Дискусія щодо сучасного і майбутнього рідної мови та народу за розділом “Світ української поезії”

УРОК 41

Тема. УРЗМ № 5. Дискусія щодо сучасного і майбутнього рідної мови та народу. КР № 4 (за розділом “Світ української поезії”).

Мета: у формі ділової гри обговорити з учнями проблему за заздалегідь сформульованою темою, тезою та питаннями; розвивати вміння висловлювати свою думку; стверджувати або спростовувати певну тезу; виховувати толерантність та бажання утверджувати та плекати рідне слово; перевірити вивчене з розділу “Світ української поезії”.

Обладнання: малюнки з краєвидами України, плакати до Дня української

писемності і мови, аудіозапис пісні “Мова” у виконанні М. Шалайкевич.

Епіграф.

Як довго ждали ми своєї волі слова!

І ось воно співа, бринить,

Бринить, співає наша мова,

Чарує, тішить і п’янить.

Олександр Олесь

Хід уроку

I. Актуалізація опорних знань учнів.

– Пригадайте відомі вам телепередачі, в яких найчастіше обговорюють проблему у формі дискусії.

– Які теми дискусій вам запам’яталися? Чому?

– Хто із ведучих таких передач вам сподобався найбільше? Чому?

– Про що слід пам’ятати дискутантам?

– Пригадайте, які теми ставали дискусійними

на уроках літератури.

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. Евристична бесіда:

– Що таке дискусія?

(Дискусія – це публічна суперечка, метою якої є зіставлення та з’ясування різних поглядів на одну проблему, пошук такого загального уявлення про предмет обговорення, яке визнавалося б усіма дискутантами.)

– Що повинен робити кожен дискутант, маючи тему дискусії?

(Стверджує або спростовує тезу, аргументуючи її.)

– Про що повинні пам’ятати дискутанти?

(Висловлюватись потрібно почергово, бути толерантними та коректними, підготовленими щодо обговорюваних питань.)

– Чим розпочинається дискусія?

(Вступним словом керівника, в якому він обгрунтовує вибір теми дискусії, визначає мету і завдання учасників.)

– Хто повинен підводити підсумки після обговорення питання та стежити за культурою спілкування?

(Керівник дискусії.)

2. Оголошення теми та тези дискусії.

На фоні пісні “Мова” у виконанні М. Шалайкевич вчитель називає тему: “Сучасне та майбутнє рідної мови та народу” та озвучує тезу: “В Україні може бути одна державна мова – українська”.

3. Слово вчителя (керівника дискусії).

– 21 лютого наша країна разом з усім світом відзначає День рідної мови. Це день повернення українців до їхньої історичної пам’яті. І одним із шляхів до такого повернення є оволодіння рідною, українською мовою. Шукаймо разом цей шлях. Намагаймося розбудити заснулі серця наших співгромадян, допомагаймо їм усвідомити себе українцями.

Повертаючись до національного – повертаємось до себе. З допомогою рідної мови. Згідно з класифікацією ЮНЕСКО, українська мова за влучністю передачі образу, дії, за милозвучністю посідає третє місце у світі після французької та іранської. У слові рідної мови прихована та енергія, що розкріпачує людину, робить її незалежною, допомагає усвідомити свою значущість у світі, дає захисток душі й духу. Саме тому тирани всіх мастей відчували ненависть до української мови, століттями намагалися перетворити народ у мовчазне, залякане, по-рабськи покірне робоче бидло.

Починаючи від Петра І, кожні 10-15 років видавалися укази, циркуляри, розпорядження про заборону української мови в навчальних закладах, театрах, церквах, державних установах тощо. А царський міністр Валуєв зазначив, що “никакого малорусского наречия не было, нет и не может быть”.

СРСР після короткої перерви відновив русифікаторську політику царської Росії:

– перетворення української мови на діалект російської мови;

– заборонено літеру “Г”;

– вилучення власне українських слів;

– обов’язкове вивчення російської мови;

– за часів М. С. Хрущова надавалося право звільняти дітей від вивчення в школі української мови;

– за часів Л. І. Брежнєва спецслужби організували кілька пожеж у відділах україністики різних бібліотек України;

– у 1983 р. вчителям російської мови встановлюється зарплата на 16 % більша, ніж вчителям української мови;

– після розпаду СРСР Росія докладає значних зусиль, щоб не допустити звуження вжитку російської мови в незалежних державах.

4. Обговорення дискусійних питань.

– Чи погоджуєтесь ви із висловом: “Захищаючи рідне слово, ти захищаєш свою націю, її гідність, право на майбутнє”? Підтвердіть свою думку прикладами із життя.

– Чи потребує реанімації сьогодні українська мова? Чому?

