Багатовимірний світ Хорхе Луїса Борхеса
МІФ, РЕАЛЬНІСТЬ, ЛІТЕРАТУРА X. Л. БОРХЕС, І. КАЛЬВІНО, А. БАРІККО, Г. МАРКЕС, X. КОРТАСАР, А. КАРПЕНТЬЄР
Багатовимірний світ Хорхе Луїса Борхеса (1899-1986)
Хорхе Луїс Борхее – визначний аргентинський письменник, літературна слава якого вийшла далеко за межі латиноамериканського регіону і стала загальносвітовим надбанням.
Народився Борхее зимового дня 24 серпня 1899 року в Буенос-Айресі у знатній, але небагатій родині юриста Хорхе Гілермо Борхеса і Леонор Асеведо де Борхес, що проживали на вулиці Туку – ман у будинку, який належав батькам
Наявність англомовних книжок у домі не була випадковою: по материнській лінії батько Хорхе Луїса був пов’язаний з одним із відомих родів в Англії – родом Хезлем. До англійської мови прилучала дітей та онуків і бабка письменника, Фанні Хезлем. Цією мовою Борхее володів ідеально: у шість років він уже читав Стівенсона, а у вісім був опублікований його переклад казки О. Уайльда “Щасливий принц” у журналі “Сур”. Згодом він переклав В. Вулф, уривки із В. Фолкнера, оповідання Д. Р. Кіплінга, глави з “Поминок по Фіннегану” Дж. Джойса. Від англійської літератури письменник перейняв любов до парадоксів, легкість стилю і сюжетну інтригу. “Із самого дитинства, коли батько осліп, у нас у родині мовчки малось на увазі, що мені слід досягти в літературі того, чого обставини не дали здійснити батькові. Всі очікували, що я буду письменником”. Батько Хорхе Луїса видав один роман і ще написав три книжки, але знищив.
Після виходу на пенсію Хорхе Гілермо сім’я переїхала до Швейцарії. У Європі їх затримала Перша світова війна. Восени 1914 р. Хорхе Луїсу довелося розпочати навчання в Женеві, в ліцеї ім. Ж. Кальвіна, де викладання велося французькою мовою, з якою у нього були значні труднощі. Допоміг йому однокласник Моріс Абрамовіц, у майбутньому відомий швейцарський лікар. Він прилучив майбутнього письменника до французької поезії. Захоплювався в цей час Борхес і міфами Сходу. Він перечитав усі 17 томів “Тисяча і одної ночі” у перекладі англійського письменника – арабіста Річарда Бертона, і ці казки стали для нього улюбленими. Юнак вважав, що якщо Шахразада продовжувала життя своїми оповіданнями, значить час читання і час життя збігалися.
Книжки стали для майбутнього письменника провідниками у величезний, непізнаний світ, який був схожим і несхожим на реальний. І цей світ вимагав постійного оновлення, знань, інтуїції. Борхес, крім англійської та французької мов, самостійно опанував і німецькою, щоб краще розібратися у філософії Шопенгауера. Його мовна сприйнятливість була вражаючою – крім англійської, німецької та французької, він знав ще італійську, португальську, латинську, трохи шведську, давньоанглійську та давньоісландську мови. Власне кажучи, реальне життя для Борхеса метафорично перетворювалося на книгу, яку слід було прочитати. І оцінював він її як магічне сховище світових цінностей, які звалися простим словом “культура”.
У 1919 р. родина переїхала до Мадрида, де вперше в модерністських журналах були опубліковані вірші та переклади юного Борхеса. Дві доленосні зустрічі визначили його подальший творчий шлях – знайомство з іспанським письменником і критиком Рафаелем Консіносом-Ассенсом і аргентинським філософом Масендоніо Фернандесом. Згадуючи свою першу зустріч з письменником – початківцем у 1919 р. в Мадриді, Консінос-Ассенс писав: “Тихий і стриманий, він приборкував свій поетичний темперамент щасливою тверезістю розуму; класична культура грецьких філософів і східних мудреців вабили його в минуле до скарбів і фоліантів, але він не забував і про сучасні відкриття”. Рафаель одразу зрозумів, що перед ним великий поет. У рецензії на поетичну книжку “Місяць напроти” (1926) він відзначав своєрідність таланту Борхеса, його релігійність і містичність.
