Це не повинне повторитися!

У роки Великої Вітчизняної війни моральні ідеали, затверджувані Михайлом Олександровичем Шолоховым, придбали особливе значення. У його військових кореспонденціях, нарисах “На Доні”, “На півдні”, “Військовополонені”, “У козачих колгоспах”, ” Козаки “, в оповіданні “Науканенависти” викривається антилюдський характер розв’язаної гітлерівцями війни, розкривається героїзм радянського народу, любов до Батьківщини, всеперемагаючий гуманізм. Відношення радянського народу до фашистів характеризує розмову,

що передає письменник у нарисі “На півдні”. Під час перестрілки з оточеною німецькою частиною молодий боєць сказав: “Видно, це ідейні фашисти, товариш лейтенант. Дивитеся – не хочуть здаватися”.

“А от переб’ємо їх, тоді подивимося, що в них за ідея”, – відповів лейтенант. Після бою в захопленому обозі виявилися тюки з дитячим взуттям, відрізами матерії, жіночими пальто й іншим награбованим барахлом. “Ну от і вся їхня ідея, за яку вони боролися, – говорить лейтенант.- Ідея-Те їхньої мети – кому в мішок влізе, а подкладка в неї ситцева. Зрозуміло?” Але розмова, що почув цей, старий

колгоспник зі збурюванням втрутилася: “Не так ти говориш, синок, хоча ти й командир по чині! Не знаєш ти, що таке ідея, а от я тобі поясню. Грабіж, він так і називається грабежом. Грабують фашисти!”

На відбитій у ворога території лейтенант Герасимов – герой оповідання “Наука ненависті” – побачив сліди хозяйничания гітлерівців і був приголомшений проявом нечуваного людиноненависництва. “Спалені вщент села, сотні розстріляних жінок, дітей, старих, знівечені трупи червоноармійців, що потрапили в полон, згвалтовані й по-звірячому вбиті жінки, дівчини й дівчинки-підлітки…” А поруч – залиті кров’ю учнівські зошити й підручники

Непередавані мучення перетерпів Герасимов, коли його, пораненого, взяли в полон гітлерівці. Але він усе виніс, біг, повернувся в лад, щоб мстити ворогам до переможного кінця

У самий розпал Великої Вітчизняної війни Шолохов приступився до роботи над романом “Вони боролися за Батьківщину”. З 1943 року починають друкуватися в газетах першого розділу, а потім вийшли окремим виданням. В опублікованих главах розповідається про драматичний період відступу російських військ під натиском переважаючих сил супротивника. З важкими боями відходили російські воїни, а потім на смерть стояли під Сталінградом

У романі просто й правдиво відтворюється героїзм радянських солдатів, фронтовий побут, товариські бесіди, скріплена кров’ю нерушима дружба. Читач близько довідався й полюбив робітника-шахтаря Петра Лопахина, комбайнера Івана Звягінцева, агронома Миколи Стрельцова, сибіряка-бронебійника Якима Хортиць, єфрейтора Кочетыгова.

У романі “Вони боролися за Батьківщину” глибоко розкритий російський національний характер, що яскраво виявився в дні важких випробувань. Героїзм російських людей у романі позбавлений зовні блискучого прояву й з’являється перед нами в скромному одіянні повсякденного, повсякденного побуту, боїв, переходів. Таке зображення війни приводить читача до висновку, що героїчне не в окремих подвигах, хоча й дуже яскравих, манливих за собою, а все фронтове життя – подвиг

Михайло Олександрович Шолохов – чудовий майстер слова, що зумів створити монументальні полотна народного життя, проникнути в щиросердечний мир людини, він веде серйозну розмову із читачем “без найменшої утайки, без найменшої фальші”.

Ніхто не любить війну. Але протягом тисячоріч люди страждали й гинули, губили інших, палили й ламали. Завоювати, заволодіти, винищити, прибрати до рук все це народжувалося в жадібних розумах, як у глибині століть, так і в наші дні. Одна сила зіштовхувалася з іншої. Одні нападали й грабували, інші захищали й намагалися зберегти. І під час цього протистояння кожний повинен був показати всі, на що здатно. Прикладів геройства, мужності, стійкості й хоробрості в російської історії досить. Але на війні немає понад героїв. Герої всі

