ДИТЯЧІ РОКИ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКО
Давно вже нема Країни мого Дитинства. Великої, могутньої і прекрасної. За пляшкою на трьох пропили її три іуди з ЦК КПРС. Поховали від імені своїх народів. Від мого імені.
Що ж, за 74 роки до цього поховали і країну Дитинства Тараса Шевченко. Велику, могутню, прекрасну.
Було в країнах нашого Дитинства всього. І прекрасного, і гіркого. Та нинішнє мерзенне животіння викидає з пам’яті все бридке, залишаючи тільки світлі спогади.
В ті часи, коли нинішні “ганьбісти”, смиренно сиділи по своїх закутках і на зборах старанно аплодували
Та що до цього було тим, хто навіть сина Коцюбинського згодом знищить…
В день свого повноліття я приносив присягу Роду. Присягав залишити людям пам’ять про предків і їх друзів, самим великим з яких був Тарас Шевченко. Небагато вже залишилось таких, котрі знають про нього те, що не знають інші. Я – один з них.
Колись, на випускному іспиті з української, мені вліпили кол і ледь не вигнали з комсомолу за те, що написав про кохання Тараса і Ганни Закревської. Про їх донечку Софію, названу в честь Софії Енгельгардт. В ті часи це було розцінено, як замах на добре ім’я великого поета-революціонера. Зараз, кожна бузина може поливати брудом наших Світочів, зате жиди, саме жиди, а не євреї, щедро оплачують і множать ті публікації. Бо Шевченко, як і Євген Гребінка, ненавидів жидів. Жидів, а не євреїв. Згадайте розповідь Куліша про те, як Тарас на пожежі кинувся рятувати добро бідного єврея з Подолу…
То ж дозвольте розповісти про Тараса те, що в радянські часи було надійно сховано в закритих архівах. Не по архівах я це знаю. По розповідям бабусі – Євгенії Львовні Кулішевої-Вербицької. Онуки Пантелеймона Куліша, невістки Миколи Вербицького, посестри Миколи Вороного. Ті розповіді я згодом перевіряв по стародрукам в найбільших бібліотеках Союзу, від Калінінграда до Петропавловська-на Камчатці і від Баку до Архангельська. Бо хоч я і вважав Радянську Владу чужою, та саме вона дала мені змогу отримати вищу освіту, захистити кандидатську, впроваджувати свої наукові розробки по всьому Союзу. Нажаль, я визнав Радянську Владу тільки в 1994. Коли переконався, що тоді була Влада, а зараз Зрада.
Це перша глава з моєї книги “Незнайомий Вам Тарас Шевченко”. Я виконую свою присягу. По Шевченка ж мені легко писати і тому, що ми обидва сироти. Тільки він всім світлим забов’язаний своїй пані – Софії Енгельгардт, я ж рідній бабусі – Євгенії Кулішеві-Вербицькій…
Моє дитинство протікало в Сіверському та Подільському краях. Дитинство Тараса протікало в самому серці древньої Русі, на Черкащині. Ця Мала Батьківщина і виховала в ньому ідеї панславізму. Ніколи він не був ні націоналістом, ні західником. Був слов’янофілом.
Він був бунтарем, та ніколи не був революціонером і гайдамаком. Бо з самого раннього віку над ним тяжіло прокляття. І зовсім не кріпацька злиденність була тим прокляттям. Не у злиднях народився Тарас. Давно в минуле відійшли ті часи, коли кріпак нічого не мав. Це ж вже було Х1Х сторіччя. Кріпаки, починаючи з 14-15 річного віку повинні були двічі на тиждень іти на панщину і робити безвідмовно те, що їм накаже панський управитель. Повинні були платити грошима чи натурою десятину вирощеного з тієї землі, що їм надав пан. Чи вони успадкували від батьків але Закон віддав її пану. Он Київський губернатор Бібіков подавав царю рапорт про те. Що багато хто з поміщиків чинить беззаконня і вимагає від кріпаків в посівну чи жнива відробляти не 2 а 3 дні на тиждень. Рапортує і просить дозволу покарати винних…
Все що кріпак заробив на стороні залишалось йому. На зароблене він міг і сам викупитись і викупити землю. Найвідоміші цукрозаводчики – Терещенки, Ханенки, Семиренки вийшли з кріпаків. Сами себе викупили…
Не з бідних була і сім’я Тараса. Батько його Григорій Іванович Шевченко-Грушівський пошлюбив не по вибору батьків, а по коханню, красуню Катерину Бойко, дочку заможного покозаченого кріпака Якима Бойко з Моринців.
