжі, в якій вгамував свою спрагу Бутень. Він хлебтав довго і тяжко, з великими перепочинками, бо навіть на таку просту річ був нездатен. Сивоок тихо штовхнув Лучука, показав очима: гайда.

Вже коли були далеко, Лучук сказав з жалем:

– Гарно язика солопив, так і бажалося мені підскочити та відкабетувати ножем. Ото б печеня була!

– Дурний ти, – незлобиво сказав Сивоок.

– Я старший за тебе на три літа, – образився Лучук.

– А розуму не маєш.

– Зате в тебе розум – носити квітки з пущі.

– А що, – зачеплений за живе, спалахнув Сивоок, – носив! Хочеш – ще раз понесу!

– Щоб знову попасти до ями!

– А я хитрішим буду. Перекину Величці квітку через гострокіл – і так.

– Як же ти перекинеш?

– Бо я грудку можу кинути далі за будь-кого.

– Нащо тобі грудка? Можеш свою квітку причепити мені до стріли, я й закину її за гострокіл. Я все можу.

Сивоок вдячно поглянув на свого товариша, з яким хвилю тому мало не посварився.

– А тоді підемо далі, – сказав він. – Хай Величка гадає, звідки впала на неї квітка.

– А коли її знайде Ситник? – поспитав Лучук.

– То й хай гадає, звідки впала на нього стріла.

– Однаково гаразд! 1 підемо далі полем!

– А потім пущею.

– А тоді полем!

– І пущею!

…Тільки й сліду від них було, що дивна стріла посеред Ситникового обійстя з почепленою до неї синьою квіткою з найглибшої пущі.

1941 рік

Осінь. Київ

…Ми готові почати заново завтра й щодня ту саму веслу карусель.

П. Пікассо

Професор Адальберт Шнурре любив точність. Він пишався своєю точністю. По ньому, як колись мешканці Кенігсберга по філософу Канту, можна було перевіряти хронометри.

Професор Шнурре знав, що серед в’язнів є професор Отава, з яким у нього точилися мистецтвознавчі суперечки до війни й шукав його. Він читає в’язням лекції, перебріхує всі думки професора Отави, привласнює його погляди.

І тоді професор Отава рішуче ступнув наперед із звивистої не мертвої шеренги і, звертаючись до своїх товаришів тут і гам, за дротом, а найперше адресуючись до сина Бориса, голосно вигукнув:

– Брехня! Він усе бреше!

А вже потім, певно віддавшись узвичайненій для наукових дискусій стриманості, вже спокійніше повторив:

– Все, що він тут казав, – і кивнув у бік професора Шнурре, – неправда.

Так сталося самовикриття професора Гордія Отави.

Сивоок стає зодчим й будує храм Софії Київської – храм, якому немає рівних у світі. Проте його переслідує Ситник, що підозрює в ньому свого колишнього непокірного раба. Ситник доводить Іссу – німу кохану архітектора – до самогубства.

Професор Отава все життя присвятив захисту Софії Київської. По його смерті ця місія лягла на плечі його сина Бориса.

1966 рік

Літо. Київ

Луки твоїх брів можуть допровадити до шаленства… твій пружний живіт – мов арена для бою биків у Німі.

П. Пікассо

Поїхав – приїхав. А що змінилося? Київ так само вигрівався під лагідним сонцем, занурювався в зелені буйнощі своїх парків, скверів; гнали кудись у лихоманковому поспіху машини по його вулицях нових і старих, гули мости, мружилися до висвітленого літнього неба білі собори, – ніхто й ніщо не помічало відсутності Бориса Отави в цьому великому місті, не сталося ніяких змін за той час, поки він нидів у скляних канцеляріях І Заходу; щодня народжувалися діти, щодня в Палаці одружень (окрім вихідних) відбувалися урочисті шлюбні церемонії, щодня вмирала якась кількість мешканців – ось так і ми приходимо в світ і так відходимо непомітно й безслідно. Га? Непомітно й безслідно? Неправда! Він поїхав і приїхав, справді: непомітно, без духових оркестрів і промов на пероні, без фоторепортерів, але невдовзі всі газети написали про наслідки його поїздки, про ту колотнечу, яку він зчинив на Рейні, обізвалися і живі свідки, знайшлися очевидці похмурих подій зими сорок другого року в Києві; виявилося, що сотням людей близька й небайдужа була доля Гордія Отави, а ще більш небайдужою була доля всього, що належалося їм, становило народну власність.