У Буенос-Айрес у 1921 р. юний талант повернувся вже поетом. У порту родину Борхесів зустрічав друг сім’ї Масендіо Фернандес. І тут же мова зайшла про майбутнє аргентинської літератури. З цього дня Масендіо на довгі роки став об’єктом поклоніння Хорхе, його духовним учителем. Пізніше Борхес писав: “У ті роки я майже переписував його, і моє наслідування вилилося в пристрасний і захоплюючий плагіат”. Наслідуючи свого учителя, він назвав філософію розділом фантастичної літератури, а єдиною реальністю – сферу сну і уяви.
На початку 1937 року Борхес вперше влаштувався на постійну роботу в бібліотеку, де й провів “дев’ять глибоко нещасних років”. Роботи було мало, грошей платили теж мало. Діяльність слід було імітувати – все було цілком по – радянськи. “Всю свою бібліотечну роботу я виконував у перший же час, а потім тихенько йшов у підвальне книгосховище і протягом наступних п’яти годин читав або писав”. У 30-х роках до влади в Аргентині прийшли військові. Борхес, переконаний космополіт та індивідуаліст, якого багато хто звинувачував у втечі від реальності, підписав ряд протестів проти свавілля аргентинських військових. Результати негайно далися взнаки: з міркувань благонадійності йому моментально відмовили в Національній премії за книгу новел “Сад перехрещених стежок”. Його матір і сестру заарештували.
У 1946 році в Аргентині була встановлена диктатура президента Хуана Перуна. X. Л. Борхеса одразу ж позбавили скромної посади помічника з каталогу в бібліотеці, оскільки новий режим був незадоволений його творами і промовами. Як згадував сам Хорхе Луїс, його “поставили до відома”, що він підвищений у посаді: з бібліотеки переведений на міські базари інспектором з дичини.
Пропозиція була справді жорстокою – на той час у нього почав катастрофічно падати зір: далися взнаки нещасний випадок, невдала операція і тяжка спадкова хвороба (останні п’ять поколінь чоловіків – Борхесів помирали абсолютно сліпими). Довелося погодитись, але близькі друзі письменника – Сільвіна та Вікторія Окампо, А. Б. Касарес – виклопотали для нього цикл лекцій в Аргентині та Уругваї. Ці лекції стали основою навчального курсу з історії англійської літератури “Від “Беовульфа” до Бернарда Шоу”, прочитаного ним у 50-х роках, коли він став професором англо-американської літератури університету Буенос-Айреса.
Лекційна діяльність Борхеса заслуговує на особливу увагу. У 50-60-х роках він прочитав велику кількість лекцій з філології, філософії, християнської теології, буддизму, софізму, даосизму та семіотики. Частина цього лекційного циклу в 1980 року увійшла в окрему збірку під назвою “Сім ночей творіння”. Європейські держави запрошували Борхеса читати лекції з літератури у своїх університетах і відзначали його найвищими нагородами.
У 1950 році X. Л. Борхеса обрали президентом Аргентинської спілки письменників, яка була однією з небагатьох організацій, що протистояли диктатурі. У 1955 році відбулася революція, і його призначили директором Національної бібліотеки. Його книги друкували величезними тиражами – спочатку в Європі, потім і в усьому світі. Але визнання прийшло до письменника занадто пізно. “Слава, як і сліпота, прийшла до мене поступово. Я її ніколи не шукав”. На початку 1955 року він остаточно втратив зір, але мужньо переніс сліпоту. Прозаїк замінив видимий світ, назавжди втрачений, світом культури. Борхеса тепер ніщо не відволікало від літератури: “Життя Борхеса, – як зазначав Ю. Андрухович, – це життя серед книг, життя в книгах, життя книгами”.
У 1982 році в лекції під назвою “Сліпота” Хорхе Луїс заявив: “Якщо ми вважатимемо, що морок може бути небесним благом, то хто “живе сам” повніше від сліпого? Хто може краще вивчити себе? Використовуючи фразу Сократа, хто може краще пізнати самого себе, ніж сліпий?”. Письменник не просто пізнав, а й трансформував у творчу матерію свою нелегку долю. Акумуляція культурних образів і символів – це наслідок; причина ж в усвідомленні себе останнім представником роду, крайньою гілкою, яка ніколи не дасть паростка. У письменника не було ні дружини, ні дітей, він тягнувся до сестри Нори і матері.
