Портретна характеристика Марусі Чурай

Важливу роль у романі Ліни Костенко Маруся Чурай” відіграє зовнішність героїні. Портрет відображає внутрішній світ героїні, її характер. Ліна Костенко принципово не деталізує зовнішність Чураївни.

Проте її мистецтво як видатного майстра словесного зображення якраз і полягає в тому, що вона уміло активізує уяву читача на створення зорового образу дівчини.

При цьому цей образ естетично впливовий – він буквально випромінює чуттєвість, якою в даний момент пройнята героїня. Бачимо душевне заніміння, що заволоділо Марусею під час

суду і яке непомітними каналами передається читачеві.

Причому, поетеса не назвала жодної портретної деталі. Ми не побачили ні рис її обличчя, ні деталей одягу. Просто бачимо її на лаві підсудних із похиленою головою – геть відстороненою, украй зніченою:

Чурай Маруся не підсудній лаві.

Оскаржену Марусю Чураївну

Тоді суддя суворо запитав.

Але вона ні слова не сказала,

Усправедливень жодних не дала,

Тільки стояла, яко з каменю тесана, або:

Підсудна слізьми очі не зросила.

І милосердя в права не просила. Спочатку читача не цікавить зовнішність Марусі, бо він стежить за ходом судового

процесу, намагається разом із суддями, із райцями (судовими радниками), зі свідками, з усіма присутніми розібратись, чи винна Маруся у смерті Гриця Бобренка, чи ні.

Відбувається активне проникнення в суть справи. А потім – в’язнична камера, Грати, збитий околот соломи в кутку та старий кожух, що служитиме Марусі за постіль. І знову жодної портретної деталі. Про те, як багато ми дізналися про неї за ті три дні й три ночі, що були їй відведені перед стратою. І ці знання про життя Марусі, про її внутрішній світ формують наше уявлення про її зовнішність.

Читач бачить світ очима Марусі, співпереживає їй, відчуває інтонацію її монологів, ловить її жести – із огляду на це відтворює її зовнішній вигляд. Постає портрет тендітної, чутливої молодої жінки. У неї зболений погляд. Душевне страждання затуманює її очі, але в якісь моменти, коли спогади на мить притлумлюють душевний біль, її погляд стає розумним і проникливим.

Вона вся ніжно трепетна, наскрізь пройнята почуттям. Уперше про зовнішність Марусі Чурай згадано лише у п’ятому розділі “Страта”. Уся Полтава зібралась дивитися, як буде змінюватись вирок суду. Ліна Костенко досить довго готує появу Марусі Чурай. Спочатку серед натовпу прошелестіла чутка:

Везуть Марусю, людоньки, везуть! Процесія, у якій вели Марусю до місця страти, нагадувала хресний хід. Вона зупинялась, і піп читав Євангеліє. Бачимо Леська Черкеса, який “мало що не плаче”, – він гарячково шукає бодай якусь можливість порятувати Чураївну:

На матір схожа, тільки трохи вища.

Ті ж самі очі і така ж коса.

– Ну от скажіте, людоньки, навіщо

Такій убивці та така краса?

А це як хто. Я маю іншу гадку.

Якась вона не схожа на убивць.

Злочинниця, – а так би й зняв би шапку.

На смерть іде, – а так би й поклонивсь.

То ти такий вже, чоловіче, зроду,

Все б тільки очі й витріщав на вроду, –

Сказала жінка з усміхом терпким. –

Знімати шапку?! Себто перед ким?

Перед цією? Себто отакою?

Що отруїла власною рукою?

Та щоб над нею обвалилась твердь!

Побійся Бога, вона йде на смерть! Голоси із натовпу, і доброзичливі, і не зовсім, прекрасно передають враження від краси Марусі. Подібного художнього ефекту неможливо було б досягнути, якби авторка від власного імені описувала зовнішність дівчини.

Проте поетеса залишає й за собою право малювання портрету своєї героїні:

Вона ішла. А хмари, як подерті.

І сизий степ ще звечора в росі.

І з кожним кроком до своєї смерті

Була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.

Вона ішла туди, як до вершин.

Були вже риси мертві і застиглі,

І тільки вітер коси ворушив.

І тільки внось страшно, не до речі,

На тлі тих хмар і зашморгу була

Ота голівка точена, ті плечі,

Той гострий обрій чистого чола.

І в тиші смертній, вже такій, аж давній,

Коли вона цілує образок, –

На тій високій шиї лебединій

Того намиста доброго разок. Після суду та помилування, що прийшло від Богдана Хмельницького, життя для Марусі втратило сенс. Усі нещастя – зрада Гриця, його смерть, страшна потрощеність її великої любові, втрата матері – склалися в один безперервний біль, який їй було не під силу вгамувати. Маруся поступово танула, згорала мов свічка. Мандрівний дяк побачив Марусю украй вимученою тим постійним пекельним болем:

… Ти ще ж молода. Але чомусь така вже, як обвуглена. Якась так, мов знята із хреста. А ще він помітив характерну для Марусі рису: на її обличчі дуже виразно відбивався її душевний стан:

Моя ти голубочко! Страданіє, як, кажуть, возвиша От я й дивлюсь, що в тебе ж таке личко, Що в ньому наскрізь світиться душа. Це фізіологічна властивість людей, наділених винятковою емоційністю.

Причиною згасання молодої жінки стала обвугленість її душі. У останніх розділах роману Ліна Костенко акцентує на цьому згасанні. Сухоти є сухоти. Все гіршає і гіршає мені. Уже од кашлю в грудях все зболіло. То в жар, то в холод кидає. Ну ось, Уже й моє намисто побіліло, Мов примороззю сизою взялось. Іван узяв її руку “мов крижину”:

Як дивно, жар, але холонуть руки. А сама Маруся говорить про себе:

Вся облітаю, як осінній лист. Вона відчуває себе “понівеченою”, “гіркою”. У неї:

Лице печальне, око з-під брови. Важка жалоба чорної коси, І тільки тінь колишньої краси. Такою нам бачиться зовнішність Марусі. Вона змінюється від перших до останніх сторінок роману. І ці зміни глибоко і точно характеризують зміну її внутрішнього стану.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Портретна характеристика Марусі Чурай