Безсмертя щирих почуттів головних героїв повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”
У повісті “Тіні забутих предків” М. Коцюбинський ставить ряд гострих питань філософського складу: істинна краса, сенс людського буття, потенціальні можливості народу-творця, морального життя як природного стану людини. Отже, це книжка не тільки для розваги. За зовнішніми окрасами (історією щирого кохання, мальовничими карпатськими пейзажами) прочитується глибинний філософський зміст.
Трагедійна нота раз по раз зринає в тексті. Від самого народження головний герой Іван вступає в конфлікт з оточуючим світом. Він був дев’ятнадцятою
Якщо перейти від міфологічного рівня, ми можемо побачити в постаті Івана інше, а саме, – поетичну натуру, поетичну душу, що могла відірватися від буденності і поринути у світ мрії. З дитинства він уже знав багато історій та легенд, які побутували в народі. Він умів знаходити лікарські рослини, “розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля”. Він знав, що на світі панує нечиста сила, а злий дух, арідник, править усім. Уява Івана населяла ліси лісовиками, які пасли там свою маржинку. Там же блукав Чугайстир, якого ніхто не бачив, але всі знали, що він кожного зустрічного запрошує до танку. Тут же танцювали нявки, а в скелі ховався щезник. Дуже багато міг розповісти Іван і про русалок, “що гарної днини виходять на берег, щоб співати пісень, вигадувати байки і молитви “. Іван навіть наважувався про все це розповідати матері. Чому наважувався? Здається, що він був дитиною свого племені, засвоював усі традиції та легенди. Але ні, Іван був зовсім інший.
Йому легше було повірити в існування лісових істот, ніж у ворожнечу, що панувала між людьми. Звідки ця мрія – зустріти щезника для того, щоб навчитися грати ті мелодії, які “жили в ньому неясні і невловимі”? Реальність і фантазії переплітаються: те, що видавалося нереальним, раптом стає дійсністю. Іван побачив щезника: “На камені, верхи, сидів “той”, щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру”. Важко визначити, що то було, омана чи справді щезник. Можливо, це видовище було плодом хворої уяви, яка не задовольнялась жорстокою реальністю. Адже вдома, інакше кажучи, у світі людей Іван часто був свідком неспокою і горя. У світі людей звучала інша мелодія. Голос трембіти сповіщав горам і долам про смерть. Одного разу ця смерть була випадковою – брата Олексу задавило дерево у лісі. Інша смерть була результатом ненаситної людської жорстокості: “браччик Василь, файний веселий легінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями”.
Так, однозначно, Іван не міг належати до того світу, до якого належали його батьки. Він не розумів причин цієї братовбивчої ворожнечі двох родів, Гутенюків та Палійчуків. А бійки між родами траплялись дуже часто. Під час однієї з кривавих сутичок Іван побачив маленьку дівчинку. Виховання зробило свою чорну справу. Вона ж, ця маленька й беззахисна, належить до ворожого табору – і хлопець вдарив дівчинку. Але діти залишаються дітьми, незважаючи на те, що їхні батьки часом забувають про свою людську подобу. Між дітьми починається несмілива повільна розмова. Вони знайомляться і намагаються з’ясувати причини, які підштовхнули їх на жорстокі вчинки. Та ці причини не зовсім їх задовольняють: “А нащо ж ти б “єш си? ” – ” А ти нащо коло воза стояла? ” У цей момент дівчинкою керують якісь прадавні сили, які до того часу ніби завмерли, а тепер ожили – жіноче миролюбство, зневага до жорстокості, прагнення спокою і миру. Адже у війні гинуть діти, а для жінки смерть дитини страшна. Дівчинка протягує хлопчику цукерку – мир встановлено: “Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта, що якась Марцинова – сліпа на одно око – покрала у них муку…”. Та головним у цю мить була навіть не тема розмови, а те, що ” погляд її чорних матових очей м’яко поринав у Іванове серце”. Кохання зароджується серед бійки і крові. Звуки трембіти сповіщали про смерть, але поруч з її смутним голосом проривався голос кохання, надії, життя.
