Біографія Винниченко Володимирa

Володимир Винниченко займає виняткове місце в українській літературі і особливо в історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Драми Володимира Винниченка відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу.
Народився Володимир Кирилович Винниченко 28 липня 1880 р. у селянській родині в селі Веселий Кут Єлісаветградського повіту на Херсонщині (тепер – Григорівка Кіровоградської

області). Навчався у сільській початковій народній школі, звернув на себе увагу неабиякими здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоб продовжували освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини (крім Володимира в сім’ї було ще троє дітей), хлопця було віддано до Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії, та він не закінчив освіту, бо треба було добувати якісь кошти на прожиття. До того ж у старших класах гімназії він став членом революційної організації, писав революційну поему, за яку одержав тиждень “карцеру”, і зрештою його виключили з гімназії.
Наймитував у поміщиків. Йому судилося зазнати того, що й іншим заробітчанам: жорстокої експлуатації, приниження людської гідності, голоду й відчаю, що вибухає сліпою помстою.
Але Володимир продовжував навчання, готуватися до іспитів на атестат зрілості і в 1900 році склав їх екстерном.
Того ж року він вступив на юридичний факультет Київського університету, де створив таємну студентську революційну організацію “Студентська громада”. Був ув’язнений як член місцевої організації Революційної української партії (РУП), заснованої в Харкові 11 лютого 1900 р. (у жовтні 1905 р. РУП реорганізувалася в УСДРП – Українську соціал демократичну робітничу партію – і Винниченко став одним з її лідерів).
Через кілька місяців після першого арешту Винниченка випустили “на поруки” за браком офіційних доказів у “злочині”, але виключили з університету й виселили з Києва без права жити у великих містах. Цього ж року письменник відправив своє перше оповідання “Народний діяч” до “Літературно-наукового вісника” в Галичині. Але тоді твір не надрукували (це сталось значно пізніше – 1906 р.).
Як літератор Винниченко заявив про себе у 1902 році, опублікувавши твір “Силаікраса” (згодом відомий під назвою “Краса і сила”). Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на військових, тримала Винниченка під арештом, у канцелярії. Але він, переодягаючись вночі в цивільне, тікав з казарми й займався революційною пропагандою серед київського пролетаріату. Цю діяльність було викрито, Володимир Винниченко мав бути заарештований. Але, попереджений військовими товаришами, Володимир Винниченко скинув солдатську форму й втік.
Згодом Винниченко емігрував до Галичини. Там він працював у закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздив до України. У Львові Винниченко брав участь у виданні партійних газет “Праця”, “Селянин”, писав брошури й книги на революційні теми.
У 1903 р. при перевезенні нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка вдруге заарештовано. Як дезертир і революціонер, він був посаджений у військову в’язницю – київську фортецю. За пропаганду серед війська та дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне “злочинство” – провезення нелегальної літератури – він мав бути засуджений як політичний злочинець.
Після півторарічного перебування у фортеці його звільнила перша російська революція 1905 року (через проголошену амністію). Під час ув’язнення він написав низку літературних творів. Повість “Голота” навіть одержала першу премію “Киевской Старины”.
У 1905 р. Винниченко повернувся під чужим прізвищем в Україну, проводив революційну агітацію серед селян і заробітчан Причорномор’я, наступного року мандрував Україною, написав низку оповідань: “На пристані”, “Раб краси”, “Уміркований та щирий”, “Голод”, “Малорос-європеєць”, “Ланцюг” та інші. З’явилась друком перша збірка оповідань “Красаісила” і як реакція – схвальний відгук Івана Франка на неї.
Коли революційне піднесення пішло на спад, Володимира Винниченка заарештували втретє. Сталося це восени 1906 р. У Лук’янівській тюрмі разом з Винниченком чекали вироку й інші члени РУП, яких звинувачували в “українській змові”, осередком якої нібито була редакція “Громадської думки”. Там, на Лук’янівці, щоб не гаяти час, Винниченко взявся вивчати англійську мову. На початку травня 1907 року приятелі Єфремова допомогли йому вийти з в’язниці, взявши на поруки. Невдовзі Винниченко вийшов на волю – під заставу 500 карбованців. На 12 жовтня того ж 1907 року йому було призначено суд.
Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. Завершувався цілий період у політичній і літературній біографії Володимира Винниченка.
У цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: “Дисгармонія”, “Щабліжиття”, “Контрасти”.
Володимир Винниченко мешкає в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Для політичної роботи приїздить нелегально в Україну, а в 1914-1917 рр. переховується від поліції як на батьківщині, так і в Москві, співробітничає в журналі “Украинская жизнь”.
