Я пишу цю статтю під враженням недавнього відвідування концерту відомого харківського барда Володимира Васильєва. Пішов я на цей концерт за порадою батьків, які дуже люблять саме цей пісенний жанр авторської пісні. Я хотів зрозуміти, чому, чим ці пісні так милі моїм батькам, чому вони воліють їх всім іншим. До цього концерту я не раз чув пісні багатьох бардів, читав дещо про їх, про проведені фестивалі авторської пісні. Але ніяк не міг зрозуміти, чому авторська пісня виявилася настільки живучої й не підвладної часу.
Пісні бардів широко поширилися
й стали популярними в нашій країні в 1960-е роки. З тих пор музичні смаки мінялися не раз. Народжувалися й сходили на немає різні напрямки в музиці, а бардовские пісні жили, не змінювали собі, коло їхніх аматорів ширився. З’являлися нові автори, мінялися Теми пісні, зачіпалися сучасні проблеми. Але адже все це було й в інших жанрах.
На цьому концерті я зрозумів. Ні, не зрозумів, а скоріше відчув душею, у чому особливість авторської пісні: вона в довірчому, дружнім ставленні до слухачів, які не просто слухачі, а повноправні співучасники співу зі сцени. Бардовские пісні не змушують вас підхоплюватися з
місць, пританцовивать, розмахувати руками, притоптувати в такт, як під час виконання попси. Пісні, що звучали в цей вечір зі сцени, кликали до співпереживання, до іронічного відношення до багатьом явищам нашого життя, до любові до всього живого. От ця духовна єдність залу й виконавців, я вважаю, є тим феноменом, завдяки якому бардовская пісня живе повнокровним життям як жанр. Якщо на цих концертах і встає зал, то тільки потім, щоб загальним співом ушанувати пам’ять збіглі з життя барда. А пішло їх, великих, чимало: Б. Окуджава, Ю. Визбор, В. Висоцький. Побачите афішу про концерт авторської, бардовской, пісні – ідіть. Раджу. Може, ви й не станете її фанатом, але те, що одержите задоволення, – гарантую.