– Хто повинен бути народними цілителями та які засоби лікування можна запропонувати, щоб зберегти українську мову для наступних поколінь?

– У якому стані перебуває система українського книгодрукування та розповсюдження книг?

– Чи вважаєте ви правильним той факт, що з парламентської трибуни від народного обранця можна почути такі репліки: “Я знаю державну мову, але принципово не користуюся нею, бо маю свої несхибні переконання”.

– Чому, на вашу думку, українська мова має бути єдиною державною мовою в Україні?

5. Заключне слово вчителя.

21 лютого 2007 р. Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка спільно з Головним управлінням з питань внутрішньої політики Київради та Національною парламентською бібліотекою України провели “круглий” стіл на тему “Громадянське суспільство і державна мова: стан, проблеми, перспективи”, на якому прийняли рішення: в Україні може бути одна державна мова – українська.

Хочеться сподіватися, що ці рекомендації остудять гарячі голови поборників розбрату в Україні.

Як квітка, як феномен національної сутності, українська мова дивом проростає крізь залізобетонну плиту байдужості, роблячи в ній тріщини, торуючи шлях до денного світла. Мова – запорука існування народу. Захищаючи рідне слово, ти захищаєш свою націю, її гідність, право на майбутнє. Зроби все, щоб засяяла українська мова, “як та зоря ясна”.

III. Контрольна робота з розділу “Світ української поезії”.

IV. Підбиття підсумків.

V. Домашнє завдання.

Випишіть із газет цитати щодо сучасного і майбутнього рідної мови та народу.

Додаток до уроку 41

Анатолій Гризун

Проблема № 1

Мова – основа основ існування нації і держави. А яке сьогодні становище української мови в Україні? Адже і неозброєним оком видно, що мова корінного етносу – українська, – що вже 17 років як здобула статус державної, по суті, потребує реанімації – і чи вистачить народних цілителів та засобів лікування, щоб зберегти її для наступних поколінь.

Без мови, як відомо, немає народу, без народу немає держави. Здавалося б, зрозуміло й дитині. Та ні ж – галасливі спекуляції навколо цієї проблеми, яку зводять у ранг актуальності певні сили, набирають все нових масштабів.

Світлим явищем на цьому тлі треба вважати “круглий” стіл на тему “Громадянське суспільство і державна мова: стан, проблеми, “перспективи”, який провели 21 лютого 2007 року Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно із Головним управлінням з питань внутрішньої політики виконавчого органу Київради та Національною парламентською бібліотекою України. В обговоренні взяли участь депутати, мовознавці, письменники, представники різних політичних партій, численних міністерств і відомств. Висновок був однозначний: в Україні може бути одна державна (офіційна) мова – українська. Саме про це заявлено у рекомендаціях після завершення дискусії.

Хочеться сподіватися, що ці рекомендації нарешті остудять гарячі голови поборників розбрату в Україні. Бо ж до цього часу мусується питання про те, що так зване “русскоязычное население” зазнає в Україні якихось обмежень, про що можна прочитати в заявах різних партійок і утворень у Криму, на Донбасі, у Харкові і т. д.

Що тут сказати? Давайте порівняємо становище у нас і, скажімо, в Прибалтиці. Як людина, яка жила у Латвії, Литві й бувала в Естонії, мушу дещо уточнити. Прибалтійські республіки просто поставили питання про справжнє виконання свого законодавства з мови і суворіше підійшли до процедури надання громадянства населенню їхніх земель, ніж це було зроблено в Україні. У нас, як відомо, вдалися до так званого нульового варіанта: надали громадянство всім, хто тут мешкав. І це, гадаю, було великою помилкою.

А от прибалти – виграли. Вони ж повелися так, що кожен громадянин повинен був виконувати громадянський обов’язок перед державою і знати державну мову хоча б на побутовому рівні.

У 1988 році в газеті “Taribinja Klaipeda” (“Радянська Клейпеда”) я надрукував велику статтю “Узгоджувати з власною совістю”, де спробував довести російськомовним поселенцям Литви, що не можна вимагати більш, е ніж дозволяє совість. Пригадую, і в Суми надійшло кілька протестних листів із запитаннями, чи не підкупили мене раптом литовські націоналісти.

У нас останній перепис населення засвідчив, що в Україні мешкає понад 4 млн. росіян. Тобто, якщо виходити з цього, – десята частина населення. Тоді як у Латвії таких людей – половина населення, в Естонії – 40%, однак ніхто й не подумав надавати російській мові статус офіційної. Адже вона туди привнесена. Так само привнесена вона і в Україну понад 350 років тому.

