Боротьба добра i зла в романi Вiктора Гюго “Собор Паризької Богоматерi”
Вiктор Гюго – великий французький письменник – прожив довге життя, протягом якого багато i плiдно працював i залишив велику творчу спадщину. За 70 рокiв своєї лiтературної дiяльностi вiн створив чимало поем, вiршiв, драматичних творiв. Гюго – автор вiдомих романiв: “Людина, яка смiється”, “Трудiвники моря”, “Дев’яносто третiй” тощо. “Собор Паризької Богоматерi” – один iз найкращих творiв французького письменника. Письменник змальовує картини життя Францiї кiнця ХV столiття. Але iсторичнi подiї стають для нього лише приводом
Роман написано у кiнцi 20-х рокiв ХIХ ст. У цей час Францiя переживає розчарування в iдеалах Французької буржуазної революцiї, в її наслiдках. Багато дiячiв культури того часу взагалi розчарувалися в можливостi прогресу. Гюго звертається до iсторичного перiоду, коли закiнчується доба Середньовiччя, i людство починає нову епоху – Вiдродження. Його цiкавить ця змiна свiтогляду людини, i вiн вiдчуває, що в сучаснiй йому Францiї теж назрiвають значнi свiтогляднi й суспiльнi змiни. У цих умовах для нього важливо визначити головнi естетичнi цiнностi. Тому теми добра i зла, прекрасного i потворного
Собор Паризької Богоматерi – це не тiльки мiсце, де вiдбуваються подiї роману. Вiн рiвноправний герой цього твору як i поет П’єр Гренгуар, Есмеральда, Квазiмодо, Клод Фролло. За христианськими вiруваннями Богоматiр вiддала свого сина на муки, щоб врятувати людство. Собор на її честь – це данина її безмежної любовi до людей. У романi вiн втiлює iдею добра, справедливостi, любовi. Герої роману тiсно пов’язанi iз собором: для Квазiмодо вiн i дiм, i батькiвщина, i всесвiт. Але подiї, що зображує Гюго, дуже далекi вiд iдеальних християнсь ких стосункiв. Люди не знають нi спiвчуття один до одного, нi терпимостi, їхнiми вчинками керують пристрастi, заради яких вони забувають свiй обов’язок перед Богом. Архiдиякон Клод Фролло закоханий у циганку Есмеральду, дiвчину, яка вражає своєю красою. Домагаю чись її кохання, Клод iде на злочин.
Квазiмодо, потворний глухий горбун, виявляється спроможним на прекрасне кохання. Коли Есмеральда живе в соборi, вона не може звикнути до потворностi Квазiмодо. Щоб не дратувати дiвчину своїм потворством, вiн дає їй свисток, звук якого вiн може почути, вiн готовий в будь-яку хвилину прийти їй на допомогу. Його кохання сильне, пристрасне, заради нього вiн теж готовий на злочин. Квазiмодо зiштовхує Клода з вежi, свого благодiйника, єдину людину, до якої вiн був прив’язаний на цьому свiтi, коли розумiє, що той засудив на смерть Есмеральду. Його кохання самовiддане, вiн нiчого не вимагає вiд своєї коханої.
Есмеральда уособлює найкращi жiночi риси. Вона не тiльки прекрасна зовнiшньо, але й обдарована чудовим голосом, в якому звучить її нiжна i пристрасна душа. Її кохання до молодого капiтана Феба де Шатопер розкриває її прагнення i здатнiсть до сильних почуттiв. Але цим почуттям немає мiсця у свiтi, де живе Феб.
Гюго показує, що добро i зло можуть iснувати поруч, що люди не хочуть бачити прекрасного: нiхто не зрозумiв Квазiмодо i його любовi. А прекрасне не може виправити злої душi: любов до Есмеральди не робить Клода кращим духовно.
Добро i зло тiсно поєднанi, та iнколи людинi дуже важко визначити межу мiж ними. Вони завжди у боротьбi, в якiй гине чимало прекрасного (саме так читач сприймає смерть Есмеральди). Але Гюго вiрить у переможну силу добра, в людський прогрес. У фiналi роману вiн знову змальовує собор, який став нiмим свiдком трагiчних подiй i водночас символом можливостi повернення людей до вiчних цiнностей.
Одним з головних образів – символів роману виступає величний собор, що носить ім’я Богоматері. Він будувався з ХЇІ по XV століття, внаслідок чого поєднав різні архітектурні стилі – романський, стиль раннього Середньовіччя і пізньо-середньовічну готику.
Собор, що за християнською догматикою, є моделлю світу, виступає ареною земних пристрастей. Від нього невіддільний і Квазімодо, який голосами своїх дзвонів “вливав життя у цю неосяжну споруду”, і похмурий абат Клод Фролло.
