Д. Дефо – просвітитель XVIII ст. Літературна діяльність
ДОБА ПРОСВІТНИЦТВА. ТВОРЧІСТЬ Д. ДЕФО, Д. СВІФТА
4. Д. Дефо – просвітитель XVIII ст. Літературна діяльність
На долю англійського письменника Даніеля Дефо випали в’язниця й ганебний стовп, переслідування і жебрацтво, але, незважаючи на всі біди, ця сильна духом та надзвичайно енергійна людина ніколи не змінювала своїх переконань і до останніх днів свого життя продовжувала боротися пером у руках за ті ідеї, які згодом органічно сприйняв її народ.
Для більшості англійський письменник Даніель Дефо – автор роману “Робінзон Крузо”,
Народився Даніель Дефо наприкінці 1659 чи на початку 1660 року – точна дата біографам і донині невідома. Його батько – Джеймс Фо – був дрібним торговцем (“милозвучну” частку “де” вимушено додав до свого прізвища вже сам письменник, про що йтиметься нижче). Родина належала до пуритансько-дисентерського середовища, яке не визнавало офіційної влади англіканської церкви (дисентери – особи, що відійшли від пануючої церкви).
Майбутній письменник
На очах у Дефо руйнувався старий феодальний порядок, починалася епоха панування третього класу, і юнак з головою поринув у сферу приватного підприємництва і торгівлі. У якості торгового посередника він багато подорожував Європою, особливо довго пробув в Іспанії та Португалії. На жаль, успішного та вдалого комерсанта з нього не вийшло: зазнав він і дрібних поразок, і великого банкрутства.
На початку 1690-х років невдалий комерсант знайшов для себе нове поле діяльності – літературне. Серед ранніх спроб пера Дефо – публіциста найчастіше згадують його “Нарис проектів” (1697), написаний людиною, яка серйозно замислювалась над розвитком національної символіки. 1701 року він пише віршований памфлет “Чистокровний англієць”, спрямований проти аристократичної опозиції. Дефо уїдливо висміяв безглуздість розмірковувань про “чистоту крові” в англійців – нації, що виникла внаслідок неодноразового змішування різних етнічних груп.
Крім того, Дефо у саркастичній формі викривав нову політику уряду щодо інаковіруючих. Авторство Дефо не важко було встановити, і в лютому 1703 року памфлетиста заарештували й кинули до Ньюгетської в’язниці, де він із невеликою перервою пробув майже два роки. До того ж 1703 року він тричі стояв біля ганебного стовпа, однак громадська страта мужнього й дотепного захисника дисентерів перетворилася на його тріумф. Пам’яткою цих подій став славетний памфлет “Гімн ганебному стовпу”, написаний у в’язниці.
Варто зазначити, що на момент розшуку памфлетиста у “Лондонському віснику” з’явилося оголошення про урядову нагороду (у розмірі 50 фунтів) тому, хто надасть відомості про місцезнаходження Дефо, “худощавого человека среднего роста, около 40 лет, смуглого с тёмно-каштановыми волосами, серыми глазами, крючковатым носом и большой родинкой около рта”. Саме розшуком і переслідуваннями була спричинена видозміна письменником свого прізвища.
Як відомо, зовнішнє благополуччя далеко не гарантує становища у суспільстві. Молодий комерсант з величезними потугами прокладав собі шлях до політики та літератури. Визнати “братом по духу” цього сумнівного торгівця, цього “безсовісного Дефо” (як назвав його поет Олександр Поп) не могли ані парламентські трибуни, ні тим більше літературні світочі.
1704 року Дефо почав випускати щотижневу газету “Огляд”, пишучи для неї переважну частину матеріалів. Це видання, яке стало надзвичайно популярним не тільки у Лондоні, а й у всій країні, проіснувало до 1713 року, безперечно вплинувши на формування англійської ранньопросвітницької періодики.
Протягом 1720-х років Дефо звертався до форми вигаданих мемуарів і щоденників. За приклад може правити відомий і популярний донині в різних країнах “Щоденник чумного року” (1722), у якому розповідається про події епідемії чуми в Лондоні 1664-1665 років. Написані роком раніше “Записки кавалера” переносять читача до ще більш раннього періоду – до часів Тридцятирічної війни й початку англійської буржуазної революції. Щодо жанрової специфіки ця книга швидше за все може бути охарактеризована як авантюрний роман і поставлена в один ряд з такими творами письменника, як “Капітан Сінглон” (1720) та “Історія полковника Жака” (1722).
