БУЦЦАТІ, Діно
(1906 – 1972)
БУЦЦАТІ, Діно (Buzzati, Dino; автонім: Буццаті-Траверсо Діно -16.10.1906, Сан-Пеллегріно – 28.01.1972, Мілан) – італійський прозаїк.
Народився 6 жовтня 1906 р. на віллі в Сан-Пеллегріно, неподалік міста Беллуно (провінція Венето) в родині викладача Павійського університету. Закінчивши юридичний факультет університету, Буццаті служив в армії, а з 1928 р. працював репортером відділу кримінальної хроніки в міланській газеті “Корр’єре делла сера”. З 1939 р. він як військовий кореспондент перебував на італо-абіссінському фронті, а з 1940 р. продовжував
На відміну від багатьох інших журналістів, він не висловлював опозиційних фашистському режимові ідей, але й не виступав на його підтримку. Журналістську діяльність і співпрацю з “Корр’єре делла сера” Буццаті продовжив і в повоєнний період аж до останніх днів свого життя. “Журналістика, – говорив Буццаті, – є для
Літературний дебют Буццаті відбувся у 1933 p., коли вийшов друком роман “Барнабо з гір” (“Barnabo delle montagne”), який засвідчив модерністські, екзистенційні симпатії письменника. Позбавлений часової конкретики, роман розповідає про молодого лісника Барнабо, який у сутичці з розбійниками проявив боягузтво, що призвело до смерті його товариша. Лісники прогнали Барнабо, і він, покинувши гори, довгі роки живе в долині, мріючи про той день, коли зможе спокутувати свій гріх. Але коли йому трапляється реальна нагода зробити це, вбивши із засідки тих самих розбійників, він не може цього зробити. Барнабо усвідомлює, що вже нічим не виправдає тих безглуздих страждань, на які прирікає людину життя.
У 30-х pp. Буццаті написав також роман “Таємниця старого лісу” (“Il segreto del bosco vecchio”, 1935) і один з найкращих своїх творів, створених в стилі, близькому до кафкіанського, – роман “Татарська пустеля” (“II deserto dei Tartari”, 1939). Головний герой роману – молодий лейтенант Дрого, який щойно закінчив військове училище і потрапив на службу у Фортецю, що навіює асоціації з кафкіанським Замком. Таємнича Фортеця розміщена на краю величезної татарської пустелі. її функція полягає у протистоянні потенційному вторгненню ворога з північних кордонів, але з’ясовується, що з часу зведення Фортеці звідти ніколи ніхто не нападав, більше того, ніхто навіть і не знає достовірно, що розташоване по той бік татарської пустелі. Фортеця перетворюється для героїв роману, з одного боку, у гнітючий символ якоїсь невідомої і страшної загрози, а, з іншого боку, – у символ вищої, справжньої реальності, що зрештою виправдовує сенс існування самої Фортеці та її захисників. Офіцери Фортеці в будь-який момент можуть змінити місце служби, але усі вони, немов зачаровані, очікують початку великого Невідомого. І ворог, зрештою, дійсно підходить з боку татарської пустелі до стін Фортеці, але Дрого до цього часу вже став старим і немічним, і його у цей вирішальний момент, на який він чекав усе своє життя, просто проганяють, аби звільнити місце на бастіонах для молодого і боєздатного офіцера.
Справжній літературний успіх прийшов до Буццаті наприкінці 50-х років. У 1958 р. він видав збірку “Шістдесят оповідань” (“Sessanta racconti”), за яку отримав одну з найпрестижніших літературних премій Італії – “Стрега”. У 1960 р. вийшла друком повість “Збільшений портрет” (“II grande ritratto”), яку критика назвала першою італійською науково-фантастичною повістю, згодом Буццаті створив зразки психологічної прози – роман “Кохання”(“Un amore”, 1963), видав збірку новел “Коломбр” (“Il colombre”, 1966). Стиль його творів 60-х років пронизаний песимістичною іронією з приводу невтішних, на його думку, перспектив науко-во-технічного прогресу, реальної загрози дегуманізації мистецтва, відчуження людської особистості від суспільства, трагедійної плинності людського життя.
В. Назарець
(2 votes, average: 3.00 out of 5)