У батьківському обійстю молодятам було тіснувато, адже у старого Івана Шевченко ще було четверо дітей. То ж Яким Бойко добився у управителя вільшанським кущем сіл пана Василя Енгельгарда, відставного ротмістра Дмитренка, щоб молодятам віддали хату і землю його сусіда Колесника. Ота чужа земля і чужа хата і були причиною прокляття Шевченків. Бо не справедливо повелись з Колесником. Коли він їздив чумакувати, помічник управителя по Мокринцям, погнав його жінку, яка була на останньому місяці вагітності, на жнива. Там вона і померла під час пологів разом з дитиною. Повернувся Колесник в пусту хату. Розповіли йому про бездушність того помічника управителя. Напився він з горя і добряче накопав того нелюдяна це й прозвали його люди Копієм. Та хіба ж міг допустити управитель ротмістр Дмитренко, щоб його помічника копав власний кріпак? Віддав він Колесника в москалі.
Незабаром почалась війна з Наполеоном і думали всі, що згине той Копій десь в чужій країні. Думав так і дід Яким, поселяючи зятя з дочкою в обійстя Колесника. Жили вони тут непогано. Тримали корівоньку, свиней та овець, мали воли з возом і літом Григорій чумакував. Зимою ж заробляв гроші теслярством та стельмахуванням, бо дуже добре відчував дерево, любив працювати з ним.
Та недовго було те раювання. Тарас народився 25.02.1814.а вже через півтора року, розбивши Наполеона, повернулась до Росії більша частина армії. Повернувся з армією і Колесник. Та не схотів він більше тягнути солдатську лямку. Втік. Пішов він додому, а там живе сімейство його ненависного сусіда Бойко. Прокляв чоловік зайд та й подався в гайдамаки. В ті часи навколо Моринець були величезні темні ліси з непролазними хащами. От в ті хащі й подався неборака. Зацитую Петра Шевченка у запису Олександра Кониського:
“Копій назбирав собі ватагу таких голінних молодців, як сам, окукобився з ними десь у лісі. З того кубла і почав Копій набігати на людей та грабувати робом розбишацьким, по-гайдамацьки з ножем за халявою. Кілька разів усеред ночі нападав він і на Григорія Шевченка, за те, що взяв його хату. Прийде, було, серед ночі, стукається у вікно. Шевченко відчепить квартирку і питає: “Хто і чого треба?” – а той відповідає: ” Копій, от хто! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, так даси по-песьки!” Отаким робом Копій чисто об’їв Шевченка; за недовгий час забрав у нього дванадцятеро овечат і корову, та ще й каже : “Корову з’їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш сього, дак геть з моєї хати забирайся!”.
А ми ще дивуємося, звідки такі кровожерливі образи гайдамаків взялись в Тарасових поемах. Та звідти, з того чарівного світу Дитинства.
Кинувся Григорій Шевченко в ноги тестю і батьку, щоб позбавили вони його від того гайдамаки. Порадились батьки та й купили йому за 200 рублів хатку з садибою в Кирилівці, щоб не мучив його той гайдамака Копій… А тепер скажіть самі, чи сьогодні кожен український селянин зможе купити своєму сину хату з ділянкою землі? .І не думайте, що ті 200 рублів були як сьогоднішні 200 гривень. У наймах нині наш селянин отримує до 1000 гривень на рік. В ті ж часи хлопець у наймах міг отримати 10-15 рублів на рік. Гарна корова коштувала не більше 1,5 рубля. Отож грошовиті були батьки у Григорія і його жінки, раз могли не займаючи ні в кого викласти 200 рублів…
Нове обійстя теж було не з бідних. От як описує ту садибу сам Тарас Шевченко:
“Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а круг яблуні квітник старшої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара розлога верба з усохлою верхівкою, а за вербою стоїть клуня, оточена копицями жита, пшениці і різного всякого хлібу; а за клунею, по косогору, піде вже сад. Та який сад! Густий, темний, тихий…А за садом левада, а за левадою долинала в тій долині тихий ледь дзюрчить ручай, обставлений вербами та калиною й оповитий широколистими, темними, зеленими лопухами…”( повість “Княгиня”)
Звісно, в дитинстві нам все здається більшим, ніж є насправді. Величезні кімнати дитинства в юності стають низенькими й тісними. Все відносно. Та от ділянка, яку купили батьки Григорію Шевченко разом з хатою, не була такою вже й маленькою. Опанас Маркович, який був у 60-ті роки Державним представником при Земському суді, писав, що на Чернігівщині, а значить і на Київщині, при виділенні землі селянам по виході з кріпацтва, повинні були надати ту ділянку, якою вони і користувався, але не менш 7 десятин на сім’ю.(десятина = 1,029 га). Отож і у Григорія Шевченко було принаймні ті 7 гектарів! Чи кожна селянська сім’я на тій же Черкащині має сьогодні таку ділянку землі?