Квазімодо – художнє втілення теорії романтичного гротеску, яку виклав Гюго у передмові до свого “Кромвеля”. Це один з характерних для письменника образів, що уособлює тему знедоленості, “винних без провини”. Гротеск для Гюго – “міра для порівняння”, засіб контрасту внутрішнього і зовнішнього. Перше ми бачимо у протиставленні краси Есмеральди і потворності Квазімодо, друге – у протиставленні душевної краси Квазімодо і внутрішньої темноти Клода Фролло.
Якщо Квазімодо лякає своєю потворністю, то Фролло викликає страх тими таємними пристрастями, які спопеляють його душу: “Від чого облисів його широкий лоб, від чого голова його завжди опущена? Яка таємна думка викривляла гіркою усмішкою його рот у той час, як брови сходилися, як два бики, готові вступити в двобій? Що за таємниче полум’я спалахувало часом у його погляді?” – так змальовує Гюго свого героя.
Клод Фролло – справжній романтичний злочинець, охоплений всеперемагаючою, непереборною пристрастю, здатний лише на ненависть, на руйнування, що призводить до загибелі не лише безвинної красуні Есмеральди, а і його самого.
Чому ж носієм і втіленням зла у Гюго є католицький священнослужитель? Це пов’язано з певними історичними реаліями. Після 1830 року у передових верствах французького суспільства виявляється гостра реакція проти католицької церкви – головної опори старого режиму. Закінчуючи свою книгу 1831 року, Гюго бачив, як розлючений натовп громив монастир Сен-Жермен-Л’Оксеруа і палац архієпископа в Парижі, як селяни збивали хрести з каплиці, при великих дорогах. Проте Клод Фролло – це образ не лише ІСТОРИЧНО умовлений. Можливо, він навіяний і тими величезними зрушеннями, які відбулися у світосприйнятті сучасників Гюго.
Невідоме походження Квазімодо, фізична потворність і глухота відокремили його від людей. “Кожне звернуте до нього слово було знущанням або прокльоном”. І Квазімодо всотав у себе людську ненависть, став злим і диким.
Але за його потворною зовнішністю ховалося добре, чуйне серце. Автор показує, що нещасний горбань здатен на глибоке і ніжне кохання.
Любити Есмеральду, обожнювати її, охороняти від зла, захищати її, не шкодуючи власного життя, – усе це раптом стало метою його існування.
Клод Фролло – це теж своєрідний символ – символ вивільнення з-під влади догм. Проте все в житті сповнене протиріч. І скептик Фролло, відкинувши церковну догму, перебуває в полоні марновірств і забобонів: дівчина, яку він кохає, здається йому посланницею диявола. Клод Фролло пристрасно кохає Есмеральду – і віддає її в руки катів. Він знає прив’язаність до нього Квазімодо – і зраджує це почуття. Він Іуда, але не той, якого малювала пристрасна уява його шанувальників, а той, який став символом зради і підступності.
Поруч з образом Клода Фролло художньо достовірний образ капітана Феба де Шатопера. Красива зовнішність і блиск мундира приховували пустоту, легковажність і внутрішню убогість цього молодого дворянина. Сили зла, що керують вчинками Клода Фролло, кинули виклик Собору – символу світла, добра, християнства. І Собор ніби висловлює своє незадоволення, попереджає, що архідиякона буде покарано.
Зрештою, саме Собор допомагає Квазімодо помститися Клоду Фролло: “Під ним зяяла безодня… Він звивався, докладаючи нелюдських зусиль, щоб залізти по жолобу на балюстраду. Але його руки ковзали по граніту, його ноги, дряпаючи почорнілу стіну, даремно шукали підпори…”
Передаючи суттєві риси епохи, В. Гюго разом з тим не завжди притримувався достовірності в зображенні минулого. У центрі роману він поставив образ Есмеральди, красивої дівчини, вихованої циганами. Він її зробив втіленням душевної краси і гуманності. Цей романтичний образ привнесений автором в обстановку XV століття. В. Гюго дещо спрощено уявляв, що в світі постійно відбувається боротьба між добром і злом, і створював свої позитивні образи, виходячи з абстрактної ідеї добра, не звітуючи про те, як могли сформуватися ці позитивні характери в конкретних умовах життя.
У своїй передмові до “Кромвеля” Гюго проголошував, що християнська доба дала нове розуміння людини як істоти, що об’єднує начала тілесні й духовні. Перше – скуте бажанням і пристрастями, друге – вільне, здатне на крилах захоплення і мрії піднятися в небо. Отже, і література мусить вмістити в собі контрасти приземленого і піднесеного, потворного і прекрасного, проникати її рухливу, мінливу, суперечливу сутність реального життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)