БАЛАДА ЯК ЖАНР ФОЛЬКЛОРУ ТА ЛІТЕРАТУРИ
У старих баладах чуємо биття схвильованого людського серця й розповідь про події, перетворені народною фантазією.
Іван Франко
Виникнення жанру балади. Колись на півдні Франції, у місцевості Прованс, виникли танцювальні пісні про кохання, які називали баладами. Вони дуже швидко стали популярними у виконанні мандрівних співців (менестрелів) серед різних верств населення. Французькі народні балади мали усталену форму (постійні три строфи, приспів, повтори, звернення до певної особи, римування, зв’язок із танцем, рухами), але поступово
Різновиди балад. За тематикою літературні балади бувають фантастичними, історичними (або історико-героїчними), соціально-побутовими тощо.
Фольклор є потужним джерелом художньої літератури, що засвідчує жанр балади. Його використовували письменники різних часів і народів: у Франції – Ф. Війон; в Англії – Р. Бернс,
В українській літературі балада виявляє спорідненість із такими народними жанрами, як дума й романс.
Балада (з фр. ballade, прован. bailor – танцювати) – жанр фольклору й літератури, у якому органічно поєдналися розповідь (епос) і людські почуття (лірика). Тому баладу називають ліро-епічним жанром (або ліро-епос).
Характерні ознаки балади:
– невеликий обсяг; напружений драматичний сюжет; невелика кількість подій і персонажів; поєднання епосу (зображення зовнішніх подій) і лірики (зображення почуттів героїв, емоційне ставлення автора до подій); тісний зв’язок із фольклором (мотиви, образи, художні засоби, мова); можливе використання фантастики; велика роль описів, пейзажів.
Перевірте себе
1. Дайте визначення жанру балади. Назвіть його провідні ознаки. 2. Доведіть зв’язок жанру балади з традиціями фольклору. 3. Визначте відмінность і подібність народної і літературної балади, використовуючи таблицю “Народна і літературна балада” (див. форзац 1).
Король Лір і його дочки
(Староанглійська балада)
Коментарі. Хто такий король Лір (Lyr)? Це ім’я оповите серпанком легенд. Його образ зустрічається в кельтських міфах, де Лір зображений як правитель моря. Він також згадується в старовинному літописі “Історія Британії” (“Historia Вritonum”) XII ст.
Легендарний король Лайр Британський (Leir) мав трьох дочок. Доживши до старості, він вирішив поділити королівство між ними, зваживши на їхні обіцянки доглядати його в майбутньому. Дві старші дочки – Регана й Гонорелія – усіляко підлещувалися до батька, а третя, Корделія, була скромною у висловлюванні своїх почуттів. Тому король поділив своє королівство між старшими дочками. А Корделія, не знайшовши притулку в Англії, поїхала до Франції й вийшла заміж за короля Аганіппа, котрий, згідно з легендою, полюбив її за добре серце.
Згодом старші доньки не виконали своїх обіцянок і залишили батька без належного піклування. Тому йому довелося звернутися до Корделії. У неї король Лір знайшов справжню любов, милосердя й допомогу. Як свідчить легенда, батько разом із Корделією зібрав військо й відвоював Англію в злих старших дочок. Незабаром Корделія померла. Через деякий час пішов у небуття її батько.
У Англії колись був король Лір
І панував собі на честь і славу,
Мав повагу він, і в сусідів мир,
І забезпечену державу.
Між іншими достатками його
Були також три доні гожі,
Прегарні й свіжі, що перевищали
Красою три червоні рожі.
Та королю подобалось старому
Раз їм питання предложити:
“Котра з дочок моїх найбільш
Мене потрафить ублажити,
Потіха старості моєї – ви,
Тож по черзі хай кожна скаже,
Яку найбільшую любов мені
Вона ділами своїми докаже”.
Регана, з них найстаршая, рекла:
“Мій отче, як мені вас не любити?
Якби яка пригода надійшла,
Готова я за вас і кров пролити.
А хоч і серце би моє криваве
На штуки посікти хотіли,
Воліла б я, ніж малась допустить,
Аби яку ви прикрість потерпіли”.
“І я, – сказала другая на те, –
Волю хоч би найтяжче бідувати,
Прийняти муки й ганьбу, ніж би ви
Біди якої мали зазнавати.
Я день і ніч готова вам служить,
Стать вам найменшою слугою,
Щоб віку свого ви могли дожить
У радощах та супокою”.
“Тепер мені, – король старий сказав, –
Яснішою будучність стала.
Та ще ти, наймолодшая моя,
Свойого слова не сказала”. –
“Я рада, – мовила Корделія, –
Свій довг дитячий все сповняти,
Послушна бути вам у всім,
А більш не в силі я нічого вам сказати”.
“Так ти, – рік він, – не можеш більш нічого
Дать, ніж повинність повелить дитяча?
То видно, що твоя любов до мене
Не так-то вірна та гаряча.
То ж будь прогнана з мого двору!
Не хочу знать нелюбої дитини.
З мойого царства не дістанеш ти
По моїй смерті ні частини.
Лиш твоїм сестрам, що за мене раді
Хоч голови свої покласти,
Розділю я свою державу й дам
Обом по рівній части.
Дарую їм предківськую корону,
І власть, і королівськую подобу,
Аби мене в любві своїй за те
Пропильнували аж до гробу”.
Отак дві старші сестри підійшли
Старого короля облесними словами,
Найменшу ж через королівський гнів
Сей час з двора протурено за брами.
Мов сирота, пішла Корделія,
Блукаючи від міста до села,
Ні в Англії в селі, ні в місті жаднім
Собі притулку не знайшла.
Аж як до Франції дісталася,
Скінчилася її недоля;
На кращім грунті запишалася,
Мов гарний цвіт з чужого поля.
Король французький як пізнав її,
Не дбаючи на гнів вітця старого,
За королеву взяв її до себе
На радість королівства свого.
В дочки найстаршої живе
Старий король тим часом;
Що зразу там було мов медове,
Та незадовго стало квасом.
Регана при своїм дворі його
Держати з невеликим почтом мала,
Та почет той у скорому часі
Увесь від нього відібрала.
“Чи се ж така твоя заплата
За те, що царство все своє
Я вам віддав? Тепер донька для тата
Й малої дрібки того не дає!
J ні! Ще до своєї Гонореллі,
Сестри твоєї меншої піду.
Вона не буде так, як ти, лукава
1 зглянеться на батькову біду”.
Поїхав чвалом він у двір її
Та пожалівся на свою пригоду.
“Так вам і слід! – почув від лютої змії. –
Сестра вам жадну не вчинила шкоду.
