Чому п’єса Горе від розуму – комедія?
Грибоєдов назвав свою п’єсу комедією, і це викликає здивування: кінцівка “Горя від розуму” зовсім не смішна й не щаслива, як це звичайно буває в комедіях. Позитивний герой Чацкий терпить повний крах: він втрачає кохану дівчину, його суспільне служіння не приносить ніякого результату, навпроти, його повідомляють божевільним, і він змушений виїхати з Москви. З огляду на сказане, “Горе від розуму” скоріше можна назвати драмою, але, уважно проаналізувавши п’єсу, варто погодитися з автором – він написав саме комедію. В основі будь-якої
Однак при ближчому розгляді російське дворянство виглядає зовсім по-іншому: дріб’язковість, користь, прагнення до дозвільного життя, страх перед освітою, недостатня
В “Горе від розуму” є й гумор, і сатира. Наприклад, гумористична ситуація складається, коли Фамусов у першій дії ставить Софії в приклад своє чернече поводження, а за кілька мінут до цього загравав з Лізою. Ліза, видимо, хоче викрити Павла Опанасовича й починає говорити, але він швидко перериває її: “Мовчати! Жахливе століття! ” (1,4). Або на початку другої дії Фамусов диктує секретареві Петрушці довгий список святкових і поминальних обідів, на які він запрошений наступного тижня, і відразу міркує про шкоду обжерливості.
З гумором описуються шість князівен, легковажних і балакучих Однак в “Горе від розуму” головну роль грає сатира, оскільки автор зображує не смішні недоліки окремих персонажів, а героїв-представників різних суспільних плинів у російському суспільстві першої чверті XІX століття. Дворянському реакційному табору Грибоєдов дає різко негативну оцінку, що піднімається до гнівної сатири. Нещадно висміюються всі представники фамусовского суспільства, починаючи із самого Павла Опанасовича. Самовикриття (самохарактеристика) – головний прийом, використовуваний автором для зображення героїв.
Фамусов – досить важливий чиновник – до своїх службових обов’язків ставиться халатно. Він відверто заявляє, що не має бажання вникати в справи: А в мене що справа, що не справа, Звичай мій такий: Підписаний, так із плечей геть. (1,4) Фамусов демонструє презирливе відношення до підпорядкованих (Молчалину, слугам) і одночасно вихваляє запобігання перед поважними особами, згадуючи про дядька Максимі Петровичі: А дядько!
Що твій князь? що граф? Сурьезний погляд, гордовита вдача. Коли ж треба підслужитися, И він згинався вперегиб…
(ІІ, 2) Фамусов – старий, людина минулого століття, тому сатира Грибоєдова стосовно цього героя не дуже отрутний. Зате молодих дворян чиновника Молчалина й полковника Скалозуба – автор не щадить Молчалин на початку п’єсі показаний соромливим, послужливим парубком, старанним чиновником, про яке Фамусов говорить: Один Молчалин мені не свій, И те потім, що діловий. (ІІ, 5) Подальші події розкривають суть цього героя.
Дрібні почуття, подленькое бажання зробити кар’єру, незважаючи ні на що, навіть пожертвувавши заради кар’єри любов’ю, честю, людським достоїнством, – от який Молчалин насправді. Його самовикриття відбувається в останній дії, коли він розповідає Лізі про заповіт батька догоджати всім підряд: начальникам, домовласникові, слугам, двірникові, навіть дворниковой собаці. При порівнянні Молчалина й Фамусова виявляється другий сатиричний прийом Грибоєдова – “криве дзеркало”.
Старий і молодий чиновники зовні не схожі один на одного: один – солідний, заможний пан, шановний всіма й знайомий з усією Москвою; іншої – бедний, не відомий нікому секретар, переведений із Твері. Однак погляди на життя в них однакові У Молчалине, як у кривому дзеркалі, відбиваються кар’єризм і низькопоклонство, які в схованій формі властиві Фамусову. Молчалин переконаний, що зобов’язано підкорятися начальникам у всім не тому, що вони праві, а тому, що поки в нього чин маленький: “У мої лета не повинне сміти Своє судження мати” (ІІІ, 3). Він навіть приймає вид закоханого в Софію, щоб догодити дочки свого начальника. Майбутність у Молчалина сама блискуча, він згодом стане новим Фамусовим, а може, піде й ще далі.
