Cлезы й радість Дня Перемоги

Відгриміли останні залпи другої світової війни. Вернулися дамою мільйони чоловіків, изведавших всі тяготи, які коли-або діставалися на частку людини. І багато мільйонів військов і цивільних не повернулися. Вони залишилися на незліченних полях боїв, у попелі концлагерных кремаційних печей, на суші й на дні декількох морів. Скрізь. Сьогодні говорять, що не залишилося більше таємниць, і ми знаємо все про світову війну. Якщо ми знаємо все про війну, то звідки щемлива туга, що почуваєш, коли звучить гімн Великої Вітчизняної – “Вставай, країна

величезна”?

Звідки біль, від якої нікуди не дітися, коли з-під купи незграбно-строкатих сучасних фотографій вигляне пожовтілий куточок військової фотокартки, де обійнявшись коштують загиблі тоді й померлі зовсім недавно? І де границя, що розділяє наш різноманітний і динамічний мир і мир, що залишився за кадром кінохроніки того правдивого й жорстокого років? Ні, останні слово про ту війну ще не сказано. Гідний замилування подвиг радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Непосильний тягар тягот і страждань винесли на своїх плечах солдати й офіцери, робітники й колгоспники, діячі науки й культури,

діти й дорослі. Багато написано про військовий подвиг і набагато менше – про подвиг тих, хто трудився в тилу. Але ж це – дійсно більша тема. “Усе для фронту, усе для перемоги”, – це гасло надихало трудівників тилу, давав їм нові сили. І із заводських цехів виходили нові танки, літаки, артилерійські знаряддя, снаряди, патрони, військове спорядження для Радянської Армії, що бореться.

Важко повірити, що вся це складна техніка створювалася руками жінок і дітей, адже чоловіка були на фронті. “Народ безсмертний” – так називається один з добутків знаменитого письменника Василя Гроссмана. У цій назві звуки народних маршів, стогони поранених, рокіт наступаючих танкових полків, сльози й радість Дня Перемоги. Так, народ безсмертний, як безсмертний його подвиг. У тої війни була й непарадна, непоказна сторона. Не можна забувати, що сорокові роки, як і тридцяті, були часом сталінських репресій. І нерідко той, хто був теперішнім героєм на фронті, виявлявся “ворогом народу”, придя додому. Але й це зуміли перебороти радянські люди. Люди військового покоління – особливі люди. Із фронтів Великої Вітчизняної вони принесли в непросте життя країни віру в Майбутнє, готовність жертвувати собою заради інших. Побут радянських людей ще довгий час був наповнений відгомонами військового лихоліття. Висота людського подвигу визначається силою любові до життя. Ніж сильніше ця любов, тим незбагненніше вимір подвигу, чиненого людиною заради любові до життя. І подвиг народу – це пряме відбиття подвигу кожної людини, помножена на мільйон, на десятки мільйонів. Мені здається, що нахабно народ і зараз здатний на повторення подвигу єднання, братерства й боргу, що став основним змістом Великої Вітчизняної війни, що закінчилася більше піввіку назад.

Так, зробили все, що могли, ми, Хто міг, скільки міг і як міг И були ми сонцем палимы, И йшли ми по сотнях доріг Так, кожний був поранений, контужений, А кожний четвертий – убитий И особисто батьківщині потрібний, И особисто не буде забутий Борис Слуцкий

Пройшов вуж більше напівстоліття із часу закінчення Великої Вітчизняної війни, а пам’ять знову й знову повертає нас до тих героїчним і трагічним дням. Відзначаючи рік назад п’ятдесятиліття Великої Перемоги, наша країна ушановувала своїх ветеранів, яких, на жаль, з кожним роком залишається усе менше й менше. Величні й скромні пам’ятники їхнім загиблим товаришам розкидані по всій нашій неосяжній землі. Завершено будівництво меморіалу на Поклінній горі. “Поклонимося великим тим рокам”, – як би призиває дзвін, що зустрічає всякого, хто приходить сюди. Ми вдивляємося в обличчя фронтовиків і намагаємося представити, якими вони були тоді, у ті “сорокові, фатальні…”.