У мене захисту для вас нема,
Хіба що з слугами на кухні жити
Захочете та теє їсти й пити,
Що не доїм та не доп’ю сама”.
Почувши се, король заплакав гірко,
Бо голод докучав йому і спрага:
“О най же світ увесь почує, до чого
Веде батьківська нерозвага!
Та верну до Регани я ще раз,
А чей вона людськеє має серце,
Раз відпихнувши, схаменеться в час
І приязніш прийме мене, як перше”.
Та як лише прибув, вона веліла
З двора свойого геть його прогнати
І мовила: “Не ліпший буде він тепер,
Коли вперед не вмів себе тут шанувати”.
До Гонореллі знов вернув король,
Згодився з слугами на кухні жити,
І їсти все, що подадуть йому,
Аби лиш вік свій продовжити!
Та надаремно й того він благав,
Чого і жебракам ніхто не відмовляє.
“Не хтів за першим разом те принять,
Тепер і доступу до мене вже немає!”
Так обі донечки по двічі
Його відправили без жодного пардону;
Жебрацький кий узяв у руки той,
Що королівськую носив корону.
Тоді про наймолодшої дочки
Слова згадав і заповіт гарячий:
Завсіди буть послушною йому
І сповняти вірно довг дитячий.
Та він не важився тікать до неї,
Бо королівства мучило похмілля,
Що він ганебно так прогнав її, –
Й перемогло його, нарешті, божевілля.
На голові сніжне волосся рвав,
І в груди бивсь, і дер лице до крові,
І на дочок він помсту визирав
За брак у них дитячої любові.
Долинам, горам, рікам виливав
Палкії про невдячність їх промови,
Аж ріки, гори та твердії скали
З ним разом, бачилось, ридали і зітхали.
Нарешті хворого в тяжкій знесилі
Його до Франції прихильні завезли
Й тут у Корделії та короля
І захист, і підмогу ще знайшли.
Дочка, як лиш про горе батька вчула
Сей час йому з підмогою прийшла,
Свою зневагу давнюю забула,
Йому потіху й радість принесла.
На Аганіппа королівський двір
Його ввела рицарськая дружина,
А перед короля за руку привела
Його найменша, вірная дитина.
І ласкаво прийняв його король,
Велів кликнуть по краю всіх охочих,
Хто для відзискання держави Лірові
Підняться хоче до помочи.
В товаристві Корделії вернув
Король до Англії з дочками воювати,
І вспів собі в невдовгім часі
}х із престолів та столиць прогнати.
І Лір прийняв на старості своїй
Знов королівськую корону,
Та в одній битві замордовано
Корделію, його потіху й оборону.
Та скоро про ту передчасну смерть
Корделії до нього вість прийшла,
Що в нерозважнім запалі за нього
Сама у бій пішла,
Впав непритомний і оглушений
На її груди білі
І вмер з тяжким зітханням
Тої самої хвилі.
Вельможі краю серед жалощів
На тіла обоїх гляділи
І обох сестер одноголосно
На кару смерті засудили.
Хто там запанував по них,
У хроніці читайте,
А повість про дитячую невдячність
Собі запам’ятайте!
(Переклад Івана Франка)
Народну баладу “Король Лір і його дочки” переклав у 1914 р. І. Франко. У передмові до збірки перекладів він зазначив, що староанглійські й старошотландські балади є витворами не селянської й не міщанської, а саме лицарської верстви. Їх героями є винятково королі, лорди та члени їхніх родин.
Мудра думка
Можна сю народну поезію назвати вповні аристократичною… Деяку подібність до тої аристократичної поезії можна побачити хіба у великоруських билинах, героями яких є переважно князі та богатирі. Та подібність неповна вже тим, що деякі з тих богатирів, а особливо найважніший із них Ілля Муромець, походять із селянського роду, а інші являються багатими купцями або навіть “каліками перехожими” та розбійниками. Ще одна відмінність старо-англійських і старошотландських балад від давньоруських билин полягає в тому, що перші не мають такого виразного історичного й національного змісту, як другі. Так, у баладі “Король Лір і його дочки” йдеться не про історичні, а загальнолюдські події.
Іван Франко
Робота з текстом
Осмислюємо прочитане. 1. Визначте експозицію твору. Як у ній зображено головних персонажів? 2. Знайдіть епітети й порівняння, які характеризують дочок короля Ліра (в експозиції). 3. Виразно прочитайте та перекажіть зав’язку балади. 4. Як кожна з дочок відповідає королю? 5. Охарактеризуйте образи Регани, Гонореллі та Корделії, простежте за їхніми змінами, використовуючи текст. 6. Як король Лір поплатився за свою довірливість? Розкажіть про його поневіряння. 7. Визначте кульмінаційний момент твору. 8. Знайдіть рядки, у яких утілено ідею балади.
Порівнюємо. Пригадайте народні та літературні казки, у яких батько випробовує своїх дітей (дочок, синів, невісток). Порівняйте один із казкових творів із баладою “Король Лір і його дочки”.
Для обговорення. 1. Скільки разів і в чому помилявся король Лір? У чому була, на вашу думку, його найбільша помилка? 2. Чи можна уникнути такої ситуації, у яку потрапив король Лір? Як?
Творче завдання. Поясніть значення метафор в українському перекладі балади: 1) “Що зразу там було медове, Те незадовго стало квасом”; 2) “Жебрацький кий узяв у руки той, Що королівськую носив корону”. Про кого й про які перетворення йдеться в цих рядках?
Краса слова
Характерні особливості староанглійської балади. У британській культурі балада є поширеним жанром, який має національну своєрідність, а саме: 1) різноманіття сюжетів (переважно загальнолюдських); 2) широке використання монологів і діалогів; 3) балада не містить прямого повчання, кожен робить для себе власні висновки; 4) поділ на строфи, милозвучність яких утворює чергування наголошених і ненаголошених складів; 5) традиційні образи (море, квіти, палац, брама, корона та ін.) тощо.
Вічний образ (у художній літературі) – літературний образ, який за глибиною художнього узагальнення виходить за межі конкретних творів і зображеної в них історичної доби, містить невичерпні можливості для філософського осмислення буття.
Образ легендарного короля Ліра став вічним. Він змальований не тільки в міфах, літописах і староанглійській баладі, а й у п’єсі видатного англійського драматурга В. Шекспіра “Король Лір” (1608). Ця історія час від часу відроджується в різних видах мистецтва – літературі, живописі, опері та балеті.
Перевірте себе
1. Визначте характерні ознаки балади у творі “Король Лір і його дочки”. Наведіть приклади з тексту. 2. Порівняйте староанглійську баладу “Король Лір і його дочки” з прочитаною давньоруською билиною, використовуючи міркування І. Франка. 3. Чому, на вашу думку, історія про короля Ліра завжди є актуальною? 4. Які висновки ви зробили для себе, прочитавши баладу?
