“Червоне – то любов, а чорне – то журба”(інтимна лірика Дмитра Павличка)
В одному з віршів Дмитро Павличко висловлює напрочуд тонке філософське спостереження: все залишається в тобі самому, відтак ідеал – краси, кохання, поезії – мусить бути нездійсненний, до кінця не усвідомлений і не осягнутий:
“Щасливий той, хто бачив мрію,
Але не доторкнувсь її”.
Інтимна лірика Павличка відкриває нам всю принаду мрії, той незбагненний дивосвіт, що зветься людським серцем. Вихідною основою Павличкових інтимних поезій є філософія оптимізму. Теми смерті й безсмертя – вічні в мистецтві, у них – ключ до
Відтак “є в цілунках рятунок від смерті” – є нове життя, і саме тому червоний колір – це колір стиглої пшениці й налитого яблука, колір сонячного
Аналогія між природою та людиною, між циклами оновлення та зів’янення, оновлення світу любов’ю йдуть від давнього світогляду народу, від філософської основи землеробського календарного циклу. Приміром, на думку багатьох мовознавців, слово “весілля” походить від “веселія”, пов’язаного з пробудженням природи; із святкуванням весняного сонцестояння збігалася пора одружень. Навіть символіка червоного кольору як кольору стиглої пшениці й кольору любові має фольклорне джерело: мотив “сіяння”, “віяння” золотого зерна О. Потебня пов’язував із “золотими” весільними подарунками молодим. Проте ці паралелі не варто сприймати як прямі перегуки чи стилізацію. Поет вбирає поняття, уявлення, слова як своєрідний духовний генетичний спадок. Згодом їх далекий відгомін знаходимо у власному глибоко індивідуальному стилі, образній системі Дмитра Павличка.
У його творах мотив відродження природи переростає в мотив безсмертя краси, справедливості, правдолюбства. Спадкоємність духовних традицій стає продовженням добрих начал природи, і ця ідея знаходить свій вияв у найрізноманітніших персоніфікаціях сил і явищ природи, життя людей. Поет трактує ідею відродження як універсальну, як основу світосприйняття природи й життя. Вона, ця ідея, виразно прочитується в багатьох віршах.
Тут та ж творча мить, що і в багатьох інших віршах. Але вона сприймається як мить від минулого до майбутнього, адже прадавні рушники служать сьогоднішньому весіллю, а рідна пісня “бере з душі напої” для часів прийдешніх.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)