Досить згадати оповідання Репетилова про колишніх секретарів його високопоставленого тестя: Секретарі його всі хами, усі продажні, Людишки, що пише тварина, Усе вийшли в знать, усе нині важливо, Дивися-Ка в адресу-календар. (ІV, 5) Таким чином, Молчалин, на думку Грибоєдова й Чацкого, “дійде до ступенів відомих, Адже нині люблять безсловесних” (1,7). Прийом “кривого дзеркала” використовується при створенні образів Чацкого й Репетилова. У Репетилове Грибоєдов висміює базікання, що претендує на розум, і значущість Якщо Чацкий серйозно критикує суспільні вдачі в Росії, недоліки дворянства, те Репетилове веселою компанією з Англійського клубу “интересничает” і грає в змовників. Якщо в Чацкого є високий суспільний ідеал, до якого він спрямований, то в членів “секретнейшего сполучника” (ІV, 4) немає ніяких переконань, а є бажання скандализировать обществосмелими фразами й зухвалою поведінкою, “щоб світло про їх хоч що-небудь сказав” (ІІІ, 1). Репетилов у п’єсі є карикатурою на Чацкого, тому що балаканина, що не вмовкає, першого зовні схожа на розумні, хоча часто недоречні міркування Чацкого. Головний герой красиво проповідує перед бабусями й дідусями на балі, перед Скалозубом і Молчалиним, яких, на думку автора, високими словами не виправиш, тим більше що Чацкий і всі інші персонажі не слухають один одного.
Такий комічний прийом зображення називається “розмова глухих”. У п’єсі є сцена, коли Фамусов, щоб не слухати крамольні мовлення Чацкого, затикаетушиине чує навіть доповідь свого лакея (ІІ, 2). Ця ситуація повторюється, коли на балі розмовляють два глухих дідки – графиня-бабуся Хрюмина й князь Тугоуховский – і ніяк не можуть зрозуміти один одного (ІІІ, 20). Подібна ситуація знову виникає наприкінці третьої дії, коли всі гості танцюють, не бажаючи слухати викривальні мовлення Чацкого у свою адресу. Яскраве, оригінальне мовлення – ще один прийом сатиричної характеристики персонажів у п’єсі Грибоєдова.
Наприклад, зовні Скалозуб – блискучий військовий і завидний наречений Але як тільки він починає говорити, відразу проявляє свою щиру сутність тупого солдафона, що не вміє зв’язати двох слів і правильно виразити свої думки. Софія говорить про нього: “Він слова розумного не виговорив сроду” (І, 5). Сам бравий полковник мимоволі підтверджує правоту Софії, коли намагається жартувати про невідому йому дамі: Не знаю-з, винуватий; Ми з нею разом не служили. (ІІ, 5) Про свої успіхи по службі він говорить зовсім вуж алогічно. Коли Софія згадує про Чацком, вона говорить, що він “у друзях особливо щасливе” (І, 5), тобто коло спілкування Чацкого складається з розумних, цікавих людей.
Скалозуб теж уважає, що “щасливо в товаришах” (ІІ, 5), але по-іншому: одні йдуть у відставку за віком, а інші гинуть на війні, все це допомагає самому Скалозубові швидко підніматися по службовим сходам. Коли Фамусов із захватом описує Москву, Скалозуб виражає свою згоду досить красномовно: “Дистанція величезного розміру” (ІІ, 5). А потім вирікає зовсім дурну фразу про пожежу Москви 1812 року, що послужив старій столиці “багато до украшенью” (там же). Сатиричному зображенню служать і характеристики, які дають один одному персонажі.
Чацкий називає Скалозуба: “Хрипун, удавленник, фагот, Сузір’я маневрів і мазурки” (ІІІ, 1). Хлестова говорить про Загорецком: “Брехунець він, картяр, злодій” (ІІІ, 10). Прийомом сатиричного зображення в Грибоєдова стають прізвища персонажів: Скалозуб, Молчалин, Хлестова, Репетилов і т. буд., а у двох гостей Фамусова взагалі немає прізвищ, вони названі г. N і г. D. Такядовито драматург указує на заурядность цих героїв, нічим не примітних. Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що в теорії літератури розрізняються комедії положень і комедії характерів. У комедії першого типу джерелом смішного є хитромудрий сюжет, у комедії другого типу – характери героїв.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)