У 1914 р. В. Винниченко повернувся в Україну, де перебував на нелегальному становищі.
У 1916 р. він перебував у Москві, Петрограді. Видавав журнал “Промінь”, а одразу після Лютневої революції Винниченко переїхав в Україну і активно взявся до політичної боротьби. Став членом Центральної Ради. Згодом очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.
Він автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив І Універсал на 2 військовому з’їзді 23 червня 1917 року та Декларацію Генерального секретаріату 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради.
22 серпня 1917 року Центральна Рада ухвалила першу конституцію України. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше ніж через місяць він знову його очолив.
Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограда, де стала свідком повалення Тимчасового уряду і захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня ухвалила IV Універсал, за яким “однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”.
Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем’єром змушений був евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною Розалією Яківною поїхав на південь, до Бердянська. Під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п’єсу “Між двох сил”.
У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу – Директорії, головою якої став. У 1918 р. був заарештований гетьманськими офіцерами. Звільнений від арешту через протест української громадськості. Та він розумів і ту обставину, що народ був розчарований діяльністю Центральної Ради, що його уряд, по суті, нічого не дав селянам і робітникам, а більшовицькі ідеї мали підтримку серед народних мас. Спостерігаючи зростаюче невдоволення народу окупацією України кайзерівською Німеччиною, В. Винниченко висуває ідею повстання проти уряду гетьмана Скоропадського. Шансів на успіх було обмаль, але перемогу він вбачав у духовній та національній єдності українських соціалістів і демократів зі своїм народом.
Перемогу було здобуто, але не ту, на яку очікував В. Винниченко – голова нового уряду Української Народної Республіки – Директорії. Знову ж трагічне непорозуміння. Він виступає за інтереси робітників, а виконавча влада ті інтереси топче. Члени Директорії – патріоти, а не революціонери. Усвідомивши, що, крім страждань, народ нічого не одержав, В. Винниченко намагається вийти зі складу уряду.
Болісні роздуми Винниченка про роз’єднаність українців відбились у драмі “Між двох сил” (1919). Він розійшовся в поглядах з більшістю Директорії й уряду, виїхав за кордон.
В еміграції політична кар’єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю “Відродження нації” (Історія української революції. Березень 1917 р. – грудень 1919 р.) – твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу.
За політичними поглядами Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний фактор. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б “націояальніша”, тісніше пов’язана з історичним минулим України.
Наприкінці 1919 року він вийшов із УСДРП і організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган – газету “Нова доба”, у якій опублікував свій лист-маніфест “До класово несвідомої української інтелігенції”, сповістивши про перехід на позиції комунізму.
На сторінках “Нової доби” Винниченко публікує багато своїх статей, де аналізує минулі події, викладає свої погляди та позицію щодо розвитку політичної ситуації в Україні, гостро засуджує політику Директорії і продовжує переговори стосовно виїзду до Москви, наполягаючи на своїх умовах: державна самостійність; незалежний, чисто національний український уряд; українська мова в усіх сферах вживання, незалежне військо, військовий і економічний союз та взаємна найтісніша допомога.
На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін, із прихильністю поставилося до прохання Винниченка.
24 травня 1920 р. Винниченко разом із дружиною Розалією Яківною з чеським дипломатичним паспортом та з відомим чеським соціал-демократом Яромиром Нечасом і особистим секретарем Олександром Баданом приїздить до радянської Росії.
На батьківщині відчуває себе самотнім. Він востаннє залишає Україну, відмовившись від співробітництва в уряді радянської України.
Повернувшись до Відня, Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, усе частіше замислюється над тим, щоб зосередитися на літературній діяльності. Тим більше, що його п’єси “Брехня”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, “Закон”, “Гріх” перекладаються німецькою мовою і з’являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються його роман “Чесність з собою”, повість “Босяк”.
На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм “Чорна Пантера”, сценарій якого грунтується на п’єсі В. Винниченка “Чорна 1 Іантера і Білий Медвідь”. У радянській Україні видавництво “Рух” подає читачам зібрання його творів у двадцяти трьох томах. Було кілька видань його тритомного роману “Сонячна машина”, який, до речі, вперше був надрукований в 1927 році в Харкові. З’явилася й підготовлена за кордоном збірка оповідань “Намисто”.