X. Л. Борхес мешкав разом із овдовілою матір’ю, котра читала йому книжки і допомагала в письменницькій роботі: “Вона завжди була моєю підтримкою в усьому – особливо в останні роки, коли я почав сліпнути, – і кращим другом, який усе розумів. Протягом багатьох років, до самих останніх літ, вона виконувала для мене всю секретарську роботу… Саме вона… спокійно і успішно сприяла моїй літературній кар ‘єрі”. Уперше Борхес одружився у віці 68 років із овдовілою Астете Мільян, з якою він познайомився ще в 1927 році. Заручини відбулися 21 вересня 1967 року, а через три роки письменник розлучився. “Я був щасливим у шлюбі, хоча він виявився дуже коротким. Коли я почав працювати і помітив, що цілковито дотримуюся робочого режиму Національної бібліотеки і використовую будь-який привід, щоб прийти додому пізно, тоді я сказав собі, що немає сенсу продовжувати наш шлюб далі”, – з гіркотою зізнався якось письменник.
У 1974 році він пішов у відставку з поста директора Національної бібліотеки і став усамітнено жити в маленькій квартирі. Скромний, самотній старичок. За кілька тижнів перед смертю, 26 квітня 1986 р., відбувся його шлюб із секретаркою та колишньою студенткою Марією Кодама. Молодша від Борхеса майже на сорок років, Марія Кодама – напівяпонка, напіваргентинка – вже тривалий час була для нього найближчою після матері людиною. Передчуваючи смерть, Борхес із Марією поїхав у місто своєї юності – Женеву. Женева й стала містом його останнього прощання: письменник помер близько восьмої години ранку в лікарні від раку печінки. Як згадував його лікар, Борхес “вмирав абсолютно спокійно і саме в тому місці, де хотів, – у серці старої Женеви. Він вмирав повільно, не чинячи опору”.
Видатного аргентинського письменника поховали на женевському цвинтарі Пленпале. “Єдиним спадкоємцем усього свого рухомого і нерухомого майна (двох квартир, одна з яких у складі кондомініуму), своїх нагород, бібліотеки й особистих речей” він призначив свою дружину М. Кодаму.
X. Л. Борхес справив величезний вплив на літературу XX ст. Вражає і його людський подвиг: володар вищих літературних нагород, Командор ордену Почесного легіону, кавалер ордену Британської імперії “За видатні заслуги” та іспанського ордено “Хрест Альфонсо Мудрого”, доктор Сорбонни, Оксфордського і Колумбійського університетів, він писав книги, не бачачи написаного. Письменник повністю осліп у другій половині життя, але це не завадило йому бачити світ у непізнаних досі вимірах, знайти нові шляхи в лабіринті людської душі.
Борхес був пристрасним мандрівником і об’їздив майже увесь світ. За рік до смерті у своєму останньому інтерв’ю він говорив: “Я побував на двох окраїнах Сходу – в Японії і в Марокко. Але між цими двома точками залишається ще стільки непізнаного!.. Я завжди мріяв добратися до Індії і Росії, Китаю і півдня Африки…”. Туди, де не встиг побувати письменник – мандрівник, дійшли його фантастичні, психологічні і детективні твори. Письменник видається мільйонними тиражами на всіх континентах, його перекладають, вивчають, цитують у багатьох країнах світу.
Одного разу на запитання журналіста, чи існує інше життя, письменник відповів: “Ні, я впевнений, що ніякого іншого життя не існує: мене б засмутило, якби раптом виявилося, що воно існує. Я хочу померти весь. Навіть думка про те, що після смерті мене будуть пам’ятати, мені не подобається. Я чекаю на смерть і забуття”. Але бажаного забуття не відбулося, про нього будуть пам’ятати доти, поки існує грандіозна споруда культури, споруда, в якій Борхесу жилося і думалося краще за все, Бібліотека.