Балади про Робіна Гуда
Він доблесно і чесно жив,
Він кривди серцем не любив.
Із староанглійської балади
Робін Гуд – національний герой. У кожного народу є свої національні герої, пам’ять про яких віками зберігається у фольклорі. Ми добре знаємо наших добротворців – це Котигорошко, Кирило Кожум’яка, козак Мамарига, мудрий Іванко та багато інших. А в англійських народних баладах таким традиційним образом став захисник усіх бідних і скривджених людей Робін Гуд.
Слово hood з англійської означає “капюшон”, “каптур” і вказує на елемент одягу Робіна Гуда.
До речі, hood може означати й інші подібні головні убори – башлик, очіпок, клобук, шолом (тобто вбрання, що прикриває або захищає голову).
Однак слово hood має й переносне значення – приховувати (накривати капюшоном). Слово robin перекладається як “вільшанка”, але, можливо, що ім’я героя виникло в процесі переосмислення виразу Robin hood і означає “Роб (Роберт) (до речі, rob, robber також означає “грабіжник”) у каптурі”. Так Робіна назвала його кохана дівчина Маріан, коли він виграв турнір лучників і проголосив її королевою турніру.
Зауважте
Усього існує майже 40 балад про Робіна Гуда. Їх об’єднує одна спільна тема – боротьба народу з несправедливістю й покарання тих, хто несе зло й насильство, порушує Божі заповіді.
Коли виникли балади про Робіна Гуда.
Ніхто достеменно не знає, чи мають балади про цього героя історичне підгрунтя, чи жив чоловік на ім’я Робін Гуд насправді. Перекази про нього з’явилися в XIV-XV ст., тоді ж їх стали й записувати. Уперше всі фольклорні твори про Робіна Гуда були надруковані в “Збірці англійських і шотландських балад” (1882).
За версією англійського письменника В. Скотта, Робін Гуд жив у другій половині XII ст., тобто він міг бути сучасником реального короля Річарда Левове Серце (правив в Англії протягом 1189-1199 рр.). Проте за іншою версією, Робін Гуд жив у XIV чи на початку XV ст., за часів правління короля Едуарда II або навіть пізніше, оскільки в одній із балад діє королева Кетрін, яку ототожнюють з Катериною Арагонською (1485-1536). Деякі дослідники стверджують, що змагання зі стрільби з лука стали проводитися в Англії не раніше XIII ст., тож не всі поділяють версію В. Скотта.
Ким був Робін Гуд? Щодо цього також існує чимало припущень. В одних баладах він змальовується ремісником або селянином, а в інших – несправедливо знедоленим дворянином. Батьківщиною Робіна Гуда було селище Локслі, за назвою якого іноді називають і самого Робіна. Рано втративши батьків і позбавлений ворогами майна, він став ватажком лісових розбійників, які відбирали гроші та майно в багатих і віддавали бідним людям.
Основні події в староанглійських баладах про Робіна Гуда відбуваються в Шервудському лісі неподалік від міста Ноттінгема. Тим лісом їздило чимало заможних людей, і всі вони боялися, що Робін Гуд із своєю ватагою покарає їх за гріхи. Лісова армія Робіна Гуда складалася з кількох десятків вільних стрільців. Усі вони були вправними лучниками, сміливими й по-своєму шляхетними людьми.
Образ народного захисника. Робін Гуд і його товариші дотримувалися кодексу лицаря. Вони поклялися захищати знедолених і скривджених, з пошаною ставитися до жінок. Билися тільки в тих випадках, коли було потрібно відновити справедливість.
Робін Гуд і його товариші обстоювали ідеали моралі, честі й справедливості. Цікаво, що, помираючи на руках свого товариша Маленького Джона, Робін Гуд не дозволив мститися за себе. Тобто мужньо приймаючи смерть, він не хотів, щоб через нього гинули інші.
Робін Гуд змальовується не тільки як захисник бідного люду, але і як вірний християнин. Він поважав короля, бо той був обраний Богом, і ставав перед своїм правителем на коліно. Але чому ж Робін Гуд нападав на священиків? Річ у тім, що в ті часи церковники володіли великими багатствами, землями й тисячами слуг. Тому деякі священнослужителі сприймалися простими людьми не як провідники Божої волі, а як жорстокі багатії. Тому Робін Гуд відбирав у них кошти, як і в інших вельмож, щоб віддати бідним. Він був відданим християнській вірі й захищав простих людей-християн. Отже, цей герой утілює не тільки народні, а й християнські цінності – любов, милосердя й справедливість.
Найпопулярнішими героями англійських балад поряд із Робіном Гудом є його вірні помічники: Маленький Джон, Брат Тук, Вілл Стютлі, Мач, син мірошника, і дружина Робіна – Маріан. Головними супротивниками лісових розбійників були шериф Ноттінгемський, єпископ Герфорда, граф Фітцуолтер, лицар Гай Гізборн.
Як Робін Гуд став розбійником
Хто щастя зичить бідакам
І волелюбний сам,
Сідайте в коло – розповім
Про Робін Гуда вам.
Він за найкращих друзів мав
Знедолених усіх,
А багачів на смерть лякав
Його мисливський ріг.
Тринадцять літ Роб славно жив
У лісовій глуші.
Розбійник долею він був
І лицар у душі.
Було це давно, ще за Генріха ІІ1, який після запеклої боротьби зі своїми братами зійшов на престол Англії. За тих часів північ країни вкривали великі заповідні ліси, у яких полювати міг тільки король, а всім іншим під страхом смерті заборонялося вбити бодай одного оленя. Ці ліси охороняли королівські лісники, і головний лісничий у кожному лісі мав таку ж саму владу, як шериф 2 в оточеному мурами місті чи навіть єпископ у своєму абатстві.
Найбільші королівські заповідники – Шервудський і Бернесдейльський ліси – прилягали до двох міст – Шервуда та Бернесдейля. Протягом кількох років головним лісничим там був один чоловік на ймення Х’ю Фітзу. Він мав тиху, лагідну дружину й маленького сина Роберта.
1 Генріх II – англійський король у XІІ ст.
2 Шери́ф – у деяких країнах виборна або призначувана королем, наприклад в Англії, службова особа, яка здійснює поліцейські та судові функції.
Хлопчик, як свідчить запис в актовій книзі, народився 1160 р. в місті Локслі – через те його часто й називали Локслі або Роб із Локслі. Гарненький, з пружним і міцним тільцем, Роб, як тільки міцно зіп’явся на ноги, одразу й понад усе вподобав блукати з батьком по лісі. А коли змужніла його рука, він навчився спритно натягати лук і пускати несхибну стрілу. Довгими зимовими вечорами найбільшою радістю для Роба було слухати батькові розповіді про хороброго Зеленого Віллі-розбійника. Цей Віллі зовсім не боявся королівських лісників і багато років гуляв по заповідниках, стріляючи оленів і бенкетуючи зі своїми друзями.