Нам не підходить і не може бути орієнтиром мовне законодавство Швейцарії, три державні мови (французька, німецька, італійська), на що дехто посилається. Бо Швейцарська Конфедерація складалася на відрогах французького, німецького та італійського етносів і ретороманського кантону (ретороманською мовою розмовляє 35 тисяч чоловік). До речі, ця мова не визнана там державною – і цього факту її “приниження” чомусь не помічають регіонали, прогресивні соціалісти, комуністи, лідер яких Петро Симоненко добре володіє українською мовою, однак у парламенті виступає частіше російською. У 1989 році автор цих рядків у складі членів головної ради Товариства української мови імені Тараса Шевченка брав участь у виїзному засіданні ради в Донецьку, де ми воювали за відкриття там першої школи з українською мовою викладання і взагалі за деяке потепління у ставленні до української мови. Перед нами Петро Симоненко, тодішній секретар Донецького обкому Компартії України, виступав українською мовою і робив вигляд, що поділяє нашу тривогу за долю українського народу. Тепер його позиція – інша. Реальність життя така, що Україна масово заповнюється російськомовними газетами, вона перебуває в інформаційному просторі Росії, який носить переважно російськомовну форму втілення.

Надання російській мові статусу офіційної неминуче призведе до колосального протистояння цілих регіонів. Невже чесні громадяни України, до якої б вони нації не належали, цього прагнуть?

До речі, вивищення російської мови серед мов інших національних меншин неминуче призведе до обурення серед євреїв, угорців, молдаван, греків, болгар, поляків, білорусів і особливо кримських татар, які є автономним народом на півострові.

Отже, в Україні може бути лише одна державна (офіційна) мова – українська. Це – аксіома. І хто не бажає її прийняти, той просто завдає немислимо тяжкої рани багатостраждальному українському народові, який з величезними труднощами будує свою державність.

У нас до цього часу немає й належної пропаганди української мови. Хто, наприклад, популяризує хоча б такий факт: 100 сторінок художнього чи наукового тексту з російської в перекладі українською вкладається в 90? Тож навіть з економічних розрахунків матимемо виграш у 10 % від повсюдного впровадження української мови. Мовне середовище, мовне будівництво – прерогатива самої держави. І навіть якщо мас-медіа будуть приватизовані, мову їм визначить держава. Свою, державну; а для нацменшин – теж узгоджену з державою, при цьому тут можуть бути і тиражні квоти.

Зросійщення України на сьогодні таке значне, що мимоволі треба проводити дерусифікацію. Наше горе – міста-мегаполіси. Скажімо, якщо не почати планомірно робити це в Харкові, то в найближчі кілька років він остаточно зросійщить Суми й Полтаву. А там, бач, міськрада з волі тодішнього голови Шумиліна проголошує російську регіональною, при цьому спираючись на Європейську хартію міноритарних мов, свого часу ратифіковану Верховною Радою України. Зопалу прийняли тоді це рішення, під тиском Кучми – і неправильно переклали назву цьо го документа: “міноритарне” переклали як “регіональне”. Вношу ясність. Міноритарні – це зникаючі мови, які тільки існують у певних регіонах.

…Улітку 2006 року уряд Юрія Єханурова зобов’язав своїм наказом усі прокатні компанії дублювати українською мовою або субтитрувати художні телевізійні фільми іноземного виробництва. І правильно. Та ба: тривало таке недовго. Апеляційний суд міста Києва за позовом кінопрокатників скасував це рішення. Запитується: а судді хто? Президент України звернувся з відповідним поданням до Генпрокуратури з тим, щоб справедливість була відновлена. Як кажуть, поживемо – побачимо. Вже тривалий час українська мова стає розмінною монетою під час різних виборчих кампаній. Як правило, політичні маргінали, зорієнтовані на електорат так званої п’ятої колони, обіцяють у разі приходу до влади надати російській мові статус другої державної (офіційної – це тотожні поняття). Надуману проблему педалюють регіонали, комуністи, прогресивні соціалісти та деякі дрібніші партійки.

Нам не підходить ні досвід Швейцарії, ні практика Бельгії чи Канади. Хоча там державними є мови різних мовних груп, дві останні країни перебувають на грані розвалу: міжнаціональне напруження щоразу зростає.

Мова – то завжди політика; навколо цього довго йтиме боротьба, аж поки не восторжествує справедливість, а саме: українська мова запанує повсюдно – від Карпат до Донбасу, від Чернігова аж до Ялти.

Поки що становище української мови драматичне. Ціла армія чиновників ще вірить у меншовартість українського і тимчасовість самого курсу на нього.

Виступаючи в останній день січня цього року по першій програмі українського радіо, депутат Верховної Ради кількох попередніх скликань, голова Всеукраїнської “Просвіти” відомий поет Павло Мовчан становище з українською мовою в державі назвав катастрофічним. І він анітрохи не перебільшив, особисто я цілком поділяю його тривогу. Адже те, що українська мова не розвивається в українській державі належним чином, свідчить про умовність незалежності самої держави, очевидну нестійкість її суверенітету. Бо ж державна мова лежить у фундаменті будь-якої державотворчої суб’єктивності. З такою ситуацією далі миритися не можна. Як її виправити? Тут може бути, звичайно, не один сценарій. Тому пропоную свій.