Пригадуються сторінки прочитаних про війну книг, що розповідають велику правду про ратний подвиг наших предків, що вони зробили “не заради слави – заради життя на землі”. У трилогії Костянтина Симонова (“Живими й мертві”, “Солдатами не народжуються”, “Останнє літо”) послідовно висвітлюються основні етапи Великої Вітчизняної війни, у ній повествуется про те, як учорашні хлопчиськи ставали солдатами, усвідомлювали свою особисту відповідальність за долю батьківщини.

От перед нами образ Синцова. До війни він – цивільний, журналіст, людина сугубо мирної професії. Війна утягує його у свій бурхливий і стрімкий вир. І мирний, спочатку безпомічний у військовій справі людин перетворюється у воїна, солдата. Мільйони людей, які не народилися солдатами й не були професійними військовими, узялися до зброї, щоб відстояти вітчизну. Синцов – один з мільйонів.

В іншому герої трилогії, Серпилине, К. Симонов запам’ятав риси воїна й полководця. Запам’ятовуються його чесність і безстрашність, справедливість і вимогливість, гуманізм і принциповість. Не випадково Серпилин відіграє головну роль в оцінці подій. Характер Сериилина даний у розвитку. Герой пройшов безліч тяжких випробувань до війни й під час війни. Життя його була часом настільки драматичної, що були потрібні неабиякі щиросердечні сили, щоб усе винести, не мерзнути, вистояти й перемогти. Не раз він жорстоко розплачувався за свою прямоту, готовність відстоювати справедливість. І завжди, при будь-яких обставинах, він залишався людиною й проявляв шляхетність і чесність. Генерала Серпилина відрізняє те, що він завжди думає про людей. Він прагне берегти солдат, не піддавати їхньої безглуздої небезпеки. От чому Серпилин обурюється діями командира полку Барабанова, що під Новий рік у п’яному молодецтві, не зваживши свої сили, наказав без підготовки наступати, відбити в німців висоту, і в результаті полк поніс невиправдані втрати.

Життя генерала Серпилина трагічно обривається: він гине від осколкового поранення в травні 1944 року, у період настання наших військ, так і не побачивши перемоги. Його загибеллю письменник підкреслює, “якою ціною завойоване щастя”, якими героїчними зусиллями дісталася нам перемога.

По визначенню письменника Юрія Бондарева, героїзм – це подолання самого себе. Своїх героїв Бондарев ставить у найважчі, найтрагічніші обставини. “Усе горіло, рвалося, тріскотіло”… “гарячим здавався навіть сніг” – у таких ситуаціях діють персонажі повістей “Батальйони просять вогню” і “Гарячий сніг”. І тут, серед крові й смерті, людина просто й непомітно робить звичайна й свята справа – захищає Батьківщину. Капітан Борис Єрмаков утік з госпіталю, не бажаючи відриватися від своєї частини. Наказ про настання – радість для Бориса. Зі збудженими від безсоння очами, у пропаленим, пропахлим порохом гімнастерці він веде бій у тилу супротивника, розуміючи, що підтримки не буде й що батальйон приречений на загибель. Але й перед особою смерті Єрмаков не змінює почуттю боргу, не падає духом, а вершить свій непомітний подвиг, навіть не усвідомлюючи цього. Про таких, як Серпилин і Єрмаков, писав поет-фронтовик Григорій Поженян: А почестей ми не просили, не чекали нагород за справи, Нам загальна слава Росії солдатською нагородою була.

Перед моєю думкою проходять і інші літературні герої-фронтовики: Андрій Соколов з “Долі людини” Михайла Шолохова, лейтенант Плужников і старшина Васков з повістей Бориса Васильєва “У списках не значився” і “А зорі тут тихі…” і звичайно ж знаменитий Василь Теркин з поеми Олександра Твардовского. У кожного з них своя доля, свій характер, різні й форми прояву подвигу, але їх поєднує моральна велич людини, що захищає свою Батьківщину. Безмежно люблячи життя, ці звичайні, негероїчні люди щодня ризикували нею, самовіддано йшли на подвиг, на смерть, щоб тільки наблизити перемогу.

Образи фронтовиків, що встають зі сторінок книг про Велику Вітчизняну війну, нагадують нам про те, яким повинен бути людина, нагадують про його цінність, про його достоїнство, про ті моральні принципи, яким ми повинні бути вірні в будь-яких обставинах.