Коли надворі стояла негода, Роб цілими днями стругав рівненькі стріли для довжелезного лука й прив’язував до них сірі гусячі пера.
Дивлячись, як світиться синове обличчя, коли той слухає розповіді про вільне лісове життя розбійників, любляча мати тільки зітхала. Вона походила з благородної родини й мріяла побачити Роба значною особою при дворі короля або в абатстві. Вона вчила його читати й писати, прищеплювала йому добрі манери, учила бути правдивим і чесним як із сановитими лордами, так і з простими селянами. Та хоч яка була приємна хлопчикові материна наука, проте він почував себе щасливішим, коли з луком у руках вільно блукав по лісових нетрях, прислухаючись до таємничої мови дерев.
У ті радісні й безтурботні дні Роб мав двох друзів: один був Віллі Геймвелл, син батькового брата, який жив у Геймвелл-Лоджі, біля Ноттінгема, а друга – Маріан Фітцуолтер, єдина дочка графа Хантінгдона.
Замок Хантінгдон добре було видно з одного високого дерева, яких багато в Шервудському лісі, і кожного ясного дня біла Робова хустинка сповіщала з цього дерева Маріан, що він уже чекає на неї. У замок до дівчини Роб не ходив, бо їхні батьки ворогували. Поміж людьми ходили чутки, що нібито законний граф Хантінгдона був Х’ю Фітзу, але його землі підступно прибрав собі до рук Фітцуолтер, улюбленець короля. Однак ані Роб, ані Маріан аніскільки не зважали на ворожнечу своїх батьків, хоча вона з кожним днем і поглиблювалася. Вони тільки знали, що великий зелений ліс відкритий для них і що цей широкий-преширокий світ напоєний пахощами квітів і сповнений пташиними піснями.
Дні дитячих розваг пролітали швидко й непомітно, та надто скоро над головами Роба й Маріан зібралися грозові хмари.
У Робового батька, крім Фітцуолтера, були ще два непримиренні вороги: сухоребрий шериф Ноттінгема і гладкий єпископ Герфорда.
Ці троє ворогів змовилися між собою й нашепотіли на вухо королеві таке, що Х’ю Фітзу відразу втратив посаду королівського лісничого. Холодного зимового вечора батька, матір і Роба вигнали без попередження на вулицю, позбавивши будь-яких прав на майно. Шериф заарештував лісничого за зраду, про яку бідолашний Х’ю Фітзу не мав навіть гадки, і запроторив його до ноттінгемської в’язниці. Першу ніч Роб із матір’ю також перебували у в’язниці, але вранці їх вигнали геть. Тоді вони звернулися по допомогу до свого єдиного родича, сквайра1 Джорджа Геймвелла, який радо надав їм притулок.
Однак страшне хвилювання і все, що їм довелося пережити тієї зимової ночі, згубно вплинуло на місіс Фітзу. Вона слабувала й тоді, як вони ще жили в лісі. Менш ніж за два місяці матері в Роба не стало. У хлопця від цієї втрати наче обірвалося серце. Та не встигли зацвісти на материній могилі перші весняні квіти, як на Роба впало нове горе: не стало й батька. Цей суворий, незламної волі чоловік помер у в’язниці раніше, ніж його вороги змогли вигадати обвинувачення, за яким його можна було б віддати до суду. Минуло два роки. Двоюрідний брат Роба, Віллі, учився в школі далеко від дому; Маріан батько відіслав до двору королеви Елеонори, коли довідався про дружбу дочки з Робом. Отже, цілих два роки осиротілий хлопець був зовсім самотній. Грубувато-добродушний старенький сквайр ставився до нього зі щирою ніжністю, але нічим не міг допомогти своєму племінникові, який не знаходив собі місця, увесь час напружено над чимось думав і ніби шукав щось утрачене. А Роб просто нудьгував за колишнім життям у лісі не менше, ніж за ласкою матері й товариством батька. Кожного разу, коли він брався за тремтливу тятиву2 лука і, пославши довгу стрілу, чув свист сірих гусячих пер, у його уяві оживали щасливі дні, яких він уже не міг повернути.
Та якось уранці, коли Роб прийшов до сніданку, дядько, замість привітання, зустрів його такими словами:
– Я маю для тебе новину, мій хлопчику!
Старий щиросердий сквайр допив останній ковток пива й гримнув об стіл олов’яним кухлем.
– Що ж це за новина, дядечку Джордж? – із цікавістю запитав юнак.
– Є добра нагода випробувати твій лук і здобути гарненький приз! У Ноттінгемі тепер ярмарок, і шериф оголосив змагання лучників.
1 Сквайр (есква́йр) – англійський дворянський титул.
2 Тятива́ – ремінь, мотузка, струна, що туго стягує кінці лука.
Найкращі з них стануть королівськими лісниками, а того, хто стрілятиме найвлучніше, чекає ще й нагорода – золота стріла. Звісно, така цяцька тобі ні до чого. Але ж хіба це не те, що потрібно володарці твого серця? Га, Робе? Що скажеш, мій хлопчику?
Сквайр голосно засміявся й знову вдарив кухлем об стіл.
У Роба засвітилися очі.
– За це справді варто позмагатися, дядечку, – сказав він. – Я з великою радістю поміряюся силами з ким завгодно. Та й про місце лісника я вже давненько мрію. Ви мені дозволите спробувати щастя?
– Авжеж! – палко вигукнув дядько. – Твоя мати, пером їй земля, хотіла зробити з тебе писарчука. Та я добре бачу: твоє життя мине в зеленому лісі. Хай пощастить тобі на цих змаганнях!
Важкий олов’яний кухоль утретє гримнув об стіл.
Юнак подякував дядькові за добрі побажання й почав ладнатися в дорогу. Він не брав із собою ніяких речей, однак подбав, щоб у його тисовоголука була нова тятива, а в широкому сагайдаку1 – найпряміші й найдзвінкіші стріли.
За кілька днів, ясного погожого ранку, Роб вирушив із Локслі й подався через Шервудський ліс до Ноттінгема. Через плече в нього висів довгий тисовий лук, при боці погойдувався сагайдак, ущерть наповнений стрілами, а в руці юнак міцно стискав дебелий ціпок. Ставний і гінкий, він був убраний із голови до п’ят у все зелене й ішов швидким, бадьорим кроком. Серце його співало: юнак був сповнений великих надій і не мав жодного ворога у світі. Та це був останній ранок у житті Роба, коли в нього не було ворогів. Продираючись крізь хащі Шервудського лісу й насвистуючи грайливу мелодію, він раптом наскочив на гурт лісників, що влаштували бучний бенкет під розлогими шатами столітнього дуба. Перед ними лежав величезний пиріг із м’ясом, і вони його пожадливо їли, запиваючи кожний кусень густим чорним пивом.
