БЯЛИК, Хаїм-Нахман
(1873 – 1934)
БЯЛИК, Хаїм-Нахман (09.01.1873, с. Ради, що поблизу Житомира – 04.07.1934, Відень; похов. в Ізраїлі) – єврейський поет і мислитель.
Він – митець із яскраво вираженою сіоністською зорієнтованістю. Вступивши у доросле життя на межі XIX-XX ст., Бялик пережив захоплення просвітництвом і палестинофільством, зумів витворитися у видатного національного поета, у творчості якого органічно поєдналися європейські тематичні та стилістичні новації, з одного боку, і душевний стан сучасного єврейства, з іншого, і виражав його з безпрецедентним
Бялик народився в с. Ради, що на Волині, у бідній сім’ї наглядача лісоділянки. Коли йому виповнилося шість років, сім’я у пошуках кращого життя переїхала в Житомир. Після смерті у 1879 р. батька майбутнього поета виховував дід, у домі якого він жив і який прищепив йому любов до рідної мови та культури та дав можливість здобути релігійну освіту.
У 17 років майбутній поет вступив у Воложинську єшиву (Литва). Оскільки традиційна талмудистська освіта, яку там давали, його задовольняла не повністю, Бялик поринув у світ поезії, як російської, так і європейської.
Влітку 1891 р. Бялик, як і багато тогочасних молодих освічених євреїв, приїхав в Одесу – один із центрів єврейської культури. В Одесі він залучився до єврейського літературного життя, опублікував вірш “Пташці” (“Ел аціпойр”), поему “Сяйво”. Якщо окреслити одеський період життя та творчості поета у плані впливу на його становлення як митця та патріота, то слід назвати такі постаті, як предтеча поезії єврейського національного відродження С. Фруг (1860-1916), провідний івритомовний поет епохи Таскали в Росії Є. Л. Гордон (1830-1892), основоположник єврейської прози нового часу М.-С. Менделе (1835-1917), а також єврейський публіцист і філософ, ідеолог “духовного сіонізму” Ахад Ха-Ам (1856-1927).
У1892 р. Бялик у зв’язку зі смертю діда покинув Одесу і повернувся в Житомир. Вдома він пережив і смерть старшого брата, а в 1893 р. одружився з М. Авербух. Упродовж наступних трьох років поет змушений був вести бухгалтерію в бізнесі свого тестя у Коростишеві, що поблизу Києва. Лише у 1897 р. Бялик знову повернувся в Одесу, де прожив до 1921 року і написав більшість своїх творів. У1902 р. вийшла друком його перша поетична збірка, а в 1903 p., після Кишинівського погрому, з’явився знаменитий твір “Над бійнею” (“Ал хашхіта”), а згодом – “Слово про погром”. З-поміж творів “одеського” періоду слід відзначити і ліричні вірші збірки “Став” (1904), і песимістично символічні поеми “Вогняна хартія” (1905) та “Мерці пустелі”(1902).
Цікавим і концептуальним, особливо якщо врахувати той факт, що ці роки були періодом напружених відносин і гострих дискусій між поборниками івриту та послідовниками культури мовою ідиш, стало есе Бялика “Під оболонкою мови” (1915), у якому поет виклав своє бачення поетичної та прозової мови, традиційності та новаторства; мови, оформленої словесно, і “мови без слів”. “Будь-який витвір духу, у якому немає відгомону одного із видів цієї мови, позбавлений справжнього життя, й існуванню його немає виправдання”, – завершує свої роздуми Бялик.
Заслуговує на увагу і невелика поема Бялика “Останнє слово”, написана мовою іврит і видана 1909 року разом із поемою про кишинівський погром, у якій поет промовляє від імені пророка:
І я спішу, і я іду,
щоб відвернуть від вас біду.
Перейнятий до вас любов’ю,
Я вас не дам залити кров’ю.
І волю я здійсню Господню –
Не дам упасти вам в безодню!
(Тут і далі пер. А. Кацнельсона)
В “Останньому слові” головний герой – пророк, посланий Богом до людей, щоби допомогти їм, але побачивши, як вони “відвернули руку Божу, // його слова взяли на глум”, обіцяє жорстоко покарати їх. У поемі виразно прослідковується національна (сіоністська) ідея, їй і приділена основна увага. “Картинне” внутрішнє мовлення, динамізм і пристрасність ліро-епічного монологу, – усе це надає поемі особливого, патріотичного звучання.
Окрім поезії, Бялик виступав і як прозаїк – майстер побутових і психологічних замальовок (“І труба засоромилась” – про стосунки між євреями та українцями; “За огорожею” – про кохання між єврейським юнаком та українською дівчиною-сиротою тощо). Водночас він, незважаючи на революцію та громадянську війну у країні, перекладав мовою іврит М. де Сервантеса та Ф. Шиллера, зібрав та упорядкував 4-томну антологію єврейських легенд (“Книга легенд” – “Сеферха Акадаг”, 1922).
У 1921 р. поет покинув Одесу, відпливши на пароплаві у Палестину, куди, щоправда, потрапив лише в 1924 році після кількох років перебування у Берліні. Ще до відплиття з Одеси Бялику довелося пережити майже авантюрну історію з поїздкою у Москву через Київ, заручитися підтримкою Максима Горького, який надіслав лист-клопотання В. Леніну, а також клопотанням головного рабина Москви Я. Мазе, відбути нічну зустріч із міністром закордонних справ Чичеріним. У Берліні Бялик заснував власне видавництво.
Після Берліна та Гамбурга Хаїм-Нахман Бялик переселився в Тель-Авів, де, окрім культурної та суспільної, зайнявся і видавничою діяльністю. Єврейською спільнотою Бялик одразу ж був визнаний видатною літературною постаттю. У 1927 р. він очолив Єврейську письменницьку спілку, засновану у 1921 р. Його поезія і проза (Бялик писав двома мовами – іврит та ідиш) були перекладені багатьма європейськими мовами, багато його віршів-поем стали піснями. Бялик ще за життя був названий національним поетом, а день його смерті став днем всенародного трауру.
Заслугою Бялика як митця стало не тільки жанрове чи метричне унормування івритомовної поезії. Його національна і самобутня творчість оплакує виродження єврейської нації у вигнанні і водночас прагне стимулювати приховані сили, щоби спромогтися на нове, краще життя:
Є ще надія, не все ще пропаще.
Бог допоможе – і злиднів не буде,
Будете ви, як і інші всі люди,
Жить красивіше, достойніше, краще.
(“Тяжко від вашого смутку…”)
Виражаючи широкий діапазон почуттів та емоцій, його поезія водночас відображала внутрішні конфлікти сучасної людини, ставши своєрідною межею у новій єврейській літературі.
Б. Щавурський
(1 votes, average: 5.00 out of 5)