Борис Годунов 1
Уже в першій сцені (“Кремлівські палати”), що передує обранню Б. Г., боярин Шуйский, що розслідував угличское вбивство, розповідає вельможі Воротынскому про провину Борис Годунов ; співрозмовник містить: Борис Годунов тому вуж місяць сидить задіючись у сестри, монашествующей цариці Ирины, що ” кров безневинної дитини/ Йому ступити заважає на престол”. Однак обоє сходяться на тім, що “учорашній раб, татарин, зять Малюти й сам у душі кат”, куди менш родовитий, ніж вони, все-таки буде царем на Москві: наступили часи, коли сміливість
Третя (“Дівоче поле. Ново дівочий монастир”) і четверта (“Кремлівські палати”) сцени начебто б підтверджують боярський “вирок”. Цікавий і байдужий до своєї політичної долі народ, плачучи й радуючись, по вказівці бояр зводить Б. Г. на трон. Бояри й патріарх благоговійно (і почасти лукаво) слухають мовлення нового государя. Характер Борис Годунов не розкритий; все це лише експозиція, що розкриває зав’язку глобального історичного сюжету (убивство царевича – моральна поразка “переможця” у боротьбі за
Починаючи із сьомої сцени (“Царські палати”)Борис Годунов виходить на перший план. Цар, від якого тільки що вийшов чаклун (що вказує на непевність правителя у своїх силах), вимовляє исповедальный монолог: він царює шостий рік (стільки ж пройшло між загибеллю Димитрия й воцарінням Борис Годунов; хронологічна симетрія показова); правління виявилося невдалим – голод, пожежі, “невдячність” чорни. Наречений улюбленої дочки мертвий; однієї сміливості для володіння владою мало; право на неї повинне бути підкріплене внутрішньою правотою: ” И хлопчики криваві в очах Так, жалюгідний той, у кому совість нечиста”. Грунт іде з-під ніг Борис Годунов – він це почуває, хоча нічого ще не знає про ” Воскресіння ” Димитрия (патріарх не зважився сповістити государя про втечу Григорія).
Звістка наздоганяє Борис Годунов у десятій сцені (“Царські палати”); її поспішає повідомити хитрий
Шуйский, з яким напередодні московський боярин Пушкін поділився звісткою, отриманої від краківського племінника Гаврила Пушкіна. (Попутно у вуста пушкінського предка вкладені думки автора трагедії про руйнування древніх боярських пологів – у тому числі “Романових, батьківщини надії” – як про політичну причину смути. Це міркування міняє всі “значеннєві пропорції” трагедії, де на прикладі Шуйского показано недостоинство древнього боярства, а на прикладі Басманова – вивертка підлість боярства нового.) Вражений Борис Годунов у здивуванні: що ж таке “законність” влади, вибраної всенародно й затвердженої церковно, якщо мертві мають “право” виходити із труни, щоб допитувати царів? Політичні наслідки породжені моральними причинами; Лжедимитрий здатний вселити юрбі небезпечні ідеї – і повести її за собою; тінь готова зірвати із царя порфіру: “Отож навіщо тринадцять років мені сряду / Всі снилося вбите дитя!”
Сцена п’ятнадцята (“Царська дума”) служить кульмінацією “годуновской” лінії сюжету. Війська Лжедимитрия рухаються на Москву; відправивши Трубецького й Басманова на війну, Борис Годунов радиться з наближеними – як зупинити смуту? Патріарх, якого Пушкін зображує дурнуватим добрягою (всупереч історичному прототипу, Іовові), не підозрюючи про підгрунтя подій, пропонує моральний вихід з обставин, що створилися: перенести чудотворні мощі царевича Димитрия з Углича в Архангельський собор столиці. Обман “безбожного лиходія” виявиться; смута припиниться. Але в тім і справа, що перенести моці й виявитися в безпосередній “містичній близькості” від своєї жертви Борис Годунов не може. А значить – він приречений у боротьбі із Самозванцем, якого породив.
Борис Годунов монументально-одноманітний і нерухливий; він немов заціпнув від жаху свого положення, переситився гіркотою влади, і зі сцени в сцену, з монологу в монолог варіює той самий набір тим.
Пушкін різко розходиться з жанровою традицією російської політичної трагедії: він ставить у центр не антидержавного лиходія (порівн. “Димитрия Самозванця” А. П. Сумарокова) і не державного героя. Але саме лиходія – державного. Це було неможливо до виходу у світло 9- 11-го томів “Історії…” Карамзина, де офіційні правителі Русі, Іван Грозний і Борис Годунов, уперше були зображені негативно. Борис Годунов у зображенні Пушкіна з фігури злобно-величної перетворюється у фігуру напівкомічну. Він “жалюгідний” – тому що в ньому “совість нечиста”. Він більше не володар – тому що залежить від обставин.
У двадцятій сцені (“Москва. Царські палати”) Борис Годунов умирає. Царство Бориса Годунова. кров’ю почалося, кров’ю продовжилося, кров’ю й завершується: “На троні він сидів і раптом упав – / Кров заюшила з вуст і з вух”. Остання надія вмираючі й що готується прийняти схиму Бориса Годунова. – на те, що хоча б його смерть відновить політичну рівновагу. Він особисто винний у смерті Димитрия – і за те відповість перед Богом; але обрання саме по собі було законним, отже, безневинний спадкоємець престолу Феодор стане правити “по праву”. Ту ж думку у фіналі повторить “людина з народу” (“Батько була лиходій, а дитинки безневинні”); але марне: діти одного “лжецаря”, Феодор і Ксенія, будуть убиті слугами іншого “лжеправителя”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)