Цілющі джерела нашої духовності
Минулися часи нищення української культури та її духовності – віри, відходять у небуття комуністичні ідеологи, що всю націю хотіли зробити атеїстами, зникли в небуття палкі прихильники хутірської культури, а відтак і обмеженого мислення. Нині ми впевненим кроком простуємо до цивілізованого європейського світу, більш відкритим поглядом дивимося довкола й помічаємо, що всі ми найперше – люди, і оточують нас теж люди, які інколи розмовляють не твоєю мовою, сповідують не твою релігію, але з повагою ставляться до тебе й не перешкоджають тобі
Пошана до інших починається з шанобливого ставлення до своєї домівки, своїх традицій, своєї мови та культури. І часом не стільки дивними, стільки, на мою думку, нахабними випадами з боку північного сусіда у виступах державних мужів можна почути коментар щодо наших власних українських справ, ба навіть поради звучать “как нам благоустроіть…” Як на мене, то це, приміром, все одно, що нахабно вдертися до сусідів і почати їм розповідати, що в них меблі не такі, не так
Ми багато говоримо про нашу ментальність: то із замилуванням (які ми славні й добрі були в старі часи), то з самоіронією (“Тіха украінская ноч, но сало нужно перепрятать”), то з гіркотою (“Де два українці – там три гетьмани”, варіант: “Де два українці – там три партії”). І складається враження, що ми ніяк не віднайдемо себе, усе ще роззираємося навколо і питаємо одне в одного: “Де ми? Хто ми? Чиїх батьків діти? Куди йдемо?” Від цих питань, врешті, складається враження розгубленості. Чому це так? Бо багато слів, та мало роботи.
Ось коли наговоримося досхочу, коли вже словоблуддя перестане вражати своєю порожнечею, може, тоді ми зупинимося й поміркуємо вголос. Адже наш народ, про який, в основному, зараз говорять, що він дуже терплячий, мав у своїй історії славні сторінки, коли поняття честі, людської гідності, вірність даному слову цінувалися досить високо. Де той сучасний Проводир, який би так проникливо звернувся до своїх соратників, аби ті аж до сльози відчули правдивість слів, щоб від сорому аж млосно стало, щоб з’явилося всеочищаюче бажання покаятися й засоромитися за неправедні діла.
Я вірю, що настане час, коли у своєму духовному розвитку ми сягнемо такого взаєморозуміння й довіри, коли вираз “слово честі” замінить тонни довідок на підтвердження якогось факту. Вивчаймо своє минуле, звертаючи увагу на славні сторінки, щоб упевненим кроком, очистившись від словесного бруду, прийти до світлого й кращого майбутнього.
Мені здається, що Бог, створюючи людину, водночас кинув на землю жменю хлібних зерен, аби людина відразу зрозуміла, що вона не полишена напризволяще, що вона спроможна доглянути землю, подбати про себе. І недарма зерно, що забезпечувало життя наших предків, називалося жито, тобто життя.
Усе в нас починається від хліба, від цієї маленької зернинки, що ввібрала в себе неймовірну енергію Всесвіту, від нього, святого, починаються великі звершення, великі відкриття, але також це сутність самого існування людства на планеті. І кожен із нас – дитина свого народу і хліба.
Людей, які завітали до нас з добрими намірами, на нашій землі завжди зустрічали з хлібиною на рушнику; короваєм благословляли в дорогу, молодят на одруження; без хлібини ніколи не заходили в новий дім. Та й нині, наприклад, господині знають, що, запрошуючи сім’ю до столу, найперше треба поставити там полумисок із покраяним хлібом на рушничкові.
Врешті, вся Історія України пов’язана з історією хліба, з майстерністю його сіяти, вирощувати, косити, молотити, вчиняти тісто, стежити, як це тісто сходить, пекти. І не тільки це, змалечку дітей привчають правильно їсти хліб, не кидаючи в сміття ані крихітки. Не можна було хлібом гратися, бо він святий. Хлібина завжди була на столі накрита чистим вишитим рушником.
Тож Земля отримала неоціненний скарб, щоб людство не тільки вижило, а жило й розвивалося, – хліб. У багатьох народів він вважається святим. Через багато вірувань хліб проходить як основа життя людини, наприклад у Біблії сказано: “Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих” (Євангеліє від Святого Матвія).
Земля – це дитя Всесвіту, його слід пестити, доглядати, бо ми все маємо для того: і води, і доли, і хліб насущний, і надра. Та останнім часом, ніби отруєне чи напоєне наркотиками, людство почало забувати, хто ми є на цій Богом даній Землі.
Земле моя рідна, прости дітей своїх нерозумних, бо не відають, що чинять. А раз я це розумію, то не посмію ні за яких обставин осквернити тебе, знайду таких же однодумців, нас буде багато і темним силам – “нас не подолати”. Земля житиме й процвітатиме!
(2 votes, average: 2.50 out of 5)