Борис Пастернак “Визначення поезії”, “По стіні збігали стрілки…”, “Зимова ніч”

XX – ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ

Борис Пастернак “Визначення поезії”, “По стіні збігали стрілки…”, “Зимова ніч”

Борис Пастернак (1890-1960) – російський поет, прозаїк, перекладач, лауреат Нобелівської премії 1958 року. Майстер філософської та пейзажної лірики, Пастернак зробив значний внесок у розвиток поезії XX століття.

Народився 10 лютого 1890 року в Москві. Його батько – відомий художник, академік Петербурзької академії мистецтв Леонід Йосипович Пастернак та мати – піаністка Розалія Ізидорівна Пастернак – 1889 року

переїхали до Петербурга з Одеси.

Дитячі роки минули в атмосфері мистецтва й літератури, зустрічей з видатними творчими особистостями. У помешканні Пастернаків влаштовувалися домашні концерти, в яких брали участь музиканти, письменники й художники, серед яких бували Олександр Скрябін, Лев Толстой, Сергій Рахманінов, Василь Полєнов, Ісаак Левітан, Валентин Сєров.

У 1903-1909 роках займався музикою, під керівництвом визначних авторитетів вивчав теорію композиції.

1909 року вступив на історико-філологічний факультет Московського університету. 1912 року студіював філософію в Марбурзькому університеті

(Німеччина).

1913 року Пастернак залишив заняття філософією і зосередився на літературній праці. Приєднався до футуристичного угрупування “Центрифуга”. В цей час вийшли друком перші його поетичні збірки: “Близнюк у хмарах” (1914), “Поверх бар’єрів” (1917).

Батьки Пастернака 1921 року за особистим клопотанням Анатолія Луначарського залишають радянську Росію. У 1920-ті роки у Бориса Пастернака почався період зрілої творчості. Тоді він опублікував збірку “Сестра моя – життя” (1922), що принесла йому широку популярність, працював над історико-революційними поемами “Дев’ятсот п’ятий рік”, “Лейтенант Шмідт”, романом у віршах “Спекторський”. Прилучився до діяльності творчого об’єднання “ЛЄФ”.

На межі 1920-х – 1930-х років були створені збірка поезій “Друге народження” та прозові твори “Охоронна грамота” і “Повість”. На цей час припадає короткий період офіційного визнання творчості Пастернака в СРСР. Він бере активну участь у діяльності Спілки письменників СРСР, виступає на її першому з’їзді.

1935 року Пастернак заступається за чоловіка і сина Анни Ахматової, яких було звільнено з тюрми лише після листів Сталіну. У січні 1936 року він публікує два вірші зі словами захоплення Сталіном, але вже у середині 1936 року ставлення влади до нього змінюється – йому докоряють світоглядом, що не відповідає епосі, вимагають безумовної тематичної та ідейної перебудови. 1937 року Пастернак виявляє неабияку громадянську мужність і відмовляється підписати листа зі схваленням розстрілу маршала Тухачевського та інших, не криючись відвідує домівку репресованого письменника Бориса Пильняка. Це призводить до тривалого періоду відсторонення від офіційної літератури. Вірші набувають більш особистого та трагічного відтінку.

Наприкінці 1930-х років Пастернак звертається до прози та перекладів, які в 1940-х роках стають основним джерелом його заробітку. Саме у цей період створено переклади, які стали класикою: Шекспірівські трагедії, “Фауст” Гете, “Марія Стюарт” Шиллера, твори Рільке, Верлена, Кляйста, грузинських поетів та інших авторів.

1943 року вийшла його поетична збірка “На ранніх потягах”.

Протягом десяти років (з 1946 до 1955 року) Борис Пастернак працював над романом “Доктор Живаго”. За оцінкою самого автора роман є вершиною його творчості як прозаїка. У ньому відображено широке полотно життя російської інтелігенції на фоні драматичного періоду від початку ХХ-го сторіччя до громадянської війни. Роман дуже поетичний, сюжет супроводжується віршами головного героя – Юрія Андрійовича Живаго. У ньому висвітлюються найсуттєвіші питання людського існування – життя і смерть, погляд на історію, християнство, єврейство. Неоднозначним було ставлення автора (в особі головного героя) до жовтневого перевороту і наступних змін у житті країни.