Скільки щасливих годин, днів, років було проведено на лоні природи. Вона, матінка природа, стала їхньою дбайливою вихователькою. Приємно було забратися на біле каміння, лячно було зазирати у прірву, ніби передчували, що вже вдвох зробили у прірву крок тільки тим, що познайомились, покохали одне одного. Не можна описати всі ті пригоди, які траплялись з ними у лісі, але те, що відбулося одного разу і відкрило їм природу почуттів, запам’яталося навіки. Але цьому відкриттю знову передував жалісний голос трембіти. Марічка любила слухати, як Іван грав на флояру. Подобалося дивитися, коли він “задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок…”. Дійсно, він бачив і чув те, чого ніхто не бачив і не чув. Його зрозуміти могла лише Марічка, могла тому, що її серце було ним переповнено. На голос Іванкової флояри Марічка озивалася співанками, яких знала безліч. Вона теж не знала, як вони народжуються: “вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як” сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах”.
Іноді розмовляли про те, чи будуть вони у майбутньому разом. Іван впевнено відповідав, що сварки батьків його не стосуються. Він кохає Марічку, тому завжди буде з нею.
Але трембіта вже визначила їхнє життя. Батько був убитий, тепер Івану треба було йти в найми. Розлучення їх було важким. їй було прикро, що вони більше не будуть зустрічатися. Тому вона дарувала йому співанки. Іван вірив, що повернеться і ще не раз слухатиме сумний голос своєї коханої.
Усе літо він перебував на полонині. За цей час він багато чого пізнав. Але одного разу сталося те, що він ніяк не міг зрозуміти. Йому здалося, що хтось кличе його. Іван побіг туди, звідки чув голос, але добіг лише до прірви. Коли він зазирнув у чорну безодню, то подумав, що то кличе його лісна.
Повернувшись додому, Іван усе зрозумів. З Марічкою сталося лихо – вона втонула. Люди, які були очевидцями трагедії, не змогли допомогти. Вони чули тільки крики й благання, але були безпорадні перед лютою стихією.
Те, що сталося після смерті Марічки з Іваном, було не менш жахливим. Спочатку він хотів сам утопитися, але щемлячий тусок погнав його в гори, далі від річки. Він не міг чути її шуму, оскільки вона, річка, прийняла останній подих його коханої. Шість років не було про Івана навіть чутки. На сьомий рік він з’явився, але його ніхто не пізнав: “худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний”. Невдовзі одружився та почав газдувати. Якщо зовнішність Івана змінилася не зовсім, то його внутрішній світ зазнав великих перетворень. Він перестав бути тим хлопчиком, що грав на флоярі та вірив у диво. Він став звичайною людиною і тепер ворожість світу перестала бути для нього чимось страшним. Іван сприймав усе байдуже, не мав до дружини Палагни жалю. Навіть кривди не чув своїм серцем, а з Юром бився не тому, що хотів, а для годиться.
Іван марнів з кожним днем, і невдовзі дізнався причину цієї хвороби. Палагна з Юрою зробили глиняну ляльку, яка уособлювала Івана, і тикали в неї пальцями. Вони бажали йому смерті. Чи був ображений Іван? Важко визначити це. Незабаром після цього випадку йому примарилась Марічка. Після її смерті він жив у світі без кохання. Його духовне життя закінчилося разом із життям Марічки. Він хотів повернутися у ті щасливі дні, але не знав, як це зробити. Він хотів кохати, хотів, щоб кохали його. Втративши кохання, Іван став звичайною людиною. Із свого світу він переселився у світ людей і одночасно отримав здатність умерти. Його смерть у кінці повісті – це разом з тим остаточне утвердження кохання.
Невдовзі у селі знову ридала трембіта.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)