Роб тільки глянув на ватажка лісників і миттю зрозумів, що перед ним – ворог. Це був той самий чоловік, який незаконно посів батькове місце головного лісничого й безжально вигнав їхню сім’ю на сніг. Однак Роб не сказав йому жодного слова й мирно пішов би далі, коли б ватажок лісників, промивши горлянку неймовірно великим ковтком пива, не загорлав у його бік:
– Слово честі, оте хлоп’я вважає себе стрільцем! Куди поспішаєш, парубче, зі своїм іграшковим луком і стрілами? Їй-бо, він чалапає в Ноттінгем на змагання!
Лісники зустріли ці дотепи громом образливого реготу. Роб скипів. Він справді вважав себе добрим лучником і тому гнівно гукнув у відповідь:
1 Сагайда́к – футляр для лука та стріл.
– Мій лук не гірший від вашого, а стріли мої летять далеко й влучно, – отже, не вам мене вчити!
Почувши такі слова, лісники знову гучно зареготали, а ватажок погрозливо звів брови й сказав:
– Ну що ж, покажи нам свій хист. Якщо влучиш у ціль – двадцять срібних монет від мене, а як не влучиш – прочухан.
– Де ваша ціль? – із гарячковим запалом вигукнув Роб. – Кладу свою голову проти ваших грошей, якщо я схиблю.
– Гаразд, нехай буде по-твоєму, – сердито відповів лісничий, – за хвастощі накладеш головою, якщо не влучиш у мою ціль.
Тієї миті з лісової гущавини, поскубуючи траву, вийшов табун оленів. До них було не менше як сто кроків. Це були королівські олені, але на такій відстані їм, здавалось, ніщо не могло загрожувати. Головний лісничий показав пальцем у бік тварин.
– Якщо твоя хирлява рука пошле стрілу хоча б на піввідстані до них, я буду з тобою закладатись.
– Годі! – вигукнув Роб. – Кладу свою голову проти двадцяти пенні1, що отой ваш красень ватажок робить зараз останній свій подих!
Нічого більше не кажучи, він помацав тятиву; наклав стрілу й відтягнув праву руку до скроні. Мить – і співуча стріла променем сяйнула через широку галявину. Ще мить – і олень-ватажок високо підскочив на місці, а потім, як підтятий, упав додолу.
Лісники від подиву тільки зойкнули, а тоді сердито почали репетувати. Найбільше лютував той, що сам же таки запропонував битися об заклад.
– Ти знаєш, дурна твоя голово, що ти накоїв? – кричав головний лісничий. – Ти вбив королівського оленя! За такі витівки наш король Генріх карає смертю. Ні слова про гроші! Мерщій забирайся геть, і щоб мої очі більше тебе не бачили!
Хвиля обурення здійнялася в Робових грудях.
– Я йду, бо твоя пика вже намуляла мені очі, любий лісничий. На тобі недоноски мого батька! – вигукнув він і, відвернувшись, пішов своєю дорогою.
Лісничий сприйняв ці слова як погрозу.
Налившись кров’ю від люті, він схопив свій лук і вистрілив у спину Робові. На хлопцеве щастя, в останню мить лісничий, наступивши на суху гілку, заточився: стріла просвистіла біля самісінького Робового вуха й лише вирвала кілька волосинок на голові. Роб затремтів від гніву й рвучко обернувся до ворога, який стояв кроків за сорок від нього.
1 Пе́нні – розмінна монета в Англії; інша назва – пенс.
– Ха! – вигукнув він. – Хвастати майстер, а стріляти не вмієш! Ось тобі з мого іграшкового лука!
У повітря шугнула стріла. Головний лісничий зойкнув і впав долілиць. Із лютими криками лісники стовпилися навколо свого начальника, але побачили, що допомога йому вже не потрібна.
Так помстився Роб за смерть батька, хоча тепер сам опинився поза законом.
Поки лісники ще не отямились, він кинувся тікати й біг усе далі й далі в зелену лісову гущавину. Дерева, розгойдуючись проти вітру, гостинно розкривали перед ним обійми гілок, ніби вітали з поверненням додому.
Надвечір, голодний і стомлений, Роб прибився до хатини, що стояла на далекому узліссі. Там жила одна бідна вдова, яка знала Роба ще хлопчиком; вона не раз годувала його й поїла, коли він забивався до неї після своїх лісових прогулянок. Тому й тепер Роб сміливо переступивпоріг удовиної хатини.
Стара жінка радо зустріла гостя, швиденько напекла йому коржів, а потім поклала спочити й змусила розповісти все, що з ним сталося.
– Пекельний вітер гуляє по Шервуду, – сумно похитавши головою, мовила стара. – Багатії зовсім розперезались і грабують бідноту, як самі знають. У мене троє синів, і всіх їх оголосили розбійниками тільки за те, що вони минулої зими вбили одного королівського оленя, аби не померти з голоду. Тепер вони ховаються в лісі. Сини ж і казали мені, що разом із ними там переховується ще десятків чотири добрих людей, які не дадуть себе скривдити – у них проти кривдників завжди напоготові луки.
– Бабусю, а де вони? – вигукнув Роб. – Слово честі, я пристану до них!
– Ні, ні, – почала було відмовляти стара жінка, однак, розміркувавши, що іншої ради для хлопця немає, сказала: – Сьогодні ввечері сини навідають мене. Залишайся тут і побалакай з ними, коли тобі треба.
Роб із радістю залишився, а темної ночі вже мав розмову з трьома вдовиченками, з трьома відважними молодцями, які відразу припали йому до серця.
Упевнившись, що всі Робові наміри збігаються з їхніми волелюбними пориваннями, вони взяли з нього присягу на вірність і тільки тоді розповіли, де схованка їхньої ватаги. Це місце Роб знав дуже добре.
Наостанку один з удовиченків сказав:
– Але в нас досі немає ватажка, у якого б голова працювала так само добре, як і рука. І ми домовились обрати собі ватажком такого розбійника, у якого стане кебети, щоб пробратися непоміченим у Ноттінгем і здобути винагороду на змаганнях лучників.
Роб скочив на ноги.
– Вчасно сказано! – вигукнув він. – Бо я ж саме зібрався на ярмарок, і ніякі лісники, ніякі шерифові посіпаки не завадять мені влучити в самісіньке яблучко цілі!