Важко сказати, хто Хорхе Луїс Борхес насамперед – поет, письменник, літературний критик, філолог, філософ, чи ретельний дослідник явищ масової культури. Усі ці іпостасі органічно поєдналися в ньому, підживлюючи одне одного і творячи гармонійне ціле. Він ніби вічно “втікав”: від себе – філософа до себе – поета, від поезії до прози, від однієї оригінальної думки до іншої, з однієї частини світу в іншу, під владою пристрасті пізнання життя. Легендарність, “загадковість” особистості Борхеса прояснюється, тільки якщо проникнути в його творчість.
Свій шлях у літературу він починав як поет. 31 грудня 1919 року в журналі “Греція” з’явився перший вірш Хорхе Луїса, в якому автор “з усіх сил намагався бути Уолтом Уїтменом”. Поступово в модерністських журналах “Космополіт” і “Ультра” були опубліковані вірші та переклади юного поета, а сам він влився в першу в Іспанії групу ультраїстів. В ультраїстських маніфестах, що склали в 20-ті роки Борхес і його соратники, метафора проголошувалась головним елементом, основою і межею поезії. Метафора в юнацьких віршах поета народжувалася з несподіваного уподібнення, заснованого на видимій подібності предметів. Захоплення митця ультраїзмом позначилось у подальшому на всій його творчості: у прозі, а потім і у віршах, з’явилася не візуальна, а інтелектуальна, абстрактна метафоричність. Метафорами стали твори в цілому – метафорою багатозначною, метафорою – символом. Якщо не враховувати цієї метафоричної природи оповідань Борхеса, більшість із них здаватимуться лише дивними анекдотами.
У 20-х роках у Буенос-Айресі склалися два письменницькі угруповання: “Бордо” (за назвою робітничої околиці) і “Флорида” (за назвою вулиці в аристократичному районі). До останньої, куди входили переважно поети, увійшов і X. Л. Борхес. У 1927 році вийшла друком його поетична збірка “Місяць навпроти”, яка одразу ж установила дистанцію між ним і його товаришами. Як письменник Хорхе Луїс формувався в духовній атмосфері Буенос-Айреса, цього аргентинського Вавилону, міста, відкритого всім культурам. Згадуючи початковий період своєї творчості, письменник виокремив у ньому два етапи: “ігри з часом та безкінечністю” і “міфологія передмістя”.
Цикл “Міфологія передмістя” прийнято вважати проявом націоналістичного струменя. Поет з любов’ю змалював старі квартали Буенос-Айреса, патріархальні звичаї, місцеві легенди. Він писав про гаучо – вільних скотарів і солдатів, нащадків вихідців з Європи, які змішалися з місцевим населенням та забули про своє коріння. Борхее шукав екстремальні ситуації, коли людина “назавжди дізнається, хто вона”.
До 1930 року Хорхе Луїс написав і опублікував сім книг, заснував три журнали і співпрацював ще в дванадцяти, а наприкінці 20-х років почав писати оповідання. “Період з 1921 до 1930 року був у мене насичений бурхливою діяльністю, але, скоріше, за своєю суттю безцільною”, – сформулював він пізніше. Його вишукана поезія принесла письменнику відомість лише в обмеженому колі читачів.
Почавши з поезії, Борхее, по суті, назавжди залишився поетом, поетом щодо слова і твору в цілому. Справа не тільки в разючому лаконізмі, що важко дається перекладачам; адже письменник аж ніяк не писав “телеграфним стилем” 20-х років. У його класично чистій прозі не було буквально нічого зайвого, все – тільки необхідне. Він відбирав слова, як поет, затиснутий розміром і римою, ретельно витримував ритм оповідання. Прозаїк прагнув до того, щоб оповідання сприймалось як вірш, часто говорив про “поетичну ідею” кожного оповідання і його “тотальний поетичний ефект” (очевидно, саме тому його і не приваблювала велика прозаїчна форма – роман).
На початку 30-х років творчий шлях аргентинського письменника зробив крутий поворот, очевидно, викликаний різкою зміною суспільного клімату в Аргентині. З державним переворотом 1930 року скінчилося ліберальне правління партії радикалів і почалася важка ера боротьби з фашистськими тенденціями в політичному житті країни. У цих умовах Борхее зовсім залишив поезію, до якої повертався лише в 60-ті роки, коли постав перед читачем у ролі поета, який остаточно порвав з авангардизмом.