В цьому тихому саді, в цій метеликово-бабковій долині над ручаєм і протікало щасливе раннє дитинство Тараса. Коли не бігав вулицею з такими ж голопопими малятами, то блукав своїм садом, спускався в долину, умощувався під величним лопухом і дивився на хвильки свого ручая, які пливли кудись у безмежність…
Наше Дитинство починається з пізнавання всесвіту всіма органами почуттів : зором, нюхом, смаком. Іноді дивні речі стрічаються при намаганнях пізнати вічно-розширюючийся всесвіт тими органами. Он сусідське дитинча любило їсти власні екстременти. Подібний схиб був і у Тараса. Тільки не екскрементами він ласував, а глиною. Їв землю в дитинстві великий поет української землі. Хіба ж не символічно!
Від тої найпершої звички ласувати землею не позбавився і в ранньому дитинстві.
Повертався до вечері додому мурзатий, з різачкою в животі від з’їденої глини, та не дивлячись на ту різачку, сяючий від щастя.
Всесвіт його дитинства все більше і більше розширювався. Спочатку це було обійстя їхніх сусідів Коваленків, потім село, а потім і поля за селом. Коли йому виповнилось 6 рочків, літом, коли батько поїхав чумакувати і прихопив з собою старшого братика Микиту, Тарас захотів подивитись, де ж ті залізні стовпи, на яких тримається небо. Вийшов за село, дійшов до величної Пединівської могили, забрався на верхівку і вдалині, за зеленим полем і синім лісом побачив верхівки білої трьохголової церкви. Пішов він у те, чимось знайоме, далеке село. То були Моринці, село в якому народився Тарас. Та майже біля самих Моринців, переходячи дорогою, натрапив на чумаків. Ті спитали, хто він і куди йде. Відповів, Тарас Шевченко і йде до своєї хати в Кирилівці. Посміялись чумаки над географом-мандрівником і відвезли його до Кирилівки. Хоч Тарас і казав завжди, що мати дуже ним піклувалась, та не дуже то видно із його описів дитячого того життя. От як він сам описує про повернення після того, як був невідомо де з раннього ранку до сутінків :
“На дворе уже смеркало, когда я подошел к нашему перелазу ; смотрю через перелаз во двор, а там, около хати, на темном, зеленом, баратном шпоріше, все наши сидят себе в кружке и вечеряют ; только моя старшая сестра и нянька Катерина не вечеряет, а стоит себе около дверей, подперши голову рукою, и как буд-то посматривает себе на перелаз. Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: “Прийшов! Прийшов!” Подбежала ко мне, схватила меня на руки, понесла через двор и посадила в кружок вечерять, сказавши :”Сідай вечерять, приблудо!”…
Дивна якась материнська любов. Дитина щезла, невідомо куди, а всі крім старшої сестри нічого не помічають. Та коли я в такому ж віці (ми тоді жили в Янівському Лісництві Калинівського району на Вінниччині )пішов собі дорогою до сусіднього села і йшов собі так спокійненько до вечері, рідні підняли такий гвалт, що на пошуки малого мандрівника кинулось все лісництво. Натрапила на мене машина, яку послали в те сусіднє село за підмогою. Дідусь так випоров мене за ту мандрівку, що до цього часу пам’ятаю всі ті обставини. А Тарасові рідні – хоч би що! Неначе не помітили!