Офіційні радянські літературні діячі зустріли роман дуже негативно, у друкуванні було відмовлено.

Публікація роману відбулася на Заході: спочатку в Італії (1957), потім – у Великобританії. Це призвело до справжнього цькування Пастернака у радянських виданнях, його виключили з лав Спілки письменників СРСР, на шпальтах радянських газет друкували відверті образи.

1958 року Нобелівський лауреат Альбер Камю висунув кандидатуру Пастернака для нагородження літературною Нобелівською премією, і Пастернак став другим російським письменником (після Буніна), якому була присуджена ця почесна нагорода.

Попри те, що премію було присуджено “За значні досягнення в сучасній ліричній поезії, а також за продовження традицій великого російського епічного роману” зусиллями офіційної радянської влади вона мала надовго запам’ятатися пов’язаною з романом “Доктор Живаго”, антирадянська сутність якого постійно висвітлювалася. Для радянської пропаганди це стало лише приводом, щоб посилити цькування Пастернака.

Московська організація Спілки письменників СРСР вимагала вислати письменника з СРСР і позбавити його радянського громадянства.

Під тиском суспільного цькування Пастернак був змушений відмовитися від нагороди. Джавахарлал Неру та Альбер Камю клопоталися за Нобелівського лауреата перед Микитою Сергійовичем Хрущовим, але все було марно. Хоча письменника не було розстріляно чи засуджено, як це відбувалося у сталінські часи.

Борис Пастернак помер 30 травня 1960 р. у Передєлкіно під Москвою від раку легенів. Сотні людей прийшли на його похорони, незважаючи на опалу.

Початковий період творчості Пастернака був відзначений перехресним впливом символізму і футуризму.

Основними особливостями поезії Пастеранка є:

– щільне переплетення тем природи, кохання, мистецтва та їх філософське осмислення

– настрої зачудування буттям, радісного сприйняття світу, духовної відкритості природі, вираження стану емоційного потрясіння, “захоплення”, “екстазу”

– відтворення безперервного руху, динаміки життя, прагнення охопити світ у цілому.

У творах Бориса Пастернака завжди впадає в око зовнішня випадковість спонук до написання віршів. То вигляд з вікна дачі, де поруч поле і цвинтар, через що виникають думки про недовговічність життя, то свічка, яка горить на столі… Зображуючи суто ліричну ситуацію або навіть природу, Пастернак поступово переходить до думок філософського плану. Надзвичайно точні зорові образи картин, на які поет начебто змушує своїми очима дивитися читачів, часом доповнюють асоціації, які вражають несподіванкою. Але буває й навпаки: абстрактна ідея або поняття пов’язані з образами вкрай буденними. Напевно, лише Пастернак міг побачити, що “час подібний до таргана” (“По стіні збігали стрілки”). Це не лише оригінальність власного стилю, а й своєрідність світосприймання самого поета, яка не могла не відбитися в його творах.

“Визначення поезії”. Перші вірші Пастернака датовано 1912 року. Літературне життя десятих років XX ст. вражало своєю різноманітністю. Юний поет приєднався до футуристичного угруповання “Центрифуга”. У збірках цього угруповання друкував свої вірші й статті, не дотримуючись суворих рамок і вимог, поставлених футуристами. Трохи згодом Пастернак познайомився з В. Маяковським, творчість і особистість якого справили незабутнє враження. Футуристи приваблювали поета насамперед установкою на відновлення поетичної мови, на художній експеримент. Утім, надалі у своєму розвитку він відійшов від юнацьких смаків, прокладаючи в поезії власний шлях.

Одним з віршів, позначених рисами захоплення Пастернака футуризмом, є “Визначення поезії”, що входить у цикл “Заняття філософією” зі збірки “Сестра моя – життя”.

Вірш було написано в 1917 році. У ньому порушується тема поезії, подана спроба визначити її природу. Тема поезії, ті чи інші аспекти поетичної творчості постійно привертали увагу мало не всіх поетів. У російській літературі цю тему порушували такі поети, як Пушкін, Лермонтов, Тютчев, Некрасов, Блок, Маяковський, Єсенін, Ахматова, Цвєтаєва й багато інших. Свій внесок у розробку теми природи поетичної творчості вклав і Пастернак. Намагаючись дати визначення поезії, ліричний герой охоплює поглядом, слухом і дотиком усе довкола.

