Дивак Г. Тютюнник
На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками: одна бором, друга – річкою. Сюди зручніше, та в зазимки лід на річці тоненький, так і зяє чорною прірвою.
Мати забороняє ходити в школу по льоду через річку. Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ.
Олесь любить зиму, любить малювати на снігу, забуваючи про все.
В бору снігу мало. То там, то сям проглядає крізь порошу трава з примерзлими
…Внизу під підошвами в Олеся ворушилось коріння – помирає сосна… Олесь нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько і, вирішивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи.
Ще здалеку побачив міст з гатками по обидва боки. По той бік мосту, через вигін, червоніє крізь біле плетиво запорошених дерев цегляна школа.
По дорозі Олесь зустрів гурт школярів,
– Пусти, – видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду. Та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Він підхопився на ноги і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода.
Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки і плакав. Олесь підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи.
На уроці малювання старенька вчителька Матильда Петрівна задала малювати перегнійний горщечок. Олесь намалював… дятла. Учителька хотіла поставити двійку. Хлопець зібрав книжки й вийшов з класу.
Олесь побіг у верболози. Там він блукав до самого вечора. Потім зібрався додому. Під тинами сиділи дядьки, смалили цигарки й гомоніли, обговорюючи хлопців; про Олеся вони говорили, що він дивакуватий.
На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало, він втиснув Олесеві в руку подавлений теплий пиріг. Тому не хотілось пирога, але він зрадів примиренню і дав ремезяче гніздо. Олеся побачив дід Прокіп і покликав їхати по солому. Хлопець сказав, що його назвали диваком і спитав, що це таке.
– Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у землі порпаєшся. А треба – в людях. Та отак побіля них, отак… Того – ліктем, того – почотом… Гульк – уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш. О!- Діду, чому дятел шишки їсть, а щука – пліточок?
– А то вже хто якого поріддя.
– А я не забрав у дятла шишки, – хвалиться Олесь.
– І вірно. Навіщо вона здалась. Це як путнє щось побачиш – дощечку, скажімо, або гвіздочок – тоді бери.
– Навіщо?
– Пригодиться.
Хлопцеві було жаль коней, бо дід наклав на віз забагато соломи й бив коней.
– Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакати не дадуть. Пойняв?
Олесеві стало сумно. Вдома Олесь швиденько роздягся, поліз на піч і заснув.
А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався новий день.
Г. Тютюнник в оповіданні “Дивак” прагне підкреслити особливості світобачення свого героя, його небуденність, трепетне ставлення до природи. З цією метою він вживає літературний портрет (опис найвиразніших рис зовнішності героя) і літературний пейзаж (опис природи, що підкреслює відчуття й переживання персонажа). Такі художні прийоми дозволяють письменнику дати читачеві якнайповніше уявлення про внутрішній світ дійової особи.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)