Особливе місце серед романів Дефо, створених протягом цього часу, посідали “Молль Флендерс” (1722) і “Роксана” (1724). Герої цих творів потрапляли у вир соціальних та політичних відносин тогочасного життя. Обидві героїні при всій своїй індивідуальності мали очевидну спільність: вони перебували у складних, конфліктних стосунках з реальним світом, що їх оточував. Основним об’єктом художнього відображення автора тут був, безсумнівно, характер людини, далеко не праведної, більше того – злочинної. Дефо наскрізним мотивом своїх творів утверджував думку – людина сама по собі не народжується злочинцем, велику роль у її житті відігравали обставини. Закладена Даніелем Дефо традиція відтворення характерів і доль реальних людей у тісному зв’язку з законами й звичаями сучасного світу згодом набула свого продовження й розвитку в середині XVIII століття у творах С. Річардсона, Г. Філдінга, Т. Дж. Смолетта, а від них відповідно ця лінія йде далі – до європейського критико – реалістичного роману середини XIX століття.
Загалом письменницька діяльність Дефо була досить різнобарвною. Ним написано близько 250 праць різних жанрів – від поезій до прозових памфлетів і масш-табних романів. Йому належить авторство величезної кількості публіцистичних статей, нарисів, історичних та етнографічних праць.
Дефо і справді не зовсім був схожий на літераторів – сучасників з їх благородними персонажами, адже його героями були работорговці, повії, пірати, злочинці тощо. Творче натхнення він черпав не з книжок, а з власного життєвого досвіду і звертався найчастіше до пересічного читача.
Завдячуючи записам у приходських книгах відома точна дата смерті письменника – 24 квітня 1731 року. У відповідності до тих джерел причиною смерті стала летаргія. Однак це скоріше не діагноз, а вже наслідок хвороби. Є припущення, що летаргією на той час називали цілковиту “зношеність” організму, а це значить, що помер Дефо через виснаження енергетичних сил організму.
Найбільшої слави Даніелю Дефо приніс роман “Робінзон Крузо”.
На думку дослідників творчості письменника, безпосереднім поштовхом до написання роману став епізод із корабельного щоденника капітана Вудса Роджерса, опублікованого під назвою “Подорож навколо світу від 1708 до 1711 року”. Згодом, за матеріалами цього щоденника, відомий журналіст Стіль надрукував статтю про пригоди шотландського матроса, котрий, як вважають, певною мірою був прототипом Робінзона Крузо.
Існує припущення, що у готелі “Ландогер Трау” відбулася зустріч Д. Дефо з Олександром Селькірком – штурманом судна “П’ять портів”, який за непокірність капітану був висаджений на незаселений острів Хуан-Фернандес поблизу берегів Чилі. Там він прожив 4 роки.
Д. Дефо переніс місце перебування свого героя до басейну Атлантичного океану, а час дії відніс приблизно на 50 років у минуле, тим самим збільшивши термін перебування свого героя на безлюдному острові у 7 разів.
Віддаючи данину тогочасній літературі, письменник дає таку назву твору, що співзвучна його фабулі: “Життя й надзвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив 28 років у цілковитій самотності на безлюдному острові поблизу американського узбережжя, неподалік від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув весь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його врешті-решт визволили пірати. Писано ним самим”.
Сюжет роману “Робінзон Крузо” був зумовлений насамперед інтересом англійського суспільства до географічних відкриттів та мандрівок.
Новою у тогочасній літературі ця тема не була. Ще до Д. Дефо з’являлися твори, у яких розповідалося про долю нещасних мандрівників, закинутих до нецивілізованого світу.
Роман – робінзонада – прикметна риса літератури не лише XVIII століття, а й наступних етапів у розвитку світової літератури. Зразками романів – робінзонад є твори: “Острів Фельзенбург” Й. Шнабеля (1751), “Новий Робінзон” Й. Кампе (1779), “Швейцарський Робінзон” Вісса (1812-1827), “Відлюдник Тихого океану” Псішарі (1824), “Мауглі” Р. Кіплінга (1894-1895), “Російський Робінзон” С. Турбіна (1879).
Сучасні письменники теж створюють робінзонади. Так, російська письменниця Л. Петрушевська у творі “Нові робінзони” зображує відчуття сучасної людини, котра змушена тікати від абсурдного й жахливого світу на лоно природи, аби врятуватися морально й фізично.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)