Якось барон Мюнхгаузен гуляв лісом. Він тримав кульок з вишнями, які купив у сільській крамниці. Однак поласувати досхочу йому перешкодив олень. Він зненацька з’явився з лісової хащі, застиг на місці, дивлячись на барона. А барон, як відомо, запеклий мисливець. Але цього разу куль у нього із собою не було. Він почав стріляти в оленя вишневими кісточками. Однак яке пуття від такої стрілянини? Олень почав тікати від мисливця. І отут барону Мюнхгаузенові повезло. Раптово він почув іржання. Мюнхгаузен підняв голову і побачив на дереві свого коїш.
– Так це ж мій кінь! – зрадів барон. – Однак як він потрапив на дерево? Отут барон згадав, що, коли ліс був занесений глибоким снігом, із-під якого стирчали лише верхівки дерев, він прив’язав до однієї з них утомленого коня, а сам вирушив пішки додому. Коли сніг зійшов, барон довго його шукав, але, на нещастя, забув місце, де залишив його. І от тільки зараз він знайшов коня, що так і залишився там, на верхівці дерева. Що робити? Барон прицілився і вишневою кісточкою вцілив просто у вуздечку. Вуздечка – навпіл. Кінь швидко спустився вниз, і барон, скочивши на коня, помчався слідом за оленем. Але яке ж було здивування
барона, коли назустріч з хащі вистрибнув олень, у якого між рогами росло вишневе дерево! Воно виросло у тварини на голові з однієї з кісточок, якими стріляв барон Мюнхгаузен. Барон заволодів і оленем, і вишневим деревом, що суцільно було покрито спілими плодами. Цими вишнями барон Мюнхгаузен сам ласував і пригощав свого коня.