Може, вперше Борис Отава відчув потрібність свого фаху не лише для окремих аматорів старовини, а для всіх. Його запрошували до студентів, на заводи, в клуби, зустрічався він з міським активом, скрізь розпитували, цікавилися, приймали резолюції.

Та хоч Борис уперше опинився в центрі зацікавлень цілого Києва, це не приносило втіхи, якесь збентеження дедалі більше огортало його, він сам не знав, що з ним діється, пояснював це невдалою своєю місією на Рейн, бо, власне, нічого не добився, тільки поколошкав усіх тих оссендорферів, а потім поїхав собі додому, полишивши всі клопоти на долю посольських працівників, передовсім на отого симпатичного Валерія, якому теж осточортіли рейнська глина і балакучі чиновники, що вміють потопити в зливі слів будь-яку справу.

Ще не усвідомлював як слід свого стану й тоді, коли сідав у вагон московського поїзда, ще чіплявся думкою за якісь там невідкладні справи, які, мовляв, женуть його до Москви, заприсягався в думці просто з вокзалу дзвонити до Міністерства закордонних справ, щоб довідатися, чи нема новин з Рейну; справді, побіг відразу до автомата, вкинув дві копійки, довго прицілювався пальцем у вічка над номерами, підсвідоме тицьнув у одне вічко, в друге, диск прокручувався туго, зі скрипом і рипом, лунали довгі гудки, довго й болісно відлунювалися в скронях у Бориса, нарешті з того боку обізвався голос, голос той був знайомий уже тисячу років, він існував для Отави вічно.

– Таю, – майже пошепки сказав він, – Таю, це я приїхав.

– Справді? – насмішкувато спитала вона.

– Я стою на Київськім вокзалі.

– Очевидно, все-таки не на вокзалі, а на тротуарі.

Він не вловлював насмішкуватості в її голосі і в словах, може, вперше в житті так губився перед жінкою, якої, власне, й перед очима не було, а перебувала десь далеко, на тому кінці телефонної лінії.

– Я повинен тебе побачити, – сказав Борис хрипко, – ще сьогодні.

– Знов їдеш за кордон?

– Не в цьому справа. Я зрозумів… Але про це – не по телефону. Ми повинні неодмінно побачитися і неодмінно сьогодні…

– Я не люблю цього слова.

– Якого слова? – він розгубився.

– “Неодмінно”. В ньому є щось неприємне. Принаймні для жінки. Може, для такої жінки, як я. – Тая, здається, не могла позбутися насмішкуватості, а може, просто хотіла виграти час у оцих розбалакуваннях про слова. Та що для неї час, коли тут ідеться про найважливіше для них обох?

– Таю, де ми побачимося? – майже ультимативно спитав Борис. – Не пробуй відмовлятися. В мене дуже серйозні наміри. Ти навіть не можеш уявити, які серйозні. Отже: де?

– Ну… – вона завагалася, – вже коли ти так наполягаєш… об одинадцятій…

– Гаразд, – мерщій згодився він.

– Ні, мабуть, не вийде, – швидко змінила вона попереднє рішення, – давай о чотирнадцятій.

– О чотирнадцятій. Згода.

– Манеж знаєш?

– Так.

– Отам, між Манежем і Александровським садом, є зупинка. Не пам’ятаю, чи тролейбусна, чи автобусна, може, для таксі…

– Знайду!

– Я ждатиму тебе там.

– Ні, це я ждатиму!

– Не смій, – сказала вона, – якщо ти прийдеш бодай за хвилину раніше…

– Я буду точно о чотирнадцятій…

– Тут до мене прийшли, – трубка дзенькнула в невідомій далечі, Борис ніяково посміхався до своєї занімілої раптово трубки.

А потім – сталося.