Це – загуслий заливистий свист,

Це – при березі лускіт льодинок.

Це – умерзлий у темряву лист,

Це – кількох солов’їв поєдинок.

Протягуючи ланцюжок таких метафоричних визначень поезії від початку до кінця вірша, автор створює дивовижну картину, в якій “солодкий притихлий горох” співіснує поруч із Всесвітом. У такій поетичній картині зникають кордони не лише між природою і мистецтвом, а й між прозою життя та поезією духу, між побутом та буттям, між зовнішнім світом та ліричним “я”.

Як і світ природи, ліричний герой Пастернака перебуває у стані потрясіння. Йому притаманні настрої експресивно загостреного сприйняття життєвої стихії, екстатичного зачудування світом, яскраве переживання дивовижної спорідненості з природою.

Автор усім своїм єством відчуває поезію в навколишньому світі. Вона звучить для нього в речах: пташиному свисті, нічних заморозках, у стручку гороху, у краплі роси. Природа й мистецтво в уяві поета поєднуються в одне ціле. У гуркоті літньої грози поет чує. радісну музику Моцарта. Картину грому Пастернак зображує за допомогою алітерації: нагромадження звука “р” (“Фігаро падає градом на грядки”) передає гуркіт грози. Образ зливи створює відчуття перетікання музики в поезію, поезії – у музику. Поставивши поруч буденні речі (грядки гороху) і піднесені (музику), автор досягає враження єдності земного й небесного. Використовуючи поширену метафору, поет зображує таємничу, сповнену поезії ніч, яка огорнула землю. Стих насичений незвичними метафорами, порівняннями: “двох солов’їв двобій”, “сльози всесвіту”, “зіркам до лиця реготати”. Рядки вірша начебто набігають один на один, утворюючи стрімкий потік образів, фарб, звуків, світла. Починаючи “визначення” поезії із дрібних деталей, автор поступово нарощує їх і розширює картину до космічних масштабів: свист – льодинки – солов’їний спів – грядка гороху – крапля води – грозовий дощ – зоряна ніч – Всесвіт. Незвичайною є й синтаксична будова вірша. У ньому переважають називні, безособові, неповні речення. Поет висловлюється, ніби чимсь уражена людина, у якої слова вириваються начебто стихійно, самі по собі.

“Визначення” поезії Пастернак не випадково пов’язує з весною й літом, тому що саме ці пори року символізують пробудження й цвітіння природи. А поезія покликана будити в людині найкращі почуття, даючи можливість розцвітати її душі.

Таким чином, у пастернаківскому вірші поезія постає втіленням усього сущого в його єдності й нескінченності. Щоб виразити сутність мистецтва, автор не знаходить нічого більш ємного й точного, ніж перелік явищ навколишнього світу. У центрі його поетичного всесвіту чудово “уживаються” високе й низьке.

Поезія “По стіні збігали стрілки…” входить до збірки “Сестра моя – життя” (1917). Вірші цієї книги писалися влітку 1917 року, основний корпус її був створений за кілька місяців. Перші місяці після повалення царизму – період великих сподівань, віри у близьке торжество розуму та соціальної справедливості. Усі, хто згадував поета у ці дні, відзначали його щасливий, задоволений та радісний вигляд.

Ліричний герой книги – це звільнена революцією гармонійна людина, природна і цілісна, внутрішньо злита з природою й усім всесвітом і разом з тим людина, яка увібрала у себе усю попередню культуру, увесь попередній людський досвід, людина, для якої характерні глибокі інтимні переживання та передчуття великих змін, які несе нова доба. У книзі відобразились дві реальні поїздки Пастернака до Олени Олександрівни Виноград на ст. оманівка та м. Балашов (Саратовська губернія).

Звісив ліс свинцеві пасма,

Сині реп’яхи в томлінні,

Він – в сльозах, а ти – прекрасна,

Вся, як день, як нетерпіння!

Чом він плаче, здитинілий?

Може, бачив день щасливих?

Може, соняхи дозріли

І – сонця – погасли в зливах?