Батько Тараса був грамотним. Хотів щоб грамотними були й його діти. Якщо згадаєте, що брати столбового дворянина Віктора Забіли (побратим Тараса в майбутньому) були неписьменними, то зрозумієте, що Шевченки не були такими вже й бідаками. Отож коли Тарасу виповнилось 8 років, батько віддав його вчитись грамоті до церковно-приходської школи. Треба сказати, що на Україні ті школи при церквах були більшою частиною польські. Адже, хоч і приєднавши Польщу до України ще за часів Катерини Великої, Росія залишила на Україні все так, як було за Речі Посполитої. Все було в руках польських управителів панських маєтків навіть після того, як панами стали вже не польські шляхтичі, а російські дворяни. Отож православні школи були рідкістю. Це у “действительного статського советника” графа Василя Енгельгарда і управителем був бувший однополчанин, ротмістр у відставці українець Михайло Дмитренко, і церкви в його селах були православними, і вчили не латині, і Катехізису, а Псалтирю на церковнослов’янській. Важко сказати, хто був той Совгир, дяк, який став першим вчителем Тараса. Знаємо тільки що він поров учнів нещадно, як і було заведено в ті часи, коли вважалось, що ніщо так не закріплює пам’ять, як биття. Сказати по правді, я не можу з цим сперечатись. Коли дід чи бабуся хотіли, щоб я щось запам’ятав на все життя, обов’язково влаштовували порку. Так було і з розповідями їх про Забілу, Марковича, Глібова. Тому й Присяга Роду супроводжувалась кров’ю на руці. Мабуть тому й діти даючи клятву побратимства скріпляють її кров’ю. Щоб запам’ятати на все життя. То ж не будемо ганити того дяка за те, що добряче лупцював учнів…Навчання Псалтирю тоді тривали біля двох років, після чого приступали до вивчення граматики. Та не довелось Тарасу зразу закінчити ті навчання. Ще йому й 9 не виповнилось, як пішла з дому старша сестра-нянька Катерина, яку видали заміж наприкінці січня 1823…А осінню, під час епідемії, захворіла і померла мати…Повернувся з чумакування Григорій Шевченко, а вдома ні жінки, ні спокою. Кричать голодні діти. Що одному зробиш з дітьми мал-мала менше…Привіз йому з Моринців тесть молодшу сестру Катерини – Оксану, яка чотири роки тому овдовіла і залишилась з 3 малими дітьми на руках. Підкорився Григорій тестю, пошлюбив ту Оксану, хоч і знав про її відьмацький характер. Пошлюбив, хоч ще і 90 днів не пройшло з смерті дружини (вмерла 6 серпня, а нову дружину привів в дім 16 жовтня). Отож і не було йому щастя з того порушення дідівських звичаїв. Гризла його поїдом нова дружина. Гризлись між собою зведені діти. Тікав від тих сварок Григорій чумакувати, захоплював з собою Микиту. Раз, коли батько з Микитою чумакував, на постой в хату Шевченків прислали москаля. Не будемо казати, скільки він там жив і як його обслуговувала скучивши за Чоловіком Оксана, та коли настав час виходити в поход, зникли у того солдата три злотих. Ну на кого б могла подумати мачуха, на своїх рідних дітей? Найстаршим з тих чужих дітей був Тарас, от і вказала на нього, як на злодія. Втік Тарас з переляку в свою схованку в саду сусіда Жениха. Носила йому в схованку їжу сестра Яринка. Зведені сестри вислідили її і привели до схованки мачуху з дядьком Павлом. Три дні катував дядько Тараса. Зізнався він в крадіжці, а от місця не міг назвати. Адже вкрав ті гроші його зведений брат Степанко. Може ті солдатські три злотих і були початком того капіталу, який потім зробив з Степана Колесниковича Терещенко цукрозаводчика – засновника династії мільйонерів Терещенків…
Та після того випадку, Тарас на все життя зненавидів і тих зведених-сестер, зрадниць, і того злодюжку Степана, і ката-дядьку, і відьму мачуху. Після цього дід Іван наказав Григорію брати в чумакування не Миколу, а Тараса. Миколу ж взявся навчати теслярству і стельмахуванню.
Став їздити Тарас з батьком до Єлісаветограду. Здійснились його мрії побачити світ. Та не таким виявився той світ, як гадав він малюком. Їдеш день, два, три, а навколо все тей же степ, все такі ж ліски, все такі ж рідкі військові поселення…
Та й ті чумакування скоро закінчилися. Поїхав осінню 1824 батько до Києва. По дорозі назад промок, захворів. Ні лік у них не було, ні спокою дома. Прохворів він осінь та зиму, а в березні віддав Богу душу. Залишились діти зі злою мачухою. На весну, на час оранки, взяв Тараса до себе в помічники дядько Павло. Взяв, бо ж наймиту треба платити, а племінник повинен був працювати за кусень хліба. Закінчилась посівна і випер дядько племінника назад до мачухи. А мачуха в цей час пустилась берегів з молодим дяком Богорським, який, виперши з школи Совгиря, став вчити дітей замість нього. Та яке там навчання – дяк і днював і ночував у Оксани, яка пропивала з ним Григорієве добро. Щоб Тарас не заважав їм, Богорський запросив його “поселитись в нього яко школяр і робітник”.Позаяк хлопцю вже виповнилось 11 і він вже вмів розрізняти, що варто робити, а що ні, дяк запропонував йому виконувати обов’язки ” консула”, а при відсутності дяка, читати над покійниками Псалтир за 20% від принесеного людьми. Тарас радо згодився. Адже це давало можливість позбавитись нарешті від гризні відьми-мачухи, а крім того, давало хоч якийсь заробіток, ще й можливість заслугувати повагу школярів, адже головним обов’язком “консула” було слідкувати за успіхами у навчанні школярів і давати їм різок за не вивчене завдання.