Кожний робить свій власний подвиг: хтось рветься в бій, під кулі, інші зовні непомітні, налагоджують зв’язок, постачання, працюють на заводах до знемоги, рятують поранених. Тому саме доля окремого солдата цікавить письменників і поетів того часу. Про одній з таких доль повідав нам Шолохов у своєму оповіданні Cудьба людини. До війни Андрій Соколов жив звичайним, непримітним життям. Працював у плотницкой артілі, потім пішов на завод, вивчився в слюсаря. Знайшов собі гарну, добру, люблячу дружину. Народилися в них діти, пішли в школу. Усе було спокійно, тихо, гладко. І стала людина подумувати про щасливу старість. А отут от вона, Війна. Всі надії перекреслює й змушує розстатися з будинком. Але борг перед Батьківщиною й перед самим собою змушує Соколова сміло йти на зустріч із ворогом. Жахливі мучення випробовує будь-яка людина, відриваючись від улюбленої сім’ї, і тільки по-справжньому мужні люди можуть іти на смерть не тільки заради свого будинку й рідних, але й заради життя й спокою інших людей. На війні спочатку фігура й доля Соколова нічим не були примітні: фронтовий шофер, що возив боєприпаси на батарею, двічі одержував легкі поранення, службу ніс справно. Але війна обрушувала на Соколова усе більше й більше тяжкі удари. Здавалося вже, що все його життя, вся доля його, весь він сам зіпсовані й покалічені. Ця людина з дивною стійкістю винесла всі випали на його частку випробування: важке розставання із сім’єю при відході на фронт, поранення, фашистський полон, катування й знущання гітлерівців, загибель сім’ї, що залишилася в тилу, і, нарешті, трагічну смерть улюбленого сина Анатолія в останній день війни дев’ятого томлячи

За що ж ти, життя, мене так скалічила? За що так исказнила? запитує сам себе Соколов і не знаходить відповіді. Видали ви коли-небудь ока, немов присипані попелом, наповнені такий неизбывной, смертельною тугою, що в них важко дивитися?” запитує письменник. Такі очі були в Андрія Соколова. Як ні велике було особисте горе Соколова, але у всіх випробуваннях його підтримувала любов до Батьківщини, почуття відповідальності за її долю. Хоробро виконував Андрій на фронті свій військовий борг. Під Лозовеньками йому доручили підвезти снаряди до батареї. Треба було сильно поспішати, тому що бій наближався до нас: ліворуч чиїсь танки гримлять, праворуч стрілянина йде, спереду стрілянина, і вже початок попахивать смаженим… розповідає Соколов. Командир нашої роти запитує: Проскочиш, Соколов? А отут і запитувати нема чого було. Там товариші мої, може, гинуть, а я отут чухаться буду? Приголомшений розривом снаряда, опам’ятався він уже в полоні в німців

Цей учинок говорить про те, що Соколов звик спочатку думати про товаришів, про свій борг перед Батьківщиною, а потім уже про себе. Він робить героїчні вчинки, а страх перед смертю відступає. Не упустив Соколов людське достоїнство й у німецькому полоні, мужність його не залишало й там. схотілося мені їм, проклятим, показати, що хоча я и с голоду пропадаю, але давитися ихней подачкою не збираюся, що в мене є своє, російське достоїнство й гордість і що в худобину вони мене не перетворили, як не намагалися, розповідає Андрій. Цим автор показав моральну перевагу свого героя над ворогом. Почувши вночі, що поруч із ним зрадник хоче видати командира, Соколов прийняв рішення не допустити цього й на світанку своїми руками задушив зрадника, тим самим позбавивши від смерті кілька командирів, що перебували з ним у полоні. І яка ж невигубна сила добра, краса людського серця відкривається нам в Андрію Соколові, у тім, як він побачив хлопчика, у його рішенні всиновити Ванюшу. Він повернув дитинству радість

Він буде обороняти його від болю, страждань і вболівай. Здавалося все вичерпала війна із цієї людини, і все-таки, незважаючи ні на що, він залишився людиною. У роки війни гітлерівці із глузуванням називали російського солдта росіянин Іван. А хто цей росіянин Іван? Це людина, оді тый у сіру шинель, що, не замислюючись, віддавав останній шматок хліба й фронтові тридцять грамів цукру осиротілий у роки війни дитині; людинаа, що своїм тілом самовіддано прикривав товариша, рятуючи його від неминучої загибелі; людина, до торый, стисши зуби, переносив і перенесе всі позбавлення й негоди, ідучи на подвиг в ім’я Батьківщини. От хто такий росіянин солдат