В 1920-1921 роках п’єси Винниченка ставилися не лише в Києві і Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві, Петербурзі, театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Лесь Курбас у своєму “Молодому театрі” здійснив постановку п’єс “Базар”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь”, за участю режисера-постановника Гната Юри у тому ж театрі в 1919 році відбулась прем’єра п’єси “Гріх”.
Творчість Володимира Винниченка майже до середини 30-х років пивчалася в школі. Але у вересні 1933 р. В. Винниченко написав відкритого листа до Політбюро КП(б)У, в якому звинуватив Сталіна та ІІостишева в голодоморі й масових репресіях проти українського народу. З того часу творчість В. Винниченка була піддана гонінням: книжки вилучені з бібліотек і знищені, творчість перестала досліджуватися літературознавцями й вивчатися в школі, ім’я письменника або замовчувалося, або при згадках обливалося брудом і трактувалось не інакше як під тавром “буржуазного націоналіста”.
З 1934 року разом із дружиною Розалією без необхідних матеріальних достатків Винниченко проживав останні важкі роки у французькому містечку Мужен, біля Канн. Займався літературною творчістю і живописом. Понад 20-ти його полотен зберігаються І Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Чи не найважчими були роки фашистської окупації Франції, під час якої письменник’ рішуче відмовився від будь-яких форм співпраці з фашистами, перебував під постійною загрозою арешту та депортації.
По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.
Роки війни підірвали вже ослаблене здоров’я Винниченка. Письменник помер на чужині 6 березня 1951 року.

Володимир Винниченко написав понад сто оповідань, п’єс, сценаріїв, статей і памфлетів, історико-політичний трактат “Відродження нації”, двотомну етико-філософську працю “Конкордизм”, чотирнадцять романів (один із них незавершений).
В. Винниченко-митець – яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби – від критичного реалізму до модернізму.
Важливе місце в усьому творчому доробку майстра посідає його драматургія, адже п’єси В. Винниченка відіграли дуже важливу роль у становленні українського театру. Творчість. Винниченка можна поділити на два періоди: перший (1902-1905) охоплює більшу частину його творів “малої форми” (нариси, оповідання); до другого періоду належать оповідання, п’єси і романи, які з’явилися після революції 1905 року.
Уже з перших кроків своєї творчості Винниченко почав розповідати нове і по-новому (“Біля машини”, “Контрасти”, “Голота”, “На пристані”, “Раб краси”, “Хто ворог?”, “Голод”, “Салдатики”, “Кузь та Грицунь”, “Босяк”, “Терень”). У всіх цих творах майже повністю відсутній народницький підхід. Автор не ідеалізує своїх героїв, а художньо висвітлює в боротьбі як батраків, селян, так і їх ворогів. Автор гаряче виявляє своє ставлення до цієї боротьби, наповнюючи оповідання революційністю, художньо втілюючи класову солідарність.
Твори вирізняються своєю формою, написані стисло, коротко, доступно для сприйняття. Недарма деякі з оповідань випускалися як агітброшури.
Водночас в інших своїх творах Винниченко гостро, яскраво і влучно висміює міщанські захоплення, життєві “ідеали” (“Заручини”), трусливе українофільство і шалений націоналізм (“Забирайтеся, кацапи, із наших українських в’язниць!”). До революційних творів Винниченка потрібно віднести також його яскраві нариси і оповідання із вояцького життя (“Боротьба”, “Мнімий господін”, “Темна сила”), а також із життя дітей (“Кумедія з Костей”, “Хведько-халамидник”). Згодом Винниченко напише низку оповідань про революційну інтелігенцію і про інтелігенцію взагалі (“Промінь сонця”, “Талісман”, “Студент”, “Зіна”, а також – “Чудний епізод”, “Історія Якимового будинку”, “Дрібниця”, “Тайна”).
У творах малих форм Винниченко виявив високу майстерність оповідача, яка полягала в умінні жваво, вільно, захоплюючи розповідати і яскраво, художньо показувати.
Свій другий етап Винниченко починає драмами: “Дисгармонія”, “Великий Молох”, “Щаблі життя” та інші. Незважаючи на те, що в деяких із них знаходить своє відображення революційна дійсність (наприклад, “Дисгармонія”), вони все ж занепадницькі, нереволюційні. До занепадницьких можна віднести і його романи (“Рівновага”, “Чесність з собою”, “Божки”, “Хочу”). Але, не дивлячись на недоліки цих творів, вони стали помітним явищем в літературі XX сторіччя.
У багатьох своїх творах Винниченко звертається винятково до охопленої реакцією української інтелігенції. Тому він намагається художньо розв’язувати хворобливі для інтелігента проблеми моралі, проповідуючи “соціалістичну” реформу. Цим пояснюється і перехід до жанру драми, а згодом і роману.
