Новорічний мюзикл “Вечори на хуторі біля Диканьки” викликав у мене низку думок. По-перше, як мінімум, деяким представникам вітчизняного шоу-бізнесу відверто набридло заробляти на декілька порядків менше навіть своїх російських колег. От вони й вирішили випустити продукт, який би перевищував безнадійно провінційний середній рівень наших телепрограм. Як на мене, цей фільм є достойним аналогом “Старих пісень про головне”, чергові серії яких уже вкотре стають подією року, множачись у десятках тисяч самих ліцензійних (!) копій.
По-друге,
цей фільм показав, що двомовний характер нашої країни й культури – факт. Це цілком логічний наслідок трьохсотлітньої насильницької русифікації наших інтелектуальних центрів – міст, університетів, літератури, театру. За такий час багато народів світу встигало повністю засимілюватись і зникнути з лиця землі назавжди. Це нормально, що українці сьогодні розмовляють російською в Харкові, бо ж середовище там на 90 % одномовне. Гірше, коли у Львові, попри всі міфи “дружньої” преси, певна частина інтелігенції одверто зневажає державну мову й лобіює її вживання, і це факт, а не “факти” трохи не
“репресій” щодо “бідної російськомовної меншини”. Ми живемо в країні, яка має не тільки сучасне, а й минуле, в тому числі й недавнє радянське. Треба в котрий уже раз починати все з початку – зі шкільного навчання у дусі справжнього знання й поваги до своєї культури. Мовна ідентичність – це важливо, проте чи не є вона сьогодні перешкодою для справедливого залучення до скарбниці українського народу досягнень таких геніїв, як Григорій Сковорода, Микола Гоголь, Володимир Вернадський, Микола Бердяев? Працюймо сьогодні на завтрашній день. А він настане, якщо не чекатимемо “царя-батюшки” або іншого казкового рятувальника в особі того ж Міжнародного валютного фонду. Ніхто не може бути зацікавлений у нашому добробуті, крім нас самих.
По-третє, ми потребуємо відновлення, репродукування національної еліти. Треба дати можливість працювати тим, хто цього потребує. І хай критерієм успіху будуть більш-менш незалежні фактори: ті ж рейтинги популярності. Якщо Олег Скрипка з гуртом “Воплі Відоплясова” д осягли успіху у Франції й Росії, то їхнє ім’я стало брендом, який може “потягти” на собі багато посередніших речей: рекламу, культурницькі акції й т. п. Може, Кіркоров як актор і кращий за Скрипку. То ж нехай співають разом в українських медіапроектах!
