Цивільна лірика Ганни Ахматової
Г. Ахматова, поет величезного поетичного дарунка, піднесений і трагічний, увійшла у російську літературу насамперед як співак кохання. Однак із часом – часом бур і потрясінь у долі Росії – її лірика, спочатку камерна, сповідальна, знаходить високе цивільне звучання. Вже у роки першої світової війни у її творчість увійшли мотиви громадянськості, самопожертви, любові до Батьківщини. Ахматова відразу визначила для себе головне: бути разом з Росією на всіх її шляхах і роздоріжжях. Програмним щодо цього варто вважати рядки:
Мені голос був.
Блок сказав про цей вірш: “Ахматова права. Це неварте мовлення”. “Глухий і грішний” край, Росія завжди залишається для поетеси єдиною обителлю. Зберігати вірність Батьківщині – от головний громадянський обов’язок. У одному із віршів 1922 року Ахматова пише: “Не з тими я, хто кинув землю на розтерзання ворогам”. Доля вигнанця представляється їй не тільки невартою, але і жалюгідною.
Їй, що спорожніла, наказав Всевишній Стати книгою грозових звісток.
Про те, наскільки близько сприймає поетеса долю своєї Батьківщини, про силу її любові і самопожертви яскравіше всього говорять рядка вірша “Молитва”, написаного у 1915 році:
Дай мені гіркі роки недуги,
Задихання, безсоння, жар, Візьми і дитину, і другу, І таємничий пісенний дар… Щоб хмара над темною Росією Стала хмарою у славі променів.
“У роки митарств, у часи немислимого побуту”, коли “усе розкрадено, віддано, продане”, Ахматова зберігає віру у світло і тепло прийдешніх днів Росії. Протягом усієї своєї творчості Ахматова висвітлює “страшний шлях” свого покоління – покоління, що вкусило “мало меду”, але багато прикростей. Сучасники її – люди, “без сліз, гордовитіше і простіше”, яких у світі немає. Для них рідна земля не храм, не талісман, не рай, а – “бруд на калошах” і “хрускіт на зубах”, однак:
..лягаємо у неї і стаємо нею, Того й кличемо так вільно своєю.
В одній з “Північних елегій” Ахматова міркує про свою долю, на яку наклав свій відбиток нещадний час: “Мене, як ріку, Сувора епоха повернула”. Її шлях відтепер інший. Але вона не жалує про це. Так, у її житті багато чого було пропущено, згадує героїня елегії, багато видовищ пройшли стороною: “І завіса здіймалась без мене і також падала”. Але – вона розділила своєю поезією, своєю долею долю мільйонів сучасників. І їхнє життя виявилося відбитим у її віршах. У 30-і роки Ахматова пише свою знамениту поему “Реквієм”. Реквієм, по визначенню, є добуток жалобного характеру, заупокійна служба. Це видатний твір ахматівського генія – молитва за упокій душ тисяч безневинно вбитих. Їхні долі повинні уникнути забуття: вічна пам’ять жертвам терору – щоб трагедія не могла повторитися. Ахматова, що розділила долю багатьох матерів – таким було її прилучення до нещасть країни, – тих, що стояли разом з нею у тюремної стіни, створює пам’ятник великому народному горю, що “Для них виткала я з бідних, у них же підслуханих слів”. Вона, ця, за словами Жданова, “бариня, що метається між будуаром і молитовнею”, пише про те, як “безвинна корчилася Русь Під колісьми чорних “марусъ”. Вірші Ахматової у період другої світової війни – своєрідна формула гнівного, войовничого патріотизму. Цикл віршів про ленінградську блокаду, яку поетеса пережила разом з тисячами інших жителів міста, не можна читати байдуже. Біль пронизує кожний рядок:
Принеси ж мені горсточку чистої, Нашої невської студеної води, І з голівки твоєї золотавої Я криваві змию сліди.
Однак за цим болем – невигубна віра у перемогу, нескінченну мужність:
Не страшно під кулями мертвими лягти, Не гірко залишитися без даху… Автор не мислить себе поза стражданнями свого народу; діти блокадного Ленінграда – це і її діти: Щілини в саду вириті, Не горять вогні. Пітерські сироти, Діточки мої!
Високе завдання своєї поезії Ахматова бачить у тім, щоб оплакувати загиблих, зберігати пам’ять про них: “Щоб вас оплакувати, мені життя збережене”. У 1950 році вона пише: “Пройшло п’ять років – і залікувала рани, Жорстокі нанесені війною, Країна моя…”. Автор малює картини мирного життя, що прийшло на зміну “жахам війни”, і разом з усіма радується силі і волі своєї країни. Доля не була милостива до поетеси. Вона пережила чимало лих, бачила смерть найближчих людей, випробувала на собі силу терору: “Так багато каменів кинуте в мене…”. Довгі роки після революції вона перебувала у стані не те ізгоя, не те ув’язненого: “Одна на лаві підсудних Я незабаром піввіку сиджу”. : Але стих Ахматової завжди був чесний і мужній. “У ту годину, як валять мири”, вона не залишилася спокійним споглядальником. Випробування додали міць і силу її віршам, допомогли усвідомити свій громадянський обов’язок – бути зі своїм народом, бути його голосом.
Я була тоді з моїм народом, Там, де мій народ, до нещастя, був… Г. Ахматова
(2 votes, average: 4.00 out of 5)