Після декількох років мовчання у 1935 році вийшла друком “Всесвітня історія безчестя” – збірка невеликих біографічних нарисів – оповідань. У передмові до видання 1954 року автор попередив, що в книжці не потрібно шукати чогось жахливого. “Людина, котра писала це, була вельми нещасною, але вона відчувала полегшення, коли писала це”. З 1935 р. X. Л. Борхес почав одну за одною видавати свої прозаїчні книги: “Історія вічності” (1936), “Вимисли” (1944), “Алеф” (1949), “Нові розслідування” (1952) та ін.
Перші його книги 30 – 40-х років провалилися, а “Історію вічності” за рік купило усього 37 читачів, і автор збирався всіх покупців обійти по домівках, щоб вибачитися і подякувати. Лише з виходом збірки оповідань під назвою “Вимисли” в 1944 р. ситуація дещо змінилася. Прозаїк отримав “Велику почесну премію” Аргентинської спілки письменників.
На дозвіллі Борхес із учнями та друзями любив створювати антології та довідники. Як люди пишаються своїми книгами, так він гордився прочитаними. Критерій, запропонований ним, універсальний: “Скажи мені, які книги ти прочитав, і я скажу, що ти за письменник”. Його коментарі до антологій часто перевершували за об’ємом самі збірки. Разом із друзями він уклав “Антологію фантастичної літератури” (1940), “Найкращі детективні оповідання” (1943), “Антологію германської літератури” (1951), “Короткі та неймовірні історії” (1955), “Посібник із фантастичної зоології” (1967) та багато інших.
У 50-х роках до письменника прийшла всесвітня слава. Його книги друкували величезними тиражами – спочатку в Європі, а згодом в усьому світі. Його оповідання та есе були відзначені в 1956 році. Національною премією. А в 1960-ті роки він уже став класиком. У 1961 році за книгу “Сад перехрещених стежок” його разом із засновником “театру абсурду” С. Бекетом нагородили престижною премією “Форментор”. Можливо, раптовій славі письменника посприяв успіх “нового роману”, розгорнутий маніфест якого “Ера підозр” Наталі Саррот опублікувала якраз у 1950 році. Те, до чого прийшла еволюція європейського роману, в Борхеса вже було в готовому вигляді. Тому не дивно, що в середині 1970 року його висунули на Нобелівську премію з літератури. Але він не отримав її через схвальну промову щодо перевороту Піночета. Ліберальний терор шведських соціал-демократів, які контролювали присудження премій, – сувора реальність. Як і всі соціал-демократи, про літературу вони думали в останню чергу.
У свої неповних шістдесят років Хорхе Луїс повністю осліп, однак творчу енергію і любов до книг він не втратив до останніх днів життя. Про це він сказав у одному зі своїх інтерв’ю: “Ніхто не втрачає всього, як це інколи здається, і не виграє так багато, як думає. По суті, все це не має значення. Важливіше інше – легко досяжне щастя читання. І щастя писання. Це два прекрасних заняття… Деякі письменники говорять про муки творчості. Для мене, навпаки, творчість – радість. Така ж радість і читання, хоча тепер я можу лише слухати те, що мені читають…”.
Любитель парадоксів і містифікацій, Борхес водночас сам собі суперечив: ” Я не люблю своїх творів. Не люблю, тому що спізнав муки писання. Крім того, коли читаєш твори того чи іншого письменника, ти сам його вибираєш. Себе ж не вибираєш, а буваєш покликаним. Від того, що ти написав, залишається лише почуття виконаної роботи і безмежна втома. Загалом, хто знає, чи насправді я є автором усіх своїх книжок?”.
Прозаїк зі світовим ім’ям X. Л. Борхес не створив жодного великого за обсягом твору. Художній світ письменника – мислителя найкраще відтворили його новели фантастичні, психологічні, пригодницькі, детективні, іноді навіть сатиричні, та есе, які він іменував “розслідуваннями”. Іноді в оповіданнях прозаїка помітне наслідування романтичній чи експресіоністській новелі (“Кола руїн”, “Зустріч”, “Письмена Бога”), Це не випадково: усе життя митець захоплювався Едгаром По, а в юності із захопленням читав моторошні новели австрійського експресіоніста Густава Мейрінка, в якого перейняв інтерес до середньовічної містики.