Думка про глибоку спорідненість природи та мистецтва посідає центральне місце у художній філософії поета. Мистецтво, на переконання Пастернака, – це не “друга реальність”, яка відображує природу чи суперничає із нею, а органічна частка природного світу. Воно зароджується у надрах природи та висвітлює її закони і таємниці. Воно покликане не “винаходити” щось своє, а “знаходити” приховані скарби у зовнішньому світі.

“Зимова ніч”. Цей вірш входить у поетичний цикл, що завершує роман Б. Пастернака “Доктор Живаго”. Він присвячений Ользі Івінській – жінці, яка відіграла важливу роль у житті Пастернака і стала прототипом Лари в романі “Доктор Живаго”.

Цей твір – фрагмент любовного роману, лірична розповідь про пристрасне кохання, освячене схрещенням ангельських крил. За стінами кімнати – снігова заметіль, заметіль самого життя з його труднощами та тривогами. У кімнаті на столі горить свічка, світло якої зігріває дві втомлених від життя душі.

Вірш написано під враженням побачення поета з нею на дачі в Пєрєдєлкіно. Уже тоді вони зрозуміли, що не можуть жити одне без одного.

Отже, твір написаний під враженням конкретного факту з життя Пастернака. Але, безумовно, він виходить за рамки автобіографічного. Ні О. Івінської, коханої визначного поета, ні самого Б. Пастернака вже немає. Але свіча, запалена силою любові поета, горить усім лютневим заметілям на зло.

Цей вірш дивний. Можливо, навіть із першого читання не осягаєш його чаклунства. Але поступово ніби потрапляєш під магію його слів, зачаровує його чарівна музика… І настрій чудесним образом змінюється, душа немов очищується, освітлюється, підноситься.

Тягучий ритм, разючі асонанс (створений звуками І, Е) і алітерація (прийом, заснований у цьому випадку на повторенні звуків М і Л) перших двох рядків на початку вірша змушують нас уявити нічну безмовність, безжиттєвість простору, де панує морок і холод, злобу заметілі, що жбурляє сніжні пластівці в освітлене вікно.

Життя природи та людських почуттів тут синхронізується: заметіль любовної пристрасті триває стільки, скільки мете по землі хуртовина. Плетиво сніжинок за вікном перетворюється на візерунки тіней в осяяній свічкою кімнаті. А крізь ці візерунки, навіяні всепоглинаючою стихією любові-заметілі, проступає контур головного малюнка – хреста. Він прочитується в обіймах закоханих, позначаючи водночас силу чуттєвої пристрасті, яка приковує їх одне до одного, і перехрестя їхніх життєвих шляхів:

Схрестились руки і уста,

Схрестились долі.

Через дві строфи контур хреста виникає ще раз – як емблема “високої спокуси”:

На свічку дихала імла,

Й спокуси сила Хрестоподібно підняла,

Як ангел, крила.

Гармонія почуттів, гармонія бажань, гармонія надії…І незгасима свіча стає символом вічного і всепереможного кохання, над яким не мають влади ні час, ні простір, ні королі.

Отже, уже в першій строфі зашифроване все, що буде розкрито в наступних рядках. У вірші є два основні символи – заметіль і свіча. Символи ці багатозначні, вони набувають філософського характеру, досягають всесвітнього масштабу. Вірш побудований на антитезі: протидіють і взаємодіють (єдність і боротьба протилежностей) два символи, два світи, дві стихії.

Заметіль – це не просто явище природи, свіча – віск, що не просто тане від вогню. Пастернак підкреслює всеохопність заметілі, яка “мете по всій землі”, застилає світло, збиває з життєвих орієнтирів, погрожує, оповиває холодом душу. Вона ворожа затишку й теплу, прагне погасити вогонь, заважає єднанню рідних душ.

І навіть у людському житлі, захищеному від холоднечі лютневої хуртовини, немає спокою: “на осяяну стелю лягали тіні”, на свічу “дме з кута”, капає слізьми “віск… з каганця”.

Що може протиставити людина ворожому світові й відчуттю загубленості в холодному просторі? Тільки любов, вогонь душі.

Коли зустрічаються він і вона – відступають темрява й холод, світ стає надійним, знайомим, пізнаваним. Тоді поет використовує іншу лексику. Автор включає у філософські вірші прості та звичні слова: плаття, черевички, каганець, сльози, віск. Буття й побут тут співіснують, доповнюючи один одного. Гранично конкретні речі, ті, що оточують людину щохвилини, ходячи у вірш, одержують образне втілення та стають уособленням вічних істин. Повсякденне оголює значне й вічне…

Сцена побачення описана гранично відверто, але й надзвичайно цнотливо та піднесено. Ми бачимо кинуте на стілець плаття, черевички, що впали на підлогу, тіні, що миготять, зливаються воєдино.