Особисто я вважаю, що на цьому етапі державного будівництва ситуацію з мовою можна покращити тільки кардинальними заходами. Рішучі дії держави у цьому архіважливому векторі зміцнення власного

Суверенітету можуть виявитися продуктивними. Я теж підтримую різні міжнародні конкурси, такі, як конкурс імені Петра Яцика, фестивалі і свята рідної мови, радіодиктанти і радіоігри, але вони не можуть мати, зрозуміло, всезагального масштабу і не змінять посутньо мовну ситуацію в країні найближчим часом на краще.

Чи не час утворити при Секретаріаті Президента України або при Кабміні департамент державної мови зі значними директивними функціями? Однозначно, це повинна бути вертикаль, яка матиме і низові структури на місцях. Дане відомство могло б не тільки застосовувати штрафні санкції та вживати заходи адміністративного впливу до злісних порушників мовного законодавства, а й постійно вести соціологічні дослідження на предмет покращення мовної ситуації, сприяти організації різних мовних курсів, атестацій державних службовців, викладачів тощо.

Президент повинен видати окремий указ про недопустимість використання у передвиборчих баталіях в якості предметів агітації на користь партій і окремих осіб таких атрибутів держави, як герб, гімн, державний прапор, державна мова. За порушення такого указу має бути встановлена кримінальна відповідальність.

Всі візуальні та звукові атрибути державного життя маємо проводити державною мовою (назви вулиць, майданів, пам’ятних знаків, оголошення в транспорті, різні автовідповідачі, збори трудящих, фестивалі, конкурси, з’їзди, спортивні змагання тощо).

Велика роль у процесі відродження, звичайно, належить національній культурі. Отже – українські вистави в театрах, українські концертні програми у філармоніях, клубах та палацах, повсюдний прокат україномовних фільмів, книгарні з українською книгою та кіоски з українською пресою – все це сходинки до бажаної вершини. Звісно, держава може і повинна посприяти цьому хоча б економічно, а саме: створити податковий протекціонізм, вдатися до інших стимулів заохочення рідного слова.

Варто обговорити й питання переведення української мови на латинську графічну систему. Росія за нами не піде, бо й так добре себе почуває з мовою на основі кирилиці. А наше з ними візуальне розокремлення, якщо його впровадити продумано та виважено, може бути бажаним. Дивіться, як часто приватний бізнес використовує латину для реклами вже сьогодні. Дехто навіть не знає, якою мовою те й написано. А тоді там буде українською, але латинськими літерами. До речі, якщо кампанію переходу на латиничний шрифт провести розумно, з державними гарантіями, то, можливо, хтось із бізнесменів міг би допомогти і фінансами. Це й буде збіг їхніх інтересів з державними. До того ж, такий захід наблизить нас до Європи, пришвидшить входження до євроатлантичних структур. Причому в оновленій граматиці щось можна зберегти і з кирилиці (Кулішівки), наприклад – апостроф… Зробити передачу шиплячих не такою громіздкою, як у наших сусідів-поляків Хай попрацюють мовознавці і скажуть своє вагоме слово.

В історії народів іноді бувають етапи, коли, вдавшись до найнеординарнішого кроку, можна врятувати народ. Ця моя пропозиція, звісно, дискусійна, і я хотів би послухати опонентів. Треба ж бо щось робити.

На час проголошення незалежності нашої держави у Сумах, Конотопі, Шостці, Путивлі не було жодної повноцінної школи з українською мовою викладання. Тому виникнення таких шкіл тепер є торжеством справедливості. Нехай ще не завжди там панує рідне слово і в позаурочній роботі, і на перервах – збережемо статус цих шкіл як українських, – утвердиться згодом у них і державна мова. З’явилися дитсадки з україномовними програмами виховання. Є в нас трохи тепер українських ліцеїв та гімназій.

Зовсім знищена у нас система розповсюдження української книги Чи ви знайдете, скажімо, сьогодні в Сумах, Конотопі, Шостці книгарню, де превалювали б українські видання? А вони таки повинні бути, це ж обличчя нашої культури і держави загалом. Та ж цим ми відштовхуємо навіть численних туристів, які приїжджають сюди не тільки для того, щоб побачити нас, а й пізнати наші традиції. Такий стан речей треба, звичайно, виправляти якомога швидше.

Не можна плекати конкурентів державної мови. Програш буде трагічним, він може коштувати долі самої держави. І на це мусять зважати щонайперше самі державні достойники…