Хоч Роб і був іще дуже юний, проте тримався він так сміливо, а очі його палали таким вогнем, що всі троє братів схопили його за руку й в одинголос гукнули:
– Браво, Локслі! Браво! Якщо здобудеш золоту стрілу на змаганнях, ти станеш ватажком усіх розбійників Шервудського лісу!
Роб довго обмізковував, як йому краще замаскуватись, щоб непомітно прослизнути в Ноттінгем. Він був певен, що лісники вже встигли призначити ціну за його голову й що про це оголошено на базарному майдані.
Пробиваючись крізь густий натовп до місця змагань, Роб вийшов на широкий базарний майдан. Повітря стрясали закличні звуки сурм, і людські потоки швидко заповнювали площу перед старовинною ратушею. Роб проштовхався сюди саме тоді, коли урядовець почав голосно зачитувати таку відозву шерифа графства Ноттінгем:
– “Молодик на ім’я Роберт, племінник сквайра Геймвелла з Геймвелл-Холла, убив головного лісничого його величності короля й оголошується поза законом. Сто фунтів стерлінгів1 винагороди тому, хто спіймає вищезазначеного Роберта живим або мертвим”.
Знов урочисто пролунали сурми, урядовець із своїм почтом пішов геть, і веселий настрій охопив увесь натовп.
Люди, які поспішали того дня на ярмарок, часто зупинялися купками на вулицях, щоб іще раз перечитати відозву шерифа, розклеєну майже по всіх будинках, та обмінятися думками з приводу смерті головного лісничого.
Та з появою лучників, борців на киях і мандрівних менестрелів з’явилося стільки нових тем для розмов, що про винагороду за голову Роба всі якось умить забули, і тільки лісники та шерифові люди пильно стежили за міськими брамами, а сам шериф підігрівав їхнє завзяття, обіцяючи від себе ще збільшити винагороду. Його ненависть до батька тепер цілком перейшла на сина.
1 Фунт сте́рлінгів – грошова одиниця Англії, поділяється на сто пенсів.
Великі змагання почалися після полудня. Двадцять лучників вийшли на поле для турнірів і приготувалися до боротьби за золоту стрілу. Серед них упадав в око жалюгідний на вигляд жебрак, одягнений у строкате лахміття, із засмаглими до чорного й подряпаними обличчям і руками. Копицю рудуватого волосся прикривав каптур, дуже подібний до тих, які носять ченці. Жебрак повільно прокульгав за стрільцями й неквапливо зайняв місце в їхньому ряду. З натовпу почулися глузливі вигуки. Та, оскільки за умовами змагання в них міг узяти участь кожен, ніхто не вимагав, щоб жебрака прогнали.
Пліч-о-пліч з Робом, – бо це, звісно, був він, – стояв м’язистий смагляволиций парубійко із зеленою перев’яззю на лівому оці. З нього теж реготалися, але він зовсім не звертав на те уваги й мовчки випробовував свій лук вправними, звичними до стрілецької зброї руками.
Трибуни для глядачів, що величезною підковою оточували стрільбище, були переповнені. Там зібралася дрібна шляхта й поспільство з навколишніх сіл і містечок. Усі нетерпляче чекали початку змагань.
У центральній ложі1 сидів кістлявий бундючний шериф, його обвішана коштовностями дружина й дочка, яка всім своїм виглядом показувала, що вона сподівається одержати золоту стрілу з рук переможця й стати королевою дня.
У сусідній ложі розсівся товстенний єпископ Герфорда, а в ложі з другого боку сиділа дівчина, чиє темне волосся, карі очі й витончені риси обличчя примусили Робове серце радісно стрепенутися. То була Маріан! Вона приїхала погостювати з Лондона від двору королеви й тепер сором’язливо горнулася до свого батька, графа Хантінгдона.
Якщо й раніше Роб поклав собі будь-що завоювати золоту стрілу, то тепер, коли він побачив любе обличчя Маріан, це рішення стократ зміцніло. Він відчував, як мимоволі напружуються м’язи його рук у чеканні вирішальної миті. Та водночас Робове серце шалено стукотіло, і все тіло його пробирав незрозумілий дрож.
Проспівали сурми, і натовп завмер. Герольди2 ще раз оголосили умови змагання. У ньому могли взяти участь усі охочі. Першу ціль буде поставлено за тридцять елів3. Ті, що влучать у яблучко, стрілятимуть у другу ціль, пересунуту на десять елів далі. Третю ціль поставлять ще далі, і так аж поки визначиться переможець. Він одержує золоту стрілу й посаду королівського лісника, а також завойовує право обрати королеву дня.
1 Ложа – відділені перегородками місця для кількох глядачів.
2 Ге́рольд – глашатай-оповісник на лицарських турнірах.
3 Ель – давня міра довжини, майже 113 см.
Знову заграли сурми, і лучники приготувалися стріляти. Роб востаннє глянув на тятиву свого лука. Натовп усе ще сміявся й перешіптувався, тицяючи пальцями на його недоладну постать, убрану в строкате ганчір’я й куций чернечий каптур. Та ось вистрілив перший лучник, і всі затамували подих.
Ціль стояла не дуже далеко, і всі двадцять стрільців улучили в самісіньке яблучко.
Роб стріляв шостий. Чоловік із зеленою перев’яззю на оці зустрів його постріл схвальним бурмотінням. Сам же він пустив свою стрілу з видимою недбалістю, проте також улучив у середину, де було кружальце не більше за бичаче око.
Натовп шаленим ревом і вигуками “ура” вітав переможців першого туру змагання. Знову заспівали сурми, і другу ціль було вже поставлено за сорок елів.
Перші три лучники й цього разу послали стріли у внутрішнє коло. Це були загальні улюбленці публіки, і їх нагородили гучними оплесками, гадаючи, що саме вони вийдуть переможцями. Однак глядачі перешіптувались, що кожен із цих трьох має свого покровителя серед присутніх тут трьох високопоставлених людей.
Четвертий і п’ятий лучники ледве зачепили краєчок кола. Роб спокійно пустив свою стрілу, і вона впевнено лягла в сяючу цяточку.
– Жебрак! Дивіться, що виробляє жебрак! – шаленів розпалений натовп. – Знову йому пощастило!
І справді, Робова стріла стриміла набагато ближче до середини, ніж будь-чия інша. Влучніше за нього вистрілив тільки “Одноокий”, як охрестив натовп парубійка з перев’язаним оком. На його постріл глядачі відповіли одностайним ревом. Таку стрільбу можна було побачити в Ноттінгемі не щодня.
Решта лучників або розгубилися, побачивши влучні постріли тих, хто стріляв попереду, або ж просто не змогли витримати темпу змагання. Вони один за одним схибили й похнюплено відійшли назад.