Рівно о чотирнадцятій він ішов від Історичного музею по тротуару вздовж високої гратниці Александровського саду. З одного боку був величний спокій Кремля, з другого – гриміла тисячами машин Москва, попереду – Борис уже бачив її – самотньо стояла на зупинці Тая, в білому платті, тонка, витка, мов дівчинка; здавалося йому, що сміється вона, хоч обличчя її ще й не розрізняв, те коли підійшов ближче, переконався: справді, посміхається. Уявив її лукаві уста, наближені до його обличчя, її різнобарвні очі, мало не біг до Таї, водночас готовий був скласти молитву на честь тих невідомих сил, що в мільйоннолюдній Москві, в самому її центрі, посеред білого дня давали можливість зустрітися двом без жодного свідка, без жодної перешкоди. І саме тоді помітив чоловіка, їх могло тут бути десять, і сто, і тисячу відразу, бо таке ж місце і такий час! Був лиш один, не давало це ніяких підстав бентежитись, але щось мовби вдарило Бориса в груди, якесь ніби передчуття лиха відчув він, хоч і не вірив ніколи в передчуття. Високий чоловік швидко йшов по тротуару просто на Таю. Де взявся й коли? Білявий, волосся зачесане на проділ, гарне, здається, обличчя. Чоловік випереджав Бориса. Мовби його й не було щойно, а тепер зродився нізвідки і вже доходив до Таї. Зараз він помине її і піде назустріч Отаві, помине також його і піде далі, так завжди буває у великому місті і так мало статися й цього разу. Борис дуже хотів, щоб сталося саме так.

Але ні…

Чоловік дійшов до Таї, обкрутився так, що був тепер спиною до Бориса, здається, мав намір чекати тролейбуса чи якого там біса – ну, що ж.

Але ні!

Чоловік не спинився! Він продовжував свій рух, це вже був якийсь кошмар, такого б не вигадав для Отави навіть найлютіший ворог, – чоловік вправно якось обернувся, наставивши до Бориса спину, зачепив зігнутою в лікті правою рукою Таїну руку і, не зупиняючись, пішов собі знов туди, звідки появився, тільки тепер уже не сам, а забравши з собою Таю, тобто ту жінку, яка ждала його, Бориса Отаву, і до якої квапився він, тобто Борис Отава, власне, єдину жінку на світі, яка зуміла вирвати Бориса з зачарованого кола самотності для того, щоб знову кинули його в самотність!

Він не міг стямитися. Насильство? Вчинено насильство над Таєю? Треба гнатися й рятувати її? Хотів бігти слідом, хотів… Але ті двоє йшли собі спокійно і дружно, жінка не випручувалася, не озиралася, не кликала на поміч Бориса, хоч знала, що він позаду, бачила його щойно. Той білявий, з проділом, нахилився до неї довірливо, інтимно, щось казав, задирав голову в сміхові. Тая теж сміялася. Борис бачив це по її спині, це було жахливе видовище – помічати, як сміється кохана тобою жінка, як сміється… її спина! Божевілля!

Він ішов за ними. Розумів, як це ганебно й принизливо, але нічого не міг удіяти, йшов мов прив’язаний. Чомусь гадав, що вони завернуть до Боровицьких воріт і підуть у Кремль, і він там їх десь наздожене і… І що?

Але вони не завернули, пішли далі тротуаром, у саме ревище машин, у вировиння Москви, і той білявий молодик знов говорив щось смішне, а Тая сміялася вже не самою спиною, а всім тілом, сміялася нестримно, буйно, несила було далі терпіти той сміх. Борис повернувся і пішов до готелю.

Не пробував дзвонити, не ждав дзвінка, не хотів нічого знати, не прагнув пояснень. Споконвіку Отави відзначалися впертістю й твердістю. Навіть коли та твердість ранить власне серце.

Сталося!

І в Києві не ждав тепер нічого. Студенти роз’їхалися на канікули. З посольства повідомили, що з справою Оссендорфера доведеться почекати до осені, бо всі чиновники повтікали до моря і на води. Отава щоранку сідав за свою звичну роботу, писав, рвав написане, знов писав. Потім ішов прогулятися, по Володимирській доходив до Софії, змішувався з натовпами екскурсантів, ховаючись за спинами, слухав звичні голоси екскурсоводів:

– Собор споруджено в часи князювання Ярослава Мудрого… Точна дата будівництва не відома…

Відома, відома… Незабаром стане відома всім. Він доведе це фактами. Батько життя поклав, щоб довести, а він…

– …Не відомі також імена будівничих…

Стануть відомі… Рано чи пізно все стає відомим на цьому світі! Не грає ролі, яким чином і хто відкриває людям таємниці і якою ціною. Де ти бродиш, моя доле?..

