Мотиви лірики Дмитра Павличка

Біографія поета завжди у його віршах. З поезії Д. Павличка можемо дізнатися про його життєвий шлях, погляди і переконання, найглибші почуття, які хвилюють людину. Митця називають продовжувачем Франкового напрямку в поезії, оскільки він гідно переосмислює здобутки генія в політичній ліриці. Однак, як і кожен поет, Павличко постійно звертається у своїй Творчості до зображення найтонших людських почуттів. Безперечно, інтимна лірика митця належить до найкращіх зразків укр. поезії цього жанру.

Тема Кохання нерозривно пов’язана у нього з мотивом

безмежної і відданої синівської любові до матері, до Батьківщини. У віршах вимальовується прекрасний жіночій образ – символ вічного відродження життя і материнського начала. Поет схиляється не тільки перед жіночою красою, але й перед мужністю, силою духу, вірністю. Життя кожної людини неповторне, сповнене проблем, та поруч з нами в усіх життєвих негараздах – мати. Їй присвячує поет відомий вірш “Два кольори” (Згадаймо “Пісню про рушник” А. Малишка). Червоний і чорний кольори символізують радість і смуток, щастя і журбу; як у рушнику переплетені червоно-чорні доріжки, так у поезії зливаються дві

мелодії. Ліричний герой збирається йти у світ і бере з собою мамин подарунок – сорочку. Де б він не був, з ним завжди “згорточок старого полотна” як оберіг. І материні очі з тривогою слідкують за сином. Два кольори стають глибоким поетичним образом – символом:

Два кольори мої, два кольори.

Червоне – то любов, чорне – то журба.

Все ж у поетичних шуканнях митця переважає червоний колір, який, на думку автора, символізує життя і любов. “Вічна” тема в поезіях Павличка спонукає читача до роздумів над смислом цього величного почуття. Земна любов сягає небесної висоти, її не можна побачити і відчути, як і Бога: “Моя любове, ти, як бог”. Вона несе не лише радість, але й біль, страждання, особливо, якщо нерозділена. Мотив кохання болісного, жагучого – один із характерних у ліричних віршах кількох збірок Павличка (“Живу, як той гірський потік”, “Так, ти одна”, “Заснути так бодай на волосок”). Його муза завжди прагнула нових образів і мистецьких ефектів. Любов і ненависть, пелюстки і леза, мить і вічність – всюди бачимо контрасти.

Ліричний герой його віршів є нашим сучасником, здатним тонко відчувати красу. У вірші “Коли ми йшли удвох з тобою” автор звертається до коханої, солодкої своєї згуби. Але раптом помічає, як нещадно і грубо топче вона колоски пшениці. Для нього ж ці колоски найдорожчі у світі, бо “То невсипущий труд мозольний, то молодий калач весільний, то для дітей пахуча булка…”. Поет стверджує, що не можна так байдуже ставитись до чиєїсь праці, чиїхось мрій. Людина, яка робить це, перестає існувати для нього. Любов зникає:

Але мені тоді здалося,

Що то не золоте колосся,

Що любов мою безмежну

Стопами так необережно.

Витоки поезії Д. Павличка у народній пісні. Традиційними образами дощу і червоного маку, ранкової роси і сріблястої сльози, мов золотими нитками, проткані вірші збірки “Таємниця твого обличчя”. Різноманітна і багата художня палітра кольорів у поета, в ній: “блискавка червона”, “багряна зірниця”, “блакитна радість”, “золота печаль”. Прекрасним зразком такого авторського переосмислення традиційного фольклорного мотиву стала поезія “Я стужився, мила, за тобою”. Закоханий хлопець перетворюється на явір – вічний символ любові і дружби. Лине сповнена суму пісня кохання: герой бачить свою сужену лише у снах. Навесні, коли грає сонце, взимку, коли летить колючий сніг, “яворові сниться яворина”. Прийдуть люди, зрубають явір, але пісня кохання не вмирає, не зникає безслідно:

“Скрипку зроблять із його журби”. Вірш, побудований на персоніфікації, вріжає глибиною почуттів і силою мистецького зображення. Поет завжди був вимогливим до свого слова, шанобливим до багатств рідної мови, цілющі джерела якої живили його творчість. “О рідне слово, хто без тебе я?..” – це не просто риторичне питання, це життєве кредо його творчості. Він відчуває живий зв’язок поколінь, а себе – часткою рідного народу:

Моя – пісня, сила і відвага,

Тебе у спадок віддали мені.

Любов всеохоплююча, до всіх проявів життя звучить у поезіях Павличка. Ніколи не повторюючись, митець кожним новим віршем додає нових рис до портрета коханої жінки (“Не бійся сивини моєї”, “Ніч була ясна”). Вона – це жадана мета, це порятунок від згубного життя, це можливість знову стати, кращим. Але кохання треба вміти зберегти, бо втратити його легко, а ось певернути: “Білі сонети”, “Київські сонети”, “Сонети подільської осені”. То відверто публіцистичні, то глибоко ліричні, вони стали переплетінням громадського та інтимного начал у поезії митця.

Повне і глибинне осягнення кохання, яке приходить до людини “спершу – з неба, а потім – з землі”, ще, можливо, не здійснене Д. Павличка. піднімаючи вічні проблеми духовності, сенсу людського буття, поет постійно відкриває нові грані безмежного всесвіту. Ці відкриття дають можливість читачеві відчути красу почуттів і красу слів. Поет щирий у цьому діалозі, де любов прояснює

Як сонце неминуще,

Все, що в моїй душі моє

Джерельно і цілюще.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...


Мотиви лірики Дмитра Павличка

Categories: Нові твори

Links