Тим часом сурми сповістили про початок третього туру. Ціль установили на відстані п’ятдесяти елів.
Лучники знову приготувалися до стрільби. Видно було, що вони трохи нервуються.
Третя ціль була менша, ніж саме яблучко першої. Стріли перших трьох претендентів на приз ледь зачепили краєчок внутрішнього кола.
Роб упевненою рукою натягнув лук і, вибравши мить між поривами вітру, пустив стрілу. Вона співуче пролетіла через поле й уп’ялася в самісіньку середину цілі.
– Жебрак! Жебрак! Ура йому, ура! – заволав збуджений натовп, перейшовши з глузування на безоглядну прихильність до Роба. – Ну що, поб’єш його, Одноокий?
Парубійко із зеленою пов’язкою на оці зневажливо посміхнувся й став до бою. Невимушеним граційним рухом він натягнув лук і, ніби й не дивлячись на ціль, пустив крилату стрілу. Вона зі свистом шугнула до цілі; сотні застиглих очей проводжали її в польоті. І знову дикий рев натовпу розітнув глибоку тишу. Стріла Одноокого лише трішечки не влучила в середину, але обчухрала пір’я на Робовій стрілі. Придивившись до цілі й зрозумівши свою помилку, невідомий лучник здивовано знизав плечима. Та, незважаючи на свою поразку, він перший привітав Роба з перемогою.
– Сподіваюсь, ми ще колись позмагаємося, – сказав він. – А по правді, мені зовсім не потрібна ота золота цяцька; я просто хотів допекти проклятому шерифові. Що ж, тепер коронуй обраницю свого серця.
І, несподівано повернувшись спиною, він зник у натовпі раніше, ніж Роб спромігся сказати, що й він при нагоді охоче б із ним позмагався.
Герольд запросив Роба до шерифової ложі, де його чекала винагорода.
– Дивний ти хлопець, – промовив шериф, знервовано кусаючи губи, – але стріляєш добре. Як тебе звати?
Маріан підсунулася ближче й уважно дослухалась, чекаючи відповіді.
– Я Роб Мандрівник, мілорде шериф, – відповів лучник-жебрак.
Маріан відхилилася назад і засміялася.
– Ну от що, Робе Мандрівник, – мовив шериф, – хоч ти й не дуже дбаєш про своє тіло та одяг, але до пуття тебе можна довести. Хочеш до мене на службу?
– Роб Мандрівник завжди був вільний, мілорде, і не бажає нікому служити.
Шерифові брови погрозливо зійшлися на переніссі, але заради дочки та золотої стріли він удав, що пустив відповідь жебрака повз вуха.
– Робе Мандрівник, – сказав він, – ось золота стріла, яка належить кращому лучникові нинішнього дня. І ти виборов цей приз. Подаруй його тій, яка цього справді гідна.
Одразу ж герольд підштовхнув Роба ліктем і майже силоміць повернув його до дочки шерифа, яка сиділа з пісною усмішкою на вустах. Та Роб не звернув на те уваги. Він узяв золоту стрілу й підійшов просто до ложі, де сиділа прекрасна Маріан.
– Леді, – сказав до неї Роб, – прошу вас, прийміть оцей маленький подарунок від бідного мандрівника, готового завжди вам служити найкращими стрілами зі свого сагайдака.
– Дякую вам, Робе в каптурі, – відповіла дівчина, лукаво звівши брівку й устромивши сяючу стрілу у своє темне волосся.
Натовп голосно гукав:
– Слава нашій королеві! Слава!
Шериф тільки зиркав спідлоба на голодранця-лучника, який відмовився від служби в нього, без слова подяки забрав приз та ще й на очах у всіх принизив його дочку.
Він хотів був щось сказати, але чванлива дочка стримала його. Тоді шериф покликав свою сторожу й наказав стежити за жебраком.
Але Роб спритно крутнувся і, загубившись у натовпі, швидко подався до міської брами.
Того ж таки вечора посеред широкої галявини в Шервудському лісі навколо яскравого багаття сиділо сорок молодців, одягнених у все зелене. Вони смажили на вогні оленину й весело гомоніли. Раптом десь поблизу хруснула гілка. Тієї ж миті всі скочили на ноги й схопилися за зброю.
– Не бійтеся, це – друг, – пролунав із хащі дзвінкий голос. – Я шукаю удовиних синів.
Наперед виступило три удовиченки.
– Та це ж Роб! – вигукнули вони. – Ласкаво просимо в Шервудський ліс, Робе!
Решта лісовиків теж підійшли до Роба й гаряче тисли йому руку, бо всі вони вже знали його історію.
Після цього один із трьох синів удови, на прізвисько Дебелий Вілл, вийшов наперед і промовив:
– Друзі, усі ви знаєте, що нашому загонові досі бракувало справжнього ватажка – шляхетного, добре вихованого, розумного, спритного й сміливого. Здається, тепер ми знайшли отамана в особі цього юнака. Я і мої брати сказали йому, що ви оберете собі у ватажки того, хто пошиє сьогодні шерифа в дурні, здобувши його золоту стрілу. Правду я кажу?
Усі погодилися, і Вілл обернувся до Роба.
– Які новини принесли ви з Ноттінгема? – запитав він.
Роб засміявся.
– Можу сказати, що я таки справді пошив шерифа в дурні, а на додачу ще й забрав у нього золоту стрілу. Однак щодо приза, ви мусите повірити мені на слово, бо я подарував його одній дівчині. – Та побачивши, що слова його здалися не дуже переконливими, Роб додав: – Я буду радий, коли ви приймете мене у вашу сім’ю простим лучником. Бо тут, я бачу, є старші й досвідченіші люди, ніж я.
По цих словах із гурту лісовиків вийшов наперед високий смагляволиций чоловік, і Роб відразу впізнав у ньому лучника із зеленою пов’язкою на оці; тільки пов’язку тепер він зняв і дивився на світ обома очима – сміливими й чесними.
Він сказав:
– Роб у каптурі – так, здається, назвала вас леді, – я можу підтвердити ваші слова. Ви добре збили пиху з шерифа, не гірше, ніж це зробив би я. Ми не вимагатимемо від вас золотої стріли, бо вона потрапила в гарненькі ручки. А хто з нас краще стріляє, ви чи я, це нехай покаже майбутнє. Однак я, Вілл Стютлі, при всіх заявляю, що не визнаю ніякого іншого ватажка, крім вас.