– Цей собор належить до найцінніших пам’яток архітектури…

Не так! Нащо вживати слово “пам’ятка”? Його треба назвати просто: диво. І як зродився понад дев’ятсот літ тому в уяві Сивооковій, і як ставився, і як оздоблювався, і як протривав єдиний у цілій Європі з того століття цілий і прекрасний – хіба не диво?

Може, був іноді жорстокий цей собор. Вимагав пожертв не самими коштовностями, а навіть людського життя. Хіба професор Гордій Отава не пожертвував своїм життям?

Мабуть, так треба.

А потім виходив Борис на подвір’я, било йому в обличчя сонце, собор білів добрий, ласкавий посеред зелені й золота, і все в Борисових грудях кричало й протестувало: “Ні, ні, ні! Людина повинна жити як людина, а не перетворюватися на жертву! Треба жити, як живуть усі люди!”

Коли вже й не ждав, знайшов у поштовій скриньці лист з Москви.

Вона писала:

“Борисе!

Всі ці дні моє сумління обтяжене, мов у поганої лікарки дитячих хвороб. Тоді вийшло гак негарно і неприємно для тебе. Повір: це просто збіг випадковостей, а не мій свідомий намір. Я ждала там тільки тебе. Навіщо ждала? Сама не знаю. Може, воно й краще, що саме нагодився він. Якщо вже бути щирою до кінця, то скажу, що ми з ним часто призначали побачення на тому місці. Не в той день. Ні. В той день я призначила тобі. Заприсягаюся! Але гак вийшло. Ти подумаєш з погордою: вертихвістка. Мабуть, взагалі викинув мене з голови і з серця (якщо я там була). Але будь великодушний. Порадій, коли й не за Тайку, то просто за ще одну людину, яка щось цікаве знайшла в житті. А це ж не така малість. Нема нічого жахливішого, як шукати й нічого не знайти. Пам’ятаєш ібсенівського Пер-Гюнта? Шукав по всіх усюдах, шукав у самому собі, здіймав з себе нашарування й прибрані машкарн, як знімають кожушки з цибулини. І – нічого. Пустка. Порожнеча. Це найжахливіше. А життя вкорочується кожним днем, кожним вимовленим словом, кожним кинутим поглядом. Ніхто не помічає цього так, як жінка. Повір мені, Борисе. Кажу це для тебе, бо ти вважаєш, що життя давно вже зупинилося, десь у десятому чи одинадцятому столітті…”

Він читав і мимоволі ловив себе на думці, що не заглиблюється в суть слів, не розуміє майже нічого, поки що він просто по-дурному, якось дико зрадів самому фактові отримання листа від Таї – так мав би, певне, тішитися дикий чоловік гарно зробленою бомбочкою з прихованим у ній годинниковим механізмом, не відаючи про те, що бомба ця невдовзі рознесе його на шмаття.

“…Той чоловік, якого ти бачив (і як добре, що ти побачив його і тепер не треба пояснень!), – композитор. Він зрозумів мене. І як жінку, і як людину. Що він зробив? Ти посміхнешся, почувши, але для мене – це надзвичайно важливо. Він узяв всі мої малюнки (ясна річ, ті, які подобаються мені самій) і зробив щось, мовби музикальні гравюри з цих малюнків, а потім усе це з’єднав у цілість. Вийшла ораторія на теми моїх малюнків, щось нечуване, неймовірне, всі, хто чув, захоплюються, хвалять. Ти не можеш уявити, яке це чудо! Кожен хоче сказати щось світові. Кожен хоче, щоб його почули. Тоді затримується час – і життя стає майже вічним! Ти чуєш, Борисе? Вічність – не в твоїх соборах, а в кожному з нас, тільки треба вміти її виявити і добути. Цей чоловік…”

Той чоловік… цей чоловік… Нарешті Борис примусив себе зосередитися, він тепер не просто прочитував слова – складав їх докупи, формував з них речення, він збагнув нарешті, що то останній (!) йому лист од Таї, до того ж, здається, лист не з компліментами, і не з каяттям, і не з перепросинами, а сповнений звинувачень, незаслужених і болісних для чоловіка в такому становищі, як Отава.

