Чому роман “Євгеній Онєгін” у віршах
Роман “Євгеній Онєгін” займає центральне місце у Творчості А. С. Пушкіна. Це самий великий добуток поета, найвідоміше, воно найбільшою мірою вплинуло на розвиток російської літератури. Роману були віддані вісім років завзятої роботи ( 1823-1831).Це самий плідний період творчості Пушкіна. Та обставина, що поет працював над “Євгенієм Онєгіним” довгі роки, зіграло свою роль. Ішло час, відбувалися значні події у світі, у країні, у житті самого письменника. Закінчував роман уже й той, і не та людина, що його починав. “Величезна праця Пушкіна,
Багатьох дивувало формулювання критика: що ж це за енциклопедія, якщо весь роман присвячений
Але, повторивши слідом за Ганною Ахматової слова про Пушкіна – “авторі незамінних слів”, – погодимося, що в картині Росії, створеної поетом, немає нічого незначного, все важно й істотно. Звичайно, головне місце в романі відведене Онєгіну, Ленскому, Тетяні й Ользі. Саме в них, як писав Бєлінський, “відбилося російське суспільство в один з найважливіших моментів свого розвитку”. Головні герої роману, що належать до одного стану, проте несуть різне змістовне навантаження: Онєгін – типовий петербуржець, що одержав традиційне виховання й, незважаючи на яскраву індивідуальність, ведучий традиційний для свого середовища спосіб життя. Ленский – поет, романтик, що “з Німеччини мрячної привіз ученості плоди”. Тетяна, “російська душою”, – самобутня й сильна жіноча натура, що вбрала проте всі “звички милої старовини”. Ольга – майже дитя природи, якби не обмеженість і вульгарність того кола, до якого вона належить. Тільки з’єднавши в романі долі героїв, змусивши їх взаємодіяти, автор і міг дати узагальнений портрет російського дворянства початку XIX століття. Всі враження свого власного життя Пушкін осмислює в романі й у формі ліричних визнань, ліричних відступів, і в описі доль героїв. Втім, подробиці життя головних героїв не можуть вислизнути навіть від самого неуважного читача, але ними далеко не вичерпується енциклопедичність роману.
Уже в першому розділі, цілком присвяченої Онєгіну, ми довідаємося й про репертуар російського театру (“Чарівний край! Там у юні роки, сатири сміливий владар, блищав Фонвізін, друг волі, і перейнятливий Княжнін…”, і Озеров, і Катенин, і Корнель…), і про працю рознощика, візника, і про Адама Смите, книгами якого захоплюється головний герой, і про імпорт у Росію (“Всі, чим для примхи рясної торгує Лондон педантичний, що по Балтическим хвилях за ліс і сало возять до нас”), і про багатьох дріб’язках побуту, без яких не можна вважати історично точним зображення життя в її многоликости. Побут помісного дворянства написаний не менш докладно й точно: Вона езжала по роботах, Солила на зиму гриби, Вела витрати, голила чола, Ходила в лазню по суботах, Служниць била осердясь… Однак не тільки мати Тетяни представлена в романі так докладно, але й все оточення Ларіних, причому не тільки сусіди поміщики, але й селяни, побут яких багато в чому збігається з побутом хазяїв: Вони зберігали в житті мирної Звички милої старовини. У них на масниці жирної Водилися російські млинці… Наївність і простота сільського побуту торкають душу поета, але зовсім не викликають у нього сентиментальних вигуків і не заслоняють від Пушкіна всієї відсталості й нерухомості цього розміряного життя. А крім Петербурга й села, є ще Москва, що входить у сюжет роману насамперед як ярмарок наречених, куди везуть Тетяну.
Але автор розширює сюжетні рамки, нагадуючи читачам про подвиг Москви в 1812 році: Як часто в сумній розлуці, У моїй блукаючій долі, Москва, я думав про тебе… Але й цього мало. Пушкіна створює блискучий портрет московського барства, весь перейнятий асоціаціями зі знаменитої грибоедовской Москвою. Покладаючись на читача, що, звичайно, згадає цей “старий зразок”, оспіваний Грибоєдовим, Пушкін укладає в одну строфу цілий шар московського суспільства: Але в них не видно зміни, Усе в них на старий зразок: У тіточки князівни Олени Все той же тюлевий чепець, Усе білиться Лукера Львівна, Всі те ж бреше Любов Петрівна, Іван Петрович так само дурний, Семен Петрович так само скупий… Пушкіна не просто охоплює поглядом різні шари російського суспільства, але глибоко проникає в них, занурюючи читача в неповторний мир національної стихії. Звичайно, широта охоплення національного життя не могло бути повної й без сыновнего почуття поета до рідної природи: Гнані весняними променями, З околишніх гір уже снігу Втекли мутними струмками На потоплені луги. Посмішкою ясною Природа Крізь сон зустрічає ранок року…. Може бути, саме ці особливості пушкінського роману мав на увазі Бєлінський, коли говорив, що “Євгеній Онєгін” – найвищою мірою народний добуток”, що це “перше істинно національний російський добуток”.
Звичайно, і почуття рідної природи, і стихія російської мови, і природа російської людини з його незадоволеністю – все це разом складається в єдине поняття національної стихії. І все-таки головне в самому понятті народності, коли ми міркуємо над “Євгенієм Онєгіним”, – це ясне усвідомлення відмінності народності від простонародності. Саме тому Бєлінський був готовий почути, що багато хто зачудуються його думки про народності пушкінського роману. В епоху Бєлінського ще панувала дивна думка, “нібито росіянин у фраку або російська в корсеті вже не росіяни й що росіянин дух дає себе почувати тільки там, де є зипун, постоли, сивуха й кисла капуста”. Відстоюючи своє твердження, Бєлінський посилається й на Гоголя, що вважав, що “щира національність складається не в описі сарафана, але в самому дусі народу”. Безумовно, чарівними, природними й найвищою мірою поетичними є в “Євгенію Онєгіні” і сцени Тетяни з нянькою, що поет, звичайно ж, списав з Орисі Родіонівни, і опис двірського хлопчика з Жучкой у колясці, і знаменита “Пісня дівчин”, що повинні співати селянки, щоб не є панської ягоди.
Але народності роману не в цих чудових сценах, або, у всякому разі не тільки в них, але насамперед у зображенні мислячої людини і його середовища. У тім-те й складалася геніальна “знахідка” поета, що героєм свого добутку він зробив не купецького синка й не потенційного бунтаря типу Чацкого, а світської людини, у якому автора залучали типово російські риси: “мріям мимовільна відданість, не наслідувальна чудність і різкий охолоджений розум”. Тільки такий герой і міг тримати автора в полоні всі довгі роки роботи над романом.
И, звичайно, Тетяна Ларіна, “російська душою”, “милий ідеал” Пушкіна. Показово, однак, що й Тетяна, як Онєгін, не зливається із середовищем скотининых, дріб’язкових і інших сусідів, ще яскравіше оттеняющих самобутність улюбленої героїні Пушкіна. “Собранье строкатих глав”, як глумливо писав сам автор про свій роман, стало першим істинно національним російським романом, “у якому відбилося століття й сучасна людина зображена досить вірно”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)