Усі оповідання прозаїка об’єднані тим, що спрямовані на пізнання світобудови та лабіринтів людської душі, на дослідження гігантських комбінаторних здібностей нашого інтелекту. Як правило, у творах X. Л. Борхеса вміщене яке-небудь припущення, усвідомивши яке, ми в несподіваному ракурсі побачимо суспільство, по – новому оцінимо наше світосприймання. Серед його оповідань були також передбачення, застереження, інтерпретації.
Сам письменник так охарактеризував зібрання своїх творів: “Моя перша книга (.збірка поем “Жар Буенос-Айреса”) вийшла в 1923 році, і зараз Повне зібрання творів завершило мою піввікову працю. Не знаю, на що воно заслуговує, але я задоволений, бо в ньому виведено велике розмаїття тем. Батьківщина, подвиги пращурів, історія літератур, що звеличили людські мови; сутність відкритих мені філософій, вечірні сутінки, відпочинок і свята, околиці мого міста”.
Тематичне розмаїття есе та оповідань митця справді широке. Але, якщо не брати до уваги його філологічних нарисів, персонажі оповідань розігрували свої дивні дійства на двох основних тематичних сценах. Одна – це Аргентина, рідна країна письменника, його улюблений Буенос-Айрес з передмістями. Друга сцена – весь світ, інші країни і просто вигадані автором місця.
Творчість прозаїка – зіткнення двох полюсів, двох протиборчих стихій. На одному полюсі – вимисли інтелекту й фантазії, на іншому – насичена дією національна історія. Аргентинське минуле з’явилося в його творах, як “втрачений рай”, адже там було своє сповідання віри: хоробрість, вірність дружбі, готовність гідно зустріти смертну годину {“Південь”, “Інша смерть”). Автор з великою любов’ю і патріотизмом описав старі квартали Буенос-Айреса, обробив місцеві перекази, оспівав національну історію (“Найстарша сеньйора”, “Гуаякіль”),
У зібранні творів Борхеса чимало оповідань про повсякденні життєві драми, про звичайних безграмотних людей. Письменник збирався надалі розвивати саме цей напрям. В інтерв’ю в 1967 році він заявив, що думав писати на реальні теми й опублікувати книгу психологічних творів, де намагався б уникнути містичного, лабіринтів, дзеркал, усіх маній смертей, а персонажі були такими, які вони є. Не можна сказати, що ця програма була виконана в цілому, бо ірраціональним і пронизаним містикою був світогляд прозаїка. Борхес тяжів до екстремальних, “фатальних” ситуацій, у яких персонаж міг розкрити у собі щось несподіване.
Таким чином, у невеликих за обсягом жанрових формах найбільше проявилася майстерність письменника оповідати будь-яку історію так, щоб вона не втратила своєї захоплюючої інтриги. Найчастіше загадкові події руйнують межу між реальним і нереальним. Для Борхеса антитеза реальне / нереальне не існувала, а жив він у світі текстів, відчуваючи себе своїм же персонажем, книгою, яку він сам писав.
Оповідання. Шлях перших духовних послань аргентинського прозаїка до українського читача був нелегким і довгим. Головною перешкодою на цьому шляху була своєрідна ідеологічна і філософська спрямованість творчості письменника, що не вкладалася в “прокрустове ложе” соцреалізму і навіть у звичні рамки реалізму класичної української літератури. Нині X. Л. Борхес – чи не найцитованіший автор у постмодерністів.
Предтечею цілого літературного напряму – постмодернізму стало одне з найкращих оповідань письменника – оповідання – інтерпретація “П’єр Менар, автор “Дон Кіхота”” (1938). У цьому творі митець подав новаторську і парадоксальну інтерпретацію класичного літературного твору вустами вигаданого персонажа. У цьому проявилося його іронічне ставлення до культури, книг, читачів, але найголовніше – самоіронія, яку він блискуче реалізував у формі парадоксу. Навколо цього парадоксу і побудована вся оповідь.