Та от з прибутком від того ” консульства” було не дуже. Адже після того, як зі школи пішов суворий, але справедливий і грамотний Совгир, кинули школу і більшість учнів – адже Богорський майже весь свій час проводив не у школі, а у Оксани, Тарас же, хоч і напам’ять засвоїв Псалтир і міг сам навчати йому інших, а от грамоти у Совгиря навчитись не встиг…Отож ті дні в Богорського Тарас згадував як найголодніші й найганебніші в його житті. Мало того, що він став величезним хабарником – ,як згадує Петро Шевченко в переповіді Кониського:
“Хто приносив йому більше наїдків, тому він менше різок давав, а хто приносив мало або зовсім не приносив хабарі, того бив боляче…Та школярів в школі було небагацько; через це самими хабарами не можна було прохарчуватись і ” консул”, голодуючи, мусив пускатись на інший промисел: він крав гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам на Пединівській могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить вогонь, почали гадати, що в печері поселилась нечиста сила, і прохали попа вигнати чортяку. Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви, окропив свяченою водою вхід у печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, що там є. Ніхто не відважувався. Тоді люди скинулись, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочім перш за всіх виступив Тарас, який добре відав, що в печері тій чортяки немала є тільки кістки з покрадених ним птахів та поросят. Та він вдавав, що боїться лізти, і казав щоб до його про всяк випадок прив’язали мотузку: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним в печері щось непевне, так будь яким робом витягти його. Отож він на прив’язі поліз в печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяки нема. От і заробив гроші…”
Якби те життя у Бугорського тривало довше, невідомо у якого злодюгу чи хабарника перетворився наш Тарас. Та діду Івану увірвався терпець дивитись, як його невістка пропиває з дяком синове добро і він наказав Якиму Бойко забрати сою дочку-хвойду назад у Моринці. Забрала вона своїх дітлахів і залишок скарбу, нагрузила на їхнього воза і поїхала до себе в Моринці з чужим добром, залишивши у хаті голі стіни. Хоч Микиті ще не виповнилось і 15, дід одружив його на сусідській дівчині і головою в домі став Микита. Дяк повернувся до школи. Та не для того, щоб навчати, а щоб пиячити. Все
Що міг заробити Тарас на заупокойних, відбирав дяк. Різки учням став давати теж сам. Що ж Тарасу було з голоду вмирати? Адже під час тих пиятик дяк дбайливо тицяв у руку хлопця стакан, не даючи закуски. Щоб зовсім не загинути, після чергової пиятики, коли оковита кинула дяка на підлогу, Тарас надавав йому добряче різок і зібравши свої речі пішов до дяка-маляра в Лисянку вчитись малярству. Та дяк примусив його таскати на гору тяжкі відра з водою, розтирати фарбу-мідянку на залізному листі, а згоди вчити малярству так і не дав. Довелось Тарасу йти у сусіднє село Тарасівку, де жив знаменитий дяк-богомаз. Та той дяк ще й вважав себе хіромантом. Подивившись на ліву долоню Тараса він заявив, що останній не має кабети ні до чого і відмовився брати його в навчання. Довелось повертатись Тарасу ні з чім до рідної домівки, де вже всім командував Микита. Брат його попробував навчити теслярству і стельмахству. Не вийшло. Спорядив пасти громадську череду. І тут, не дивлячись на те, що разом з ним пасла череду найкраща подруга-ровесниця його коханої сестри Яринки – Оксанка Коваленко, у Тараса нічого не вийшло. Увільнила його громада з пастухів. Пішов у наймити до заможного дяка Кошиця. Заможного, але скупердяя. Заставив він Тараса супроводжувати сина Яся у Шполу, продавати ранні сливи. Зразу за селом, на мості через ставок, віз поламався і сливи полетіли у багно. Весь день хлопці витирали ті сливи від багнюки. Ясно, що нічого за них не виручили. Хоч все село сміялось з тієї комерції ієрея Кошиця, та на горіхи дісталось Тарасу. Після цього не схотів він залишатись у Кошиця. Подякував за хліб-сіль і пішов у село Хлипівку, що славилась своїми малярами, та там відмовились взяти його за учня.
Практичний дід Іван, бачачи, що хлопець пропада без роботи, упрохав Кирилівського помічника управителя взяти Тараса до себе хлопчиком до доручень. Тоді кирилівським помічником у Дмитренко був збіднілий польський шляхтич Ян Станіславович Дименко.
Він закінчив Дерптський університет, пройнявся його чоловіколюбними ідеями, намагався чим міг, допомагати людям. Йому дуже сподобався кмітливий і допитливий хлопчик. Він навчив його письму, якому так і не встигли навчити д’яки. Та сам Димовський був поляк. Всі книжки в нього були польські. Отож після церковно-слов’ янської Тарас засвоїв не українську, навіть не російську, а польську мову. Саме на ній він навчився читати й писати. Ясно, що і розмовляти польською він теж навчився у Димовського. Та от у 1828 році вмер старий Василь Васильович Енгельгардт, так і не отримавши дозвіл на одруження з фактичною жінкою, польською княжною, яку колись викрав з дівочого монастиря і з якою нажив трьох синів та двох дочок. Маєтності розділили між спадкоємцями. Вільшанський кущ сіл дістався Павлу Васильовичу Енгельгардту, наймолодшому з братів.
Служив він у гвардії. Дослужився лише до штаб-ротмістра. Звання менше, ніж у управителя вільшанського куща маєтків Дмитренка. Після того, як отримав спадок. Його призначили ад’ютантом друга його батька, 75 річного Віленського генерал-губернатора графа О. Н. Римського-Корсакова.
Щоб показати, якій він цабе, до нового місця призначення. Павло Васильович захотів приїхати з новонабраною гвардією з молодих кріпаків. Він наказав Дмитренко сформувати йому цей гвардійський екіпаж. Дмитренко передав доручення всім своїм помічникам. Ян Станіславович, бачачи, що Тарасу стає вже тісно в Кирилівці, бачачи, як він хоче навчитись малювати, порадив хлопцю їхати з паном до Вільна. А коли той згодився, порекомендував його Дмитренко у склад того гвардійського екіпажу в ролі кімнатного художника. Для цього він навіть його до знаменитого вільшанського художника Степана Превлоцького записав і той навчав Тараса азам мистецтва.
І от осінню 1829 року в Вільно з Вільшан виїхала валка возів, з якою їхав і кімнатний живописець Тарас Шевченко. Козачком їхав його друг дитинства Іван Нечипоренко.
Не всім розповідям Тараса слід вірити беззастережно. Так він пише, що в обов’язки козачка входило подавати пану люльку чи стакан і стояти непомітним істуканом поряд…Насправді-.козачок це був хлопець для доручень, причому поза часто, інтимних доручень пана. Тобто козачок був наближеною особою, з всіма витікаючи ми з цього привілеями. Зазвичай, у панів було по одному козачку. Була ще дівчина для доручень при пані. Козачком при Павлу Васильовичу був Іван Нечипоренко. Отже Тарас таки був кімнатним художником та виконував окремі доручення пана та пані, головним чином – пані.
От саме пані, найпершій Віленській красуні, баронесі Софії Григорівні Енгельгардт і зобов’язаний Тарас тим світлим, що виніс він з Дитинства. Баронеса походила з остзейської гілки Роду Енгельгардтів, виховувалась в родині з масонськими поглядами на рівність людей, отже на відміну від чоловіка, бачила в Тарасі не бидло, а Людину. Це вона навчила його читати і писати по російськи. Він завдяки їй навіть став розуміти французьку. Та про це все вже в іншій новелі-есе. Адже з від’їздом до Вільно закінчилось Тарасове Дитинство. В якому залишились і покійні батько-з матір’ю, і сестра-берегиня Катерина, і улюблена сестра Яринка, і такий не по дитячому поважний брат Микита, і його Передкохання – сусідська дівчинка Оксанка, і мудрий дід Іван і таки ненависні мачуха, дяк Богорський, дядько Павло і всі інші недруги…
Дитинство закінчилось. Починалась юнь…
Володимир Сиротенко.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)