Того вечора ще довго навколо багаття лунали бадьорі пісні й точилися веселі розмови. Ватага подарувала Робінові Гудові ріжок, яким він мав скликати своїх бійців. Усі врочисто поклялися, що, забираючи гроші та добро в багатіїв, вони всіляко допомагатимуть бідним і знедоленим і ніколи не заподіють лиха жінці, – нехай то буде дівчина, заміжня молодиця чи вдова. Клятву давали під розлогим пишнолистим деревом, при багрових спалахах полум’я, за доброю вечерею й кухлем пива. Так Робін Гуд став розбійником.
(Переклад Юрія Юри)
Робота з текстом
Осмислюємо прочитане. 1. Розкажіть про походження й дитячі роки Робіна Гуда. 2. Назвіть ворогів батька Робіна Гуда. Як вони зруйнували життя сім’ї Роба? 3. Назвіть друзів Робіна Гуда. 4. Як батько коханої дівчини Робіна Гуда вирішив розлучити молодих, коли дізнався про їхню дружбу? 5. Чому Робін Гуд вирішив вирушити до Ноттінгема на змагання лучників? 6. Як Робін Гуд помстився за смерть свого батька? 7. Перекажіть епізод про змагання лучників у Ноттінгемі. Якими були умови змагань? 8. Як Робін Гуд одержав золоту стрілу і як Маріан стала королевою дня? 9. Чому саме Робіна Гуда було обрано ватажком лісових розбійників? Для обговорення. 1. У які моменти Робін Гуд виявив свої чесноти: а) відвагу; б) винахідливість; в) вірність у коханні; г) уміння розбиратися в людях; г) бажання захищати знедолених; д) скромність; е) шанобливість до простих людей; є) гідність? Наведіть відповідні цитати. 2. Знайдіть у тексті всі імена Робіна Гуда. Поясніть їх.
Творче завдання. Уявіть, що у вас опинилися предмети, які тримав у руках Робін Гуд: лук, золота стріла, ріжок. Розкажіть про те, як їх здобув герой і про їх значення в його долі.
Робота в групах. У баладі йдеться про клятву лісових розбійників під проводом Робіна Гуда, але текст самої клятви не наведено. Відтворіть цей текст (6-7речень).
Краса слова
У баладі “Як Робін Гуд став розбійником” використовується багато діалогів і монологів персонажів. У них якнайкраще увиразнено риси головного героя й водночас ставлення до нього інших. Так, наприклад, дядечко Джордж висловлює віру в майбутнє Робіна Гуда, спонукаючи його до першого подвигу. Дебелий Вілл і Вілл Стютлі дають оцінку героїчному вчинкові Робіна Гуда й визнають його перевагу над іншими лісовими розбійниками.
– Як характеризують Робіна Гуда його слова? Прочитайте й прокоментуйте відповідні цитати.
– Що говорять про нього вороги? Як їм відповідає Роб?
За мотивами балад про Робіна Гуда знято десятки кінофільмів у різних країнах. Фільм “Пригоди Робіна Гуда” (режисери М. Кертіц, В. Кайлі, США,1938 р.) отримав найбільші нагороди в галузі кіномистецтва – три премії “Оскар”. У фільмі відтворено історичний дух доби. Сюжет не завжди збігається з текстом балад, але досить життєрадісний. Домінантною в цьому фільмі є тема лицарства. А 1975 р. на Ризькій кіностудії було знято фільм “Стріли Робіна Гуда” (режисер С. Тарасов). У фільмі власні балади на мотиви легенд про Робіна Гуда виконав відомий актор і співак В. Висоцький. Якщо ви знайомі з іншими кіноверсіями про Роба з Локслі, висловіть своє враження про них.
Поєдинок Робіна Гуда з Гаєм Гізборном
Коментарі. Прізвище Гізборн походить від назви маленького містечка Гіз – борн, що знаходиться в Північному Йоркширі (Англія). Гізборн із староан-глійської gisel burne означає “швидкий (квапливий) струмок”. Гай Гізборн згадується в баладах останньої чверті XV ст., у більш ранніх його ще немає. Робін Гуд і його противник Гай Гізборн носять головні убори, що називаються одним і тим же англійським словом hood – капюшон і лицарський шолом. У такий спосіб народна фантазія ставила Робіна Гуда на один рівень із представником лицарської верстви. В англійських баладах Гай Гізборн зображений як підступний лицар, якого наймає шериф Ноттінгемський для того, щоб він убив Робіна Гуда.
Робота з текстом
Осмислюємо прочитане. 1. Хто такий Гай Гізборн? Знайдіть його характеристику на початку твору. 2. Перекажіть розмову Гая Гізборна з шерифом. Як у цій розмові розкривається характер Гая? 3. Як Маленького Джона захопили люди шерифа? Перекажіть цей епізод. Що завадило шерифові покарати Маленького Джона? 4. Розкажіть про зустріч Робіна Гуда з незнайомцем. Як виглядав останній? Чому його мова видалася Робінові “шляхетнішою” за його вбрання? 5. Як Робін Гуд змусив Гая Гізборна назвати своє ім’я? 6. Прочитайте в особах діалог ватажка лісових розбійників і підступного лицаря. Які риси характерів персонажів виявляються в цьому діалозі? 7. Розкажіть про поєдинок героїв. Хто з них був чеснішим у двобої?
Порівнюємо. Порівняйте образи Робіна Гуда та Гая Гізборна.
Для обговорення. 1. Яким цілям слугує ріжок у руках Робіна Гуда й Гая Гізборна? 2. Що згубило Гая Гізборна?
Творче завдання. Усно опишіть портрет Гая Гізборна та Робіна Гуда (1 за вибором).
Для самостійного опрацювання. 1. Доведіть, що Робін Гуд вірний християнським ідеалам. Наведіть відповідні цитати. 2. Складіть план балади, підготуйте її переказ.
Краса слова
У староанглійських баладах про Робіна Гуда природа й неживі предмети нерідко олюднюються, вони ніби співчувають лісовим розбійникам, допомагають у їхній боротьбі за свободу. Наприклад, ліс стає для них добрим другом, гостинним господарем, який завжди дає їм притулок. Шервудський ліс узагалі в баладах про Робіна Гуда є втіленням свободи й стихії народного життя.
– Знайдіть у тексті підтвердження того, що ліс допомагає героям, а вони почуваються в ньому, як удома.
Перевірте себе
1. Де й коли виникли народні балади про Робіна Гуда? 2. Які існують версії про походження героя? 3. Назвіть ворогів і друзів Робіна Гуда. 4. Охарактеризуйте героя на прикладі прочитаної вами балади. Доведіть, що в його образі втілено ідеал народного захисника. 5. Назвіть ключові моменти в прочитаній вами баладі. Як у ключових моментах виявляються риси героїв, увиразнюється ідея твору? 6. Назвіть ознаки фольклору в прочитаній баладі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)