Головний герой оповідання – вигаданий письменник П’єр Менар – намагався написати художній твір “Дон Кіхот”, у якому хотів переосмислити деякі глави однойменного роману М. Сервантеса. “Зайве говорити, що він зовсім не мав на увазі механічне копіювання, не прагнув переписати роман. Його сміливий задум полягав у тому, щоб створити декількка сторінок, які б збігалися – слово в слово і рядок у рядок – з написаним М. де Сервантесом”.
Головне для героя – залишитися самим собою і через власне світовідчуття прийти до “Дон Кіхота”. “Я можу уявити його написання, можу написати його, уникнувши тавтології. У дванадцять – тринадцять років я прочитав його, здається, від дошки до дошки… Мої загальні спогади про “Дон Кіхота”, розмиті часом і байдужістю, можуть прекрасно слугувати туманним прообразом ще не написаної книжки”. Усі свої зусилля і наполегливість Менар присвятив відтворенню уже написаної книги рідною мовою. Він списав велику кількість чернеток, наполегливо виправляв і рвав тисячі рукописних сторінок.
Усе ж поступово письменник Менар прийшов до “Дон Кіхота”: зокрема, дослівно збігалися тексти, хоча підтексти, які вони виражали, зовсім різні; багато в чому програвав і архаїзований стиль Менара поряд з легкою розмовною мовою Сервантеса.
Оповідання “П’єр Менар, автор “Дон Кіхота”” можна прочитати як цікаву фантастичну історію, але тут відчутний глибинний метафоричний плин, де метафорою – символом стала книга – символом реального життя, яке ще доведеться прочитати. Для Борхеса цінність являла книга, а не автор, який її написав, бо саме в ній зберігаються всі загальнолюдські цінності, що звуться простим словом “культура”.
У постмодерністському контексті твір Борхеса стверджував: усе, що можна було написати, вже написано, тематичний простір літератури вичерпаний. Книг так багато, що писати нові просто нема можливості і навіть сенсу, а тому слід давати друге життя оновленим класичним творам.
Багато критиків минулого були заворожені незрівнянною ерудицією письменника, його манерою подавати вимисел як коментар, просто переказ чужих книг. Деяким оповіданням прозаїка були характерні безкінечні (і часто великі за обсягом) виписки з різних письменників: Гомера, Данте, Вольтера, Свіфта, Сервантеса, Едгара По, Кафки тощо. По пам’яті він часто цитував відомі тексти, і його цитати бували неточними: Борхес ніби переказував цитати, або ж цитував неіснуючі висловлювання вигаданих письменників. Так, в оповіданні “Тлін, Укбар” (1944) автор показав можливість існування цивілізації, класична культура якої складалася лише з однієї дисципліни – психології. У вигаданій країні Тлін книги відрізнялися від наших: “Белетристика розробляє один – єдиний сюжет з усіма можливими перестановками. Книжки філософського характеру незмінно складаються з тезису та антитезису, суворо дотриманих “про” і “контра” будь-якого вчення. Книжка, в якій відсутня її антикнига, вважається незакінченою”.
Борхес не приховував, що захоплювався групою інтелектуалів, яким удалося нав’язати людству зовсім нову систему мислення, достатньо лише змінити логіку, весь багаж людських знань, етичних та естетичних цінностей. Однак у голосі оповідача замилування поєднувалося із жахом: “Критика іноді вигадує авторів: вибираютъся два різні твори – наприклад, “Дао Де Цзин” і “Тисяча й одна ніч”, – приписують їх одному автору, а потім сумлінно визначають психологію цього цікавого “homme de lettres…””. Саме цей шлях, на думку письменника, веде до культурного виродження суспільства майбутнього.
У відомій новелі “Вавилонська бібліотека” письменник запропонував можливість створення безкінечного числа текстів на основі використання всього лише 25 букв. Ці букви могли складатися в лабіринти, повторюватися, їх використання цілком випадкове. Рано чи пізно випадкова перетасовка букв змогла б привести до створення канонічної книги. “Яке б поєднання букв, наприклад: дхимрлчдй – я не написав, – повідомляє герой новели, – у Вавилонській бібліотеці на одному з її таємних мов вони будуть мати дещо суворий зміст. А будь-який вимовлений склад буде наповнений солодощів і трепету і на одній із цих мов буде означати могуче ім’я Бога”.
