ЧиБачите ви загальне між любов’ю героїні й любов’ю Марусі Чурай?
Питання Про вічний у людській душі, зав’ялений вище, дав би можливість учителеві перейти на третьому уроці до розмови про людську особистість у контексті часу, історії на основі поэзий “Життя йде й усе без коректур” і “Уже почалося, напевно, Майбутнє…”. Задумаємося разом з учнями, що ж з’єднує ці два вірші?
Після учнівських роздумів викладаємо нашу думку: насамперед – почуття відповідальності людини перед суспільством. Друге – єдність тимчасового ланцюга: учора – сьогодні – завтра, у центрі якого людина. Третє
Предметом для окремої розмови могла б стати заключна думка вірша: “Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце й вуста”. Як проектуються ці слова на життя кожного? У чому полягає самоцінність людського життя, окремої індивідуальності? Як фраза “Любите травинку й тварина” співвідноситься з життям людини в нашу епоху? Це все питання для дискусії, що може бути проведена на основі філософської лірики Ліни Костенко, чиє серце болить тривогами миру. Окремим предметом у процесі формування учнівських суджень про долю народу в суспільно-історичному прогресі варто відокремити поезію “Цавет танем!” Учитель може почати роботу над цим добутком з короткого роздуму, передбачаючи далі активізацію учнівських знань рядком питань. Коротке вступне слово може мати такий акцент. “Цавет танем!” – це фраза, вимовлена по-вірменському, стала відомої у всіх кінцях нашої землі після великої трагедії, що випала на долю вірменського народу після землетрусу. “Твій біль беру на себе” – високогуманние слова. Це знак епохи, тому що всі братні народи та й увесь світ кинувся рятуйте! землі. Саме ця ситуація виявила могутнє загальнолюдське почуття милосердя, співпереживання, активної доброти, які вилилися у хвилину загального єднання навколо людського лиха. Ця фраза стала назвою однієї з поэзий Ліни Костенко, що ввійшла в шкільну програму. І спочатку спробуємо зосередити увагу учнів на тій драмі, що викликала гарячий відгук у людських душах. Нам здається, що дітям необхідно запропонувати питання, який би виводив їхньої думки за межі окремого факту, учив їх від певної ситуації переходити до аналогій, а далі – до узагальнень. Приблизні орієнтири для вчителя можуть бути такі: Що знають учні про історію Вірменії? Що можуть сказати про культуру цього народу? Чи доля лише вірменського народу породила цей вірш? Що дало можливість авторові піднятися над окремим фактом? Чи можуть випускники провести аналогію між драмою вірменського народу й українського в історичному, язиковому й культурному аспектах? Чи відчувають учні підтекст цієї поезії? Які асоціації, які думки викликають нижченаведені рядки:
Бредуть, бредуть вигнанці… Бредуть бездомні люди… А ні даху ж, ні притулку,- буквар їм на розумі! Їх топчуть ситі коні, дзенькають чужі стремена, А букви проростають у легенди й пісні
Як розумію метафору, на якій побудована думка: “… ті буковки вірменські виводять, як стебла, і слізьми поливають, і букви прийнялися”? Чому Ліна Костенко активно користується прийомом повтору (“А вітер, вітер, вітер!..”; “Бредуть, бредуть вигнанці…”). Якого ефекту досягає цим автор? Властиво, саме через категорію пам’яті можна перекинути місток до того масиву поэзий Ліни Костенко, про яке йшла мовлення на перших уроках (проблема “людин і Війна “). Таким чином, підкреслимо поліфонічне, многопроблемное звучання лірики Ліни Костенко. Було б доречним на уроці коротеньке, можливо, навіть поетичне подання С. Капутикян, вірменської поетеси, чистий і мужній голоси душі народу, якому Ліна Костенко й присвятили цю поезію. Вважаємо за необхідне, нехай коротко, але зупинитися на проблемі “художник і суспільство”, який її бачить Ліна Костенко. Загальновизнана теза про категорії болю як один з могутніх імпульсів поезії, сформульована ще Л. Першотравневим (“Стих починається не із заголовної букви, а з великого болю, що і не виміряєш…”), розширюються Ліною Костенко за рахунок категорії совісті – вічного фактора творчості, що передається в спадщину від старшого покоління майстрів до тих, хто приходить їм на зміну. Це ж роздум поетеси – “Ти, невимірна совість майстрів, тобі не страшно навігацій Лети…” – це й данина мудрим попередникам, і застереження сучасникам, і кодекс для себе самою, вивіреною міркою вічної роботи, як долі, що сама собі вибрала:
Я – жниця поденна Важка моя робота За целую життя я не вичавлю її.
Спрага громадськості – рушійна й визначальна сила поезії Ліни Костенко, що поєднує в собі вічну відповідальність художника за долю й щастя народу з унікально особистісним відчуттям своєї генеалогії. Між наведеними вище рядками з раннього збірника “Мандрівки серця” і болісно вистражданим визначенням свого “Я” – “мого народу гілочка тернова” (“Сад нетанучих скульптур”) – дистанція, довжиною у два десятиліття. І якщо згадати, якими складними й несприятливими для творчої особистості ці роки були, те гідної подиву бачиться послідовність Ліни Костенко – людини й художника, що своє цивільне кредо визначила ще на початку поетичної стежки, начебто передбачаючи ту неволю серця, розуму й слова, що їй і її однодумцям судилася надовго:
Не уникай у шляху круговороту Нехай руки загартуються твої, Тому що прийде плавати й проти, И поперек стрімкого плину…
(2 votes, average: 2.50 out of 5)