Першим його почуттям після того, як став усвідомлювати зміст цього жорстокого листа, було обурення. Ні, просто якась погірдлива іронічність. Читав далі, але знов липі ковзав очима по рядках, нічого не розумів, бо відбіг думками в цей час далеко, вів безмовну суперечку з неприсутньою і неіснуючою нині для нього Таєю, кидав їй коротко й насмішкувато, як вона тоді до нього в телефон: “Що? Ще один чоловік? Ах, ах! Взятися за ручки – і так іти. Голубонько! Життя – це не дитячий садок! Тут за руки беруться цілком умовно, бо кожен повинен робити своє діло”.

“Але тобі знати це не цікаво, – писала далі Тая, – ти навіть маєш право мене висміяти. Я шкодую, що написала так, ніби хотіла перед тобою виправдатися тоді, коли вже ніякі виправдання не поможуть і не мають для тебе ніякої ціни (якщо, звичайно, була я для тебе хоч трохи дорогою людиною, в чому б не хотілося мені сумніватися, бо високо ставлю твою порядність). Цей лист я написала не про себе – я не варта того. Просто егоїстична особа, яка переоцінює своє місце в житті, захоплена своїм талантом, зачарована власними жіночими якостями, про які протурчали мені вуха чоловіки, – ні, не задля себе самої написала я цього листа, а задля тебе, Борисе!”

Він спіткнувся на тому рядку, на тому звертанні “Задля тебе, Борисе”, вирішив за краще не читати далі, щоб хоч трохи погамувати щось таке, чого ще й не знав ніколи; йому хотілося й плакати, і сміятися водночас, йому мовби й зовсім нічого не хотілося: ні рухатися, ні бачити, ні чути, ні дихати, ні жити.

– От єрунда! – промовив Борис уголос і простягнув руку до телефону, щоб подзвонити до товариша, з яким давненько вже не обмінювався своїм бадьорим паролем “Є-2-Є-4”. Але відсмикнув руку й знову задивився в лист. Писано довго, тяжко, різним чорнилом, нещадно перекреслювано, дописувано збоку, багато місць геть нерозбірливих, кривулясті рядки наповзають один на один…

“Ти незвичайний, Борисе. Я побачила це відразу. Тоді, в санаторії. Хоч писати про санаторій не годилося б тут, бо знайомства санаторні – бр-р-р! Не буду про місце. Просто я побачила тебе і зрозуміла, що це чоловік справжній. Незалежний. Упевнений. Твердий. В твоїй іронічності я вичитала знання тих сучасних хворощів (не суспільства! Суспільство гаразд знає, куди прямує і що йому слід робити, але окремі його члени, на жаль, не всі й не завжди володіють тою певністю). Ти скажеш: “От дурепа! Закохується в іронічних мужчин”. Ні, я не закохуюсь. Повір мені, що вмію бачити далі, аніж здається на перший погляд. Масова освіченість призвела до того, що тепер мало не кожний інтелігентний мужчина при першій же зустрічі, під час першого знайомства змобілізовує всі наявні резерви й кидає їх на вас, щоб приголомшити відразу! Скільки можна отак зустріти ерудитів, краснословів, дотепників, тонких натур, вільнодумців! Але в переважної більшості добра того вистачає лиш на один раз. Це мовби вивіска, за якою нічого нема. Казка про солом’яного бичка. Зовні наче й бичок, а насправді – напханий соломою. Куди не повернись – солом’яні бички. Ерудиції вистачає на один день, дотепів – на один вечір, вільнодумства – для розмови наодинці з жінкою, якій хочеться сподобатися. А треба ж прожити життя. А життя довге. Спробуй настачити на все життя своїх душевних скарбів.

Мені сподобалася твоя іронічність, ти не виказував її спеціально, навмисне ні перед ким, я зрозуміла, що в тобі неймовірні запаси душевних сил, – і не помилилася…”

– Хотів би я знати, – пробурмотів Борис, розгублено потираючи перенісся, – хотів би я знати, яке це має відношення до того дня, коли я йшов уздовж границі Александровського саду… і коли твою спину… а ти сміялася… сміялася…

Він знову одсунув листа, рішуче підвівся. Так можна збожеволіти. Глянув на купу свіжої пошти. Поміж газет, журналів був там товстий пакет. Недбало розірвав його. Хтось прислав щойно видані листівки за мотивами картин художника, який усе життя присвятив змалюванню Київської Софії. Борис розсипав листівки по столу, вони лягли барвистим віялом на Таїн лист, закрили його, відгородили. Так ліпше.

Софія лежала в нього перед очима. В синяві перших днів весни. І в теплій тихості літньої ночі. Сиві брови засніжених бань, а поряд – язичницька розкіш першої зелені, і все на світі має барву й відтіння пазелені: трави, листя на деревах, самі дерева, покрівлі собору, його стіни, навіть визолочені бані й шпилі. Зелене золото. А он рука реставратора випустила на волю з-під багатовікових нашарувань кілька клаптів первісної стіни. І відразу набрали рельєфності абсиди, могутня сила прозирнула в їхній рожевій випуклості, колись у кладці стіни стосовно вапно, яке від вологи змінювало колір, ставало зовсім рожевим, тому собор у перші роки по збудуванню змінював свою барву при всякій погоді, вганяючи в подив і в захват давніх киян і всіх гостей цього праслов’янського града. Художник саме й прагнув, як видно, вловити ту давно вже втрачену від дії часу рожевість, він надав своїм абсидам такої буйнощі кольорів, яка, може, привиджувалася лише першому будівничому цього великого храму. Так через віки передається прагнення до вічної краси. Людина йде до краси, вона творить її, цим і відрізняється людина від усього сущого.

А що пише йому та жінка, з якою в нього тепер нема нічого спільного і бути не може? На жаль. Що? На жаль?

“Але потім побачила тебе зблизька. Це сталося так несподівано, так швидко. Очевидно, є глибокий сенс у тому, щоб люди сходилися поступово й поволі. Власне, я нічого не відкрила в тобі нового, свідомо йшла на все, сподівалася на свою силу. Бо належу до жінок, яких не вибирають, а які вибирають самі. Я вибрала тебе, знайшла, розпізнала, я не могла тебе віддати будь-кому, не могла втратити, могла тільки відмовитися добровільно, сама, без примусу, так само, як і знайшла. І я це зробила. Ти назвеш мене, мабуть, несправедливою. Що ж! Справедливість не має серця. Вона врівноважує, а серце завжди перетягує на один бік, воно, як тобі відомо, зліва. В мене є серце, і я не збираюся забувати про нього. Навпаки. В своїх художницьких амбіціях я ніколи не заходила аж так далеко, щоб виставляти їх поперед свого серця. Розумієш? Хочу залишатися жінкою. Бути нею найперше, а вже потім художницею, мислячою людиною тощо. І ще відкрию тобі таємницю: мріялося мені, що і своїм серцем завоюю тебе, розгромлю, розруйную всі твої бастіони зацікавлень і замилувань, вирву тебе з-поза товстезних соборних стін, витягну з далеких віків, поверну дневі сьогоднішньому, теплому, зеленому, як молода отава (адже твоє прізвище – Отава!). Чомусь перед очима в мене стояв Петрарка. Був людиною одної ідеї. Все життя присвятив вдосконаленню стилю латинського письменства, ніколи не розлучався з Віргіланським кодексом, над яким сидячи так і помер; коли Боккаччо прислав йому свій “Декамерон”, писаний мовою італійською, Петрарка переклав на латину останню новелу й відіслав своєму другові, щоб показати тому, як треба було писати, на що витрачати життя, а тим часом, потай од усіх, складав італійською мовою свої сонети до Лаури, безсмертні пісні кохання, рівного якому не знає людська історія”.

– Здається, з Петраркою в мене спільного – тільки зріст, – хмикнув Борис, – сто вісімдесят три сантиметри. Більше нічого. Віршів не писав. Сонетів не складав. Латину, щоправда, знаю, але не так досконало, як великий флорентієць. Не був вигнанцем, як Петрарка і його попередник Дайте. Обох недалекоглядна Флоренція позбавила громадянства. Згодом, через триста років після смерті Петрарки, якийсь святий отець Мартінеллі відбив стінку саркофага в Арка, де поховано поета, і вкрав нраве рамено Петрарки, бажаючи офірувати його Флоренції, яка не могла знести багатовікового сорому за те, що два великі поети були вигнані з рідного міста і лежать тепер серед чужих. Але ж, вельми поважна Тая Зикова! Магніфіціа! Навіщо мою скромну особу – і аж з Петраркою!