Для письменника все у Всесвіті могло бути результатом випадковості, навіть людина – “неідеальний бібліотекар”, але тільки не Бібліотека: вона – лише творіння Бога. У новелі персонажі були зайняті розшифровуванням таємниці Бібліотеки, таємниці її походження. “На деякій полиці в деякому шестикутнику (вважали люди) стоїть книга, яка становила суть і короткий зміст усіх інших: якийсь бібліотекар прочитав її і став схожим на Бога”. У Бібліотеці діяла інквізиція, яка спалювала тисячі книжкових полиць. Але Вавилонське книгосховище настільки безмежне, що людина не могла заподіяти йому навіть невеличкої шкоди.
Одним із найбільш загадкових творів письменника стала новела “Книга піску” (1975). У ній автор розповів про книгу, яка не мала ні початку, ні кінця. До героя – Бібліофіла прийшов продавець Біблії і запропонував незвичний товар: Книжку, число сторінок у якій безкінечне. Не можна двічі відкрити одну і ту ж саму сторінку, побачити одну і ту ж ілюстрацію. У книзі не було першої і останньої сторінок. Листки “текли”, ніби пісок; Книжка ніби безчестила і заперечувала дійсність. Герой не міг розлучитися з нею ні вдень, ні вночі. Він став заручником Книги, відмовився від спілкування з друзями, від суспільства, прирікши тим самим себе на самотність і повне відчуження.
Поступово герой дійшов усвідомлення того, що скарб, яким він володів, – це чудовище. Йому вдалося сховати Книгу в підвалі Національної бібліотеки, далеко від очей неуважних співробітників. Але разом з нею прирік себе на усамітнення і забуття і той, кого вона підкорила.
Немає жодних сумнівів, що герой X. Л. Борхеса – це сам письменник, більша частина життя якого пройшла серед книг. Він – пишучий бібліотекар, письмовий стіл якого був поряд з цілими рядами книжкових шаф, – і сам гостро відчував свою залежність як письменника від уже виданого. Книги давили на нього, змушуючи чуже слово не асимілювати і не дисоціювати, а зберігати в натуральній своєрідності.
У своїй творчості аргентинський прозаїк створив “друкарську машину”, яка виробляла нові тексти із старих і тим самим оберігала літературу від “смерті”. У нашому сьогоденні осучаснення класики відбувається дуже часто, але, як правило, неусвідомлено. Велика заслуга письменника в тому, що він умів дуже точно підбирати матеріал, який відповідав філософській і науково-методологічній злободенності.
Вплив Борхеса на літературу XX ст. був особливим. Він ніби відчував і передбачав свою участь у народженні нового талановитого покоління письменників, які викликали справжній розквіт літератури Латинської Америки в II половині XX ст.
Мексиканець Карлос Фуентес сказав: “Без прози Борхеса просто не було б латиноамериканського роману”. Колумбієць Габріель Гарсіа Маркес визнав: “Я ношу його книги з собою, я читаю їх щоденно”.
Хорхе Луїса Борхеса:
– специфіка жанру – новела, есе, притча, центон (твір, складений із запозичених у різних авторів рядків);
– стиль письменника – скрита напруга, демонстративна витримка і лаконізм;
– містика, загадка, фантастика – виміри світу Борхеса;
– іронічність, загальне висміювання і глузування над усім;
– тяжіння до стилізації, переінакшення, ремінісценції;
– переважання “цитатного мислення”;
– інтертекстуальність, тобто побудова тексту з цитат інших текстів;
– фрагментарність і колажність (різні фрагменти довільно об’єднаних образів залишаються незмінними, нетрансформованими в єдине ціле; кожен з них зберігає свою відокремленість);
– герої нічого не вирішують – майбутнє наперед визначене;
– “розчинення характеру” (повна деструкція персонажа як психологічно і соціально детермінованого характеру);
– ставлення до літератури як до “першої реальності” (текст не відображає дійсність, а творить нову реальність, навіть багато реальностей, часто незалежних одна від одної);
– принцип гри з часом та безкінечністю;
– афористичність і метафоричність мови;
– багатозначність метафор: сон, дзеркало, лабіринт, сліпота, пам’ять, книга;
– багатство асоціацій і парадоксів.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)