У декількох рядках – любовний порив двох близьких людей, що шукають опори одне в одному у ворожому світі. їх немовби осіняє ангел. Почуття двох освячені поетом. Він стверджує: заметіль безсила. Вона не може загасити палаючу свічу. Всесвітня заметіль і тендітний вогник свічі вступають у протидію, і перемагає світло! Палаюча свіча також переростає в символ: це маяк для самотніх подорожніх, магніт для люблячих сердець, орієнтир для тих, хто прагне світла, гавань для тих, хто збився з дороги, пристань для тих, хто зневірився, утомився і заблукав. Свіча горить всупереч злим силам.

У фіналі вірша, який має кільцеву композицію, лід переможений вогнем, морок потіснений світлом. Заметіль – лише лютнева хуртовина, яка обов’язково відступить під напором весни. Відсутність повтору “мело, мело” в останній строфі знімає відчуття безвихіддя.

Дуже хочеться крапку наприкінці замінити знаком оклику, тому що впевненість і сила виходять від останніх рядків, у них стверджується ідея безмежності високих почуттів і сили любові, яка не кориться обставинам. Автор міркує про проблеми онтологічного характеру, схиляючись до філософських узагальнень. Художньою установкою Пастернака є аналіз співвідношення людини й зовнішнього світу. Поет спрямований углиб, у суть явища, що осягається. Цей вірш належить до медитативної лірики. Рядки ” Зимової ночі” – це своєрідний потік свідомості, який охоплює явища буття й побуту, зовнішнє й внутрішнє, абстрактне й конкретне. Це своєрідний філософський етюд з життєстверджувальним фіналом, у якому сполучаються елегійні роздуми зі своєрідними пейзажними замальовками, що утворюють паралель із внутрішнім світом людини.

Вірш “Зимова ніч” метафоричний. Звичайний світ поет бачить крізь “магічний кристал”. Сам Пастернак визначав метафоризм як “природній наслідок недовговічності людини й надовго задуманої величезності її завдань. При цьому невідповідності вона змушена дивитися на речі по-орлиному зірко й пояснювати миттєвими й відразу зрозумілими осяяннями. Це і є поезія. Метафоризм – стенографія визначної особистості, скоропис її духу”. Багатозначна метафора для Пастернака – єдино можливий засіб запам’ятати багатозначний світ навколо й усередині людини.

Вірш написаний чотиристопним ямбом, який вдало передає емоційну насиченість і схвильованість тексту. Але другий і четвертий рядки у строфах укорочені й мають лише дві стопи. Можливо, це перебивання ритму й надає енергії рядкам, робить вірш динамічним, експресивним.

Отже, перед нами сплав філософської й любовної лірики. До якого методу й напрямку можна віднести цей віршований шедевр? Безумовно, витончене відтворення особистісних почуттів і переживань, метафоричность тексту, що створює настрій, музичність дають змогу говорити про належність вірша до імпресіонізму. Але ми можемо також стверджувати, що віршу властиві й ознаки символізму: пастернаковський світ синкретичний, він не пізнається за допомогою раціональних прийомів, він доступний лише інтуїції, розкривається за допомогою натяку, колірного вирішення, музики (романсовість форми підказує сучасним композиторам мелодії, є навіть кілька вдалих спроб покласти вірш на музику). Однак ми бачимо й романтичність почуття, і реалії життя. Тому безглуздо намагатися однозначно класифікувати вірш. Поезія Пастернака більша, ширша, глибша за будь-яке остаточне визначення. Він сам у книзі лірики “Сестра моя – життя” писав: “Мені зовсім байдуже, як називається сила, що дала книгу, тому що вона безмірно більша за мене й поетичні концепції…”

Свіча поезії Пастернаку горить всупереч усім заборонам і табу. І кожен може побачити це світло, і грітися біля цього тепла, якщо в ньому немає “тієї смертної безкрилості”, яку ненавидів у людях сам поет і його герой Юрій Живаго.