“Чомусь гадалося мені, що в тобі повинна приховуватися велика пристрасть, про існування якої ти й сам не відаєш. Я повинна була відкрити її в тобі, показати!

Але, але… Ти виявився людиною тільки одної ідеї, одної лінії в житті, одної справи, а одна тільки справа, навіть велика, – це для людини замало. Вона пригнічує, вона знищує людину, перетворює її на жертву. Ти приніс себе в жертву соборові. Так само, як твій батько. Згадай: батько твій загинув. Собор розчавив його. Ти сам сказав: “Не можна уявити жодного собору без пролитої крові”. Здавалося б, я художниця і повинна любити все, що пов’язано з музейністю. В музеї, як і в житті, завжди в достатку пустих місць. Але в музеї можна ходити. Жити в них не можна. Ти розповідав мені, як твій батько міг просидіти місяць або й більше, продерши на стародавній іконі дірочку патини століть і зазираючи в десятий або в одинадцятий вік, милуючись його барвами, його навіки втраченим світлом, його дивами. Ти теж здатен на таке. Це прекрасно. Але гірше, що ти здатен тільки на таке. Тобі досить одного собору на ціле життя, поза ним для тебе не існує нічого. Я зрозуміла це, коли ти сказав мені отам, над Дніпром, серед не баченої ще мною язичницької пазелені Києва, що кидаєш мене, що тобі треба їхати. Кидав мене, тільки знайшовши. Цього я не могла зрозуміти і ніколи не зрозумію. Навіть тепер, коли прочитала в газетах, що ти борешся за якісь державні справи, за справи нашого престижу, відвойовуєш у цих бандитів, які пограбували цілу Європу, одну з дорогоцінних реліквій нашого народу. Звичайно ж, ти маєш слушність, і всі це ствердять. Всі, окрім мене. Бо між нами з тобою замішано ще один елемент, невидимий, інтимний елемент, що не надається до розголосу й до писання в газетах, – людський. Я не можу забути, як ти, відіпхнувши мене твердим своїм плечем, пішов до свого собору.

Борисе! Людині мало самого тільки собору! Людині потрібен цілий світ! Почуй мене і зрозумій!”

Йому чомусь сплив на думку літургійний вигук “Вонмем!”. Це звучало тільки на старослов’янській мові, не надавалося до перекладу на жодну іншу мову. Вонмем! Чи не до цього закликала й вона його? Вонмем! Голосу чого?

“Мені страшно усвідомити, що я тебе втратила назавжди, але… Ти викинеш цей лист, забудеш його, але,.. Борисе! Зрозумій, що людей об’єднує нині безліч речей! Колись, ти це знаєш набагато ліпше за мене, об’єднували людей урочисті гробниці й перші храми над ними, це був пункт збору людей докупи і, може, найперша власність, яка належала всім, навіть тим, хто нічого не мав. Чи ми повинні ще й дотепер стерегти своїх великих небіжчиків, забуваючи про живе життя?”

“Чого їй треба від мене? – з болем думав Отава. – Адже це найпростіше: зрівняти з землею всі могили минулого, зруйнувати всі храми й будівлі, щоб не мозолили очей і не заважали “жити живим”, виконувати плани, ставити панельні будинки, їсти з пластмасового посуду… Історичний парадокс: людям дістався такий багатий спадок, що не відають тепер, що з ним робити, її пригнічує велич минулого, бо з минулого ми помічаємо лиш велике, вони намагаються відплатити за свою малість вандалізмом, руйнуванням, знищенням. Жінки теж люблять нищити все довкола себе, лишаючи тільки їм потрібне. Може, тому з царства амазонок не дійшло до нас жодної пам’ятки. Видно, вони нічого не мали, тільки гасали на конях на степах…”

Не було рації читати лист до кінця. Власне, прочитано головне. Йому винесено вирок. Може, й справедливий, хто знає. Досі не думав про жінок. Жінка несе світло ніжності або ж стає каменем урази. Для нього – камінь урази. Собору мало для людини… Але й людини теж мало для цілого собору – ось у чому лихо.

