Чому жодна історія любові в житті Печорина не мала щасливого кінця?
Як хитро в діві простодушної Я мрії серця обурював! Любові мимовільної, безкорисливої Безневинно зрадилася вона… Що ж груди тепер миючи повна Тугою й нудьгою ненависної?… О. С. Пушкін У романі “Герой нашого часу” Лєрмонтов ставить перед собою завдання описати характер головного героя.
Це завдання автор відкрито формулює в передмові до “Журналу Печорина”: “Історія душі людської чи не цікавіше історії цілого народу”. Розкриваючи характер Печорина, Лєрмонтов зіштовхує його із самими різними людьми, які повинні оттенить
Якщо дві перші героїні тільки мигнули в житті Печорина, то три інші стануть його серйозними захопленнями. Ці три жінки полюблять його по-справжньому й будуть страждати від свого безмовного почуття. Причому в історії нещасної любові кожна з них буде поводитися дуже гідно: вони не будуть скаржитися навколишнім на холодність Печорина, не будуть улаштовувати йому скандали, дошкуляти переслідуваннями, хоча для кожної любов до героя буде щирим, сильним почуттям, що переверне їх життя Черкеска Бела загине в остаточному підсумку через байдужість Печорина до неї; аристократка Мері Литовська занедужає від розстроєних почуттів; розумна й прониклива Віра вмирає від сухоти, причиною якої, можливо, була й нещасна любов. Треба визнати, що Печорин умів вибирати для своїх любовних пригод чудових жінок, що свідчить про його розум, смак, спостережливості, досвідченості, хоча й суперечить його власному визнанню, що він не любить “жінок з характером: їх чи ця справа!
” (“Князівна Мері”). Однак заводити роман з порожньою й дурною панянкою для нього нестерпно нудно. Таким чином, Печорина люблять різні жінки, люблять від всієї душі, самозабутньо, і всі історії любові кінчаються трагічно. Чому? Тому що Печорин, що бажає мати душу закоханої жінки, що вимагає в неї всіляких жертв і доказів любові, сам не здатний на довгу, віддану любов.
У нього зложилася навіть власна філософія на цей рахунок: якщо любов приносить страждання, вона ніколи не забувається, і, виходить, жінка буде навік пов’язана з людиною, що заподіяв їй ці любовні страждання. Парадоксально, але герой, для якого скоряти жіночі серця – одне з головних занять у житті, сам не вірить у любов. От його міркування перед дуеллю із Грушницким: знайомі дами, довідавшись про смерть Печорина, в обіймах іншого чоловіка будуть обмовляти на мертвого коханця, щоб заспокоїти ревнощі теперішнього коханого У щоденнику Печорин зізнається: “Як би жагуче я не любив жінку, якщо вона мені дає тільки відчути, що я повинен на ній женитися, – прости любов! Я готовий на все жертви, крім цієї; двадцять разів життя свою, навіть честь поставлю на карту…
Але волі своєї не продам!” (“Князівна Мері”). Іншими словами, у любові Печорин демонструє крайній егоїзм, він говорить, що дорожить своєю волею. Але для чого вона йому? Одночасно Лєрмонтов показує, що герой є страждаючим егоїстом, що всі нещасливі історії любові він переживає глибоко й щиро.
Він доставляє страждання закоханим у нього героїням, але й сам страждає важко. Одержавши прощального листа від Віри, він намагається наздогнати її карету, щоб “одну мінуту, ще одну мінуту бачити її, попрощатися, потиснути її руку… “. Під час погоні онпонял, що Віра стала для нього “дорожче всього на світі – дорожче життя, честі, щастя! “. Коли ж кінь упав, не витримавши скаженої скачки, Печорин гірко ридає від розпачу й безсилля.
Під час останнього пояснення із князівною Мері йому до глибини душі жаль її, він ледь утримується від пориву зробити їй речення. Після того як Бела вмирає на руках Печорина, Максим Максимович хоче утішити його, але Печорин так дивно сміється, що добрий штабс-капітан не на жарт лякається, чи не зійшов Печорин сума. Отже, всі історії любові в житті Печорина кінчаються трагично, тому що сам він не вірить у любов. Можна припустити, що герой боїться відповідальності за жінку, що йому довіриться, або не хоче поступатися ні в чому своєю волею, не хоче нічим обмежувати власні бажання.
“Немає жіночого погляду, якого б я не забув побачивши кучерявих гір, осяяних південним сонцем, побачивши блакитного неба або слухаючи шуму потоку, що падає зі стрімчака на стрімчак”, – зізнається він сам собі в щоденнику (“Князівна Мері”). Напевно, замолоду він випробував чимало розчарувань (про це він мрячно натякає в розмові з Мері) і зневірився в теперішній любові На місце щирого почуття він ставить заздрість до щасливого суперника (у колодязя в Пятигорске князівна Мері ласкаво подивилася на Грушницкого, не звернувши уваги на Печорина) або нудьгу, що приємно розвіяти любовною пригодою (історія з дівчиною-контрабандистської, а потім з Белой). Зневірившись у любові, Печорин робить своє життя обмеженої, позбавляє себе щиросердечних переживань, які збагачують і прикрашають життя.
Своїм поводженням він прирікає себе на самітність, але зберігає, як Євгеній Онєгін, “осоружну волю” (8, XXXІІ). Хоча щирі почуття переповняють його душу, він уміє логікою, доводами розуму придушити їх. Коли він плаче на дорозі, не наздогнавши карету Віри, його груди розриваються від ридань, його звичайна холоднокровність зникає як дим.
Але от його “думки прийшли у звичайний порядок”: “Чого мені ще потрібно? – її бачити? – навіщо? чи не всі кінчено між нами?
Один гіркий прощальний поцілунок не збагатить моїх спогадів, а після нього нам тільки сутужніше буде розставатися”. У всіх історіях любові проявляються не тільки сильні риси характеру героя (знання життя й людей), але й ущербність його життєвої позиції, страх перед навколишнім світом, що Печорин успішно приховує, але який явно помітний у його відношенні клюбви. Він умудряється пройти через численні любовні пригоди й залишитися гордим, вільним і самотнім. Але не знаходить у цьому щастя
(1 votes, average: 5.00 out of 5)