Протестуючи проти бруду, Винниченко виводить образи “позитивних ” реформаторів, які сповідають свободу і чесність особистості перед собою.
Розвиток індивідуального стилю письменника полягає в удосконаленні реалістичних елементів і в переході до імпресіонізму. Психологічний реалізм як перехідний етап наявний у перших романах і більшості драм, які вирізняються гостротою і цікавістю інтриги, побудованої на контрастах.
Найкращі твори Винниченка відзначаються великою майстерністю. Сюжет, часто банальний і нескладний, Винниченко завжди загострює антитезами, несподіваними зовнішніми ефектами, насичуючи свої твори актуальними проблемами.
Володимир Винниченко – письменник світового рівня. В роки радянської влади його було викреслено з української літератури. Однак нині важливим є зберегти його заповіт: “Стійте всіма силами за Україну…”
Володимир Винниченко розпочинав свій шлях у літературі в пору загострення політичного життя Російської імперії. Селянські бунти, підпали й погроми панських маєтків прокотилися по всій країні і не могли не відбитися в творчості письменника-революціонера. Сюжети ранніх творів письменника буквально вихоплені з живої дійсності. Молодий Винниченко відкривав такі суспільні явища і таких героїв, які були породженням нових історичних обставин.
Винниченку судилося стати літописцем цього складного часу. Смута ж завжди супроводжується падінням суспільної моралі, розчаруванням і зневірою. Поведінка людей в такі часи зазнає непередбачених змін.
Певно, через те так багато курйозів зустрічається в ранніх творах В. Винниченка. Так, сільський держиморда Самоцвіт, ошелешений загрозою непокори й бунту, стає на якийсь момент застраханим і покірним (“Суд”), з простого й непримітного селянина народжується ватажок (“Салдатики!”).
В. Винниченко у своїх творах показує, що на початку XX століття атмосфера суспільства перенасичена ненавистю, страхом, бажанням помсти. І справді, соціальне збудження села мало ознаки емоційної стихії, мінливої й вибухової, оскільки заговорили-Захвилювалися великі людські маси. Настрій – це емоційне тло, на якому відбувається дія. У Винниченка воно відіграє неабияку роль.
В оповіданні “Салдатики!!” письменник розповідає про типову на той час подію, пов’язану з придушенням селянського повстання. Ситуація, яка склалася у селі після появи прокламацій, змінила його звичайне життя: воно захвилювалося, покотилися чутки про те, що селяни встають на панів. Голодні селяни відбирають у поміщика зерно, і для того щоб навести порядок, до села наближається каральний загін, викликаний тим же поміщиком. Психологічно точно і яскраво автор показує головного героя цього невеличкого твору – селянина Явтуха, селянського ватажка.
Винниченко переконує читачів, що саме Явтух заслуговує на лідерство. Навіть портретна характеристика Явтуха свідчить про те: у нього твердий погляд, ясні очі, тихий, спокійний голос. А зважений тон, переконливість аргументів у його зверненні до солдатів свідчать про природну мудрість, небайдужість до народних страждань.
Як же сталося, що Явтух, “якого мало навіть і примічали в селі”, став у відповідальну для односельців хвилину ватажком? Винниченко поволі, поступово змальовує перед нами шлях цього перетворення. І так само поступово, але впевнено ми переконуємося, що перетворення таке зумовлене самим часом.
Змальовуючи нового лідера мас, Винниченко подає словесний і моральний поєдинок двох лідерів: неформального (Явтуха) і формального (офіцера). Моральна перемога – на боці Явтуха, який знову використовує свій аргумент: стріляти у невинних – це гріх! І ми бачимо, що вже й солдати йдуть за цим новим, неформальним лідером, моральна сила якого – в правоті.
Розв’язка твору несподівана і для читача, і для самих персонажів. Солдати опустили зброю, бо щось зрушилося в їхній свідомості. Слова Явтуха дійшли до їхніх сердець. Оскаженілий від люті офіцер убиває ватажка, але наступної миті з натовпу селян вискакує Микола і ломакою вбиває офіцера.
У цій вкрай напруженій ситуації у солдатів з очей наче полуда почала спадати, вони замислися, мабуть, про свою ганебну роль.
Явтух своєю смертю спонукає селян діяти.
В оповіданні “Салдатики!!” письменник розкрив психологію лідерства. Фіналом твору Винниченко підкреслює, що лідер не належить собі. У цьому полягає особливість взаємин лідера і маси.