Борис дістав рукопис, над яким працював усе життя його батько, а тепер ось уже скільки років і він сам, поклав грубезну папку на стіл, поклав на неї долоні, зітхнув. Збирано по крихті, відтворювано історію по найменших її уламках, здавалося, ось і робота, гідна пошани й подяки найбільшої і найвищої. А прийшла жінка і…

Він згадав, як покинув усе і гайнув до Москви. Відчував тоді себе хлопчиськом, але іноді багато можна віддати за таке відчуття. Ще згадав: початок війни в Києві. Чомусь найбільше запам’яталося, як вивозили звідусюди, вантажили на машини сейфи. їх виносили з великими зусиллями, товпилося коло них завжди багато чоловіків, але підступитися не могли, бо сталеві скрині були занадто малі. Так колись обтікали хвилі людського муравлиська будовану Софію в Києві. Кожному хочеться доступитися, а місця не вистачає. Але чому ті люди так прагнули вивезти з Києва передовсім сейфи, малий Борис тоді не міг збагнути. Лишали Київ, лишали собори, музеї, пам’ятники, Богдана й Шевченка лишали, а тягли якісь незграбні, вугласті залізні скрині. Мабуть, і ті люди тоді гаразд не знали в запамороченні, що діяли, везли що-небудь, аби лиш везти, а потім, повернувшись до рідного міста і побачивши в ньому уцілілі собори й пам’ятники, зраділи їм, як рідним людям, і тільки тоді збагнули, що є цінністю найвищою, і то було святе почуття в їхніх душах. Бо хіба ж у час війни не звернули погляд усього народу в глибину століть і не нагадали йому великих імен, щоб зміцнити всіх у почутті патріотизму, яке виростає й формується в серцях поколінь протягом віків і віків, а не прищеплюється за одним замахом, як віспа.

Все це було так, і все це звучало тепер непереконливо. Бо на столі лежав лист від жінки, яку він покохав по-справжньому вперше в житті, а за листом вимальовувалася висока гратниця Александровського саду… І його ганьба, його приниження, і ота спина, і сміх, і вже ніколи не повернеться вона до нього, як ніколи не може воскреснути людина, що вмерла, і прожити ще одне життя на землі, ніколи, ніколи…

Він рішуче розгорнув свою папку, дістав останню сторінку рукопису, не глянувши навіть, на чому там обірвано речення, рішуче дописав з нового абзацу:

“Тут я припиняю розповідь про забуті й загублені події давнини, даючи змогу всім бажаючим слідом за мною дозбирувати й дописувати решту”.

Зв’язав рукопис. Отак він і віднесе його видавцеві. Бракує завершення, але – не біда, не біда.

Відійшов, збоку довго дивився на рукопис. Ціла гора списаного паперу. Якби ж то просто списаного! Там було вже не тільки життя його батька і його власне – жили там люди забуті, невідомі, але великі. Повинні були ожити. Він людина одної ідеї? Ну, так.

Він нудний? Згода. Дивак? Але саме отакі диваки тримають на своїх плечах один з наріжних каменів будівлі сучасності.

Ієрогліфами було виписано в нього з єгипетського папірусу й уміщено під скло шафи: “Ті, хто будував з граніту, споруджуючи прекрасні творіння… їхні жертовні камені так само пусті, як і тих утомлених, що впокоїлися на березі, не полишивши по собі спадкоємців…”

Ніхто за тебе не дозбирає і не докінчить, не довершить!

Сивоок знайомиться з дивною дівчиною й до нестями закохується в неї. Ярослав розшукує свою позашлюбну дочку. Кожний, хто приховує її, повинен бути вбитим. Так гине Сивоок. Його кохана князівського роду втікає й зникає. Але несе під серцем нащадка геніального зодчого.

Настане час – й син Сивоока повернеться, щоб нести красу в світ.

Роман “Диво” П. Загребельного – один з найкращих зразків сучасної історичної прози. Події, охоплені твором, розгортаються одночасно у трьох часових площинах: часи Київської Русі – XI ст., 40-ві рр. та 60-ті рр. XX ст. Різні долі в героїв роману, проте всі вони нерозривно пов’язані з дивом архітектурного мистецтва – храмом Софії. Кожний з персонажів присвячує своє життя побудові, захисту цього мистецького витвору, піклуванню про нього. Історія Сивоока незакінчена, адже його духовні нащадки в різні часи оберігатимуть Софію.