АПУЛЕЙ
(бл. 124 – бл. 180)
АПУЛЕЙ (Apuleius – бл. 124, Мадавр, Північна Африка – бл. 180) – давньоримський письменник, володів і латинською, і грецькою мовами, був енциклопедистом: вивчав філософію та риторику, історію та природознавство, був поетом та адвокатом. Прихильник ідеалістичної філософії Платона, Апулей виклав своє розуміння цієї філософської системи у трактаті “Про Платона та його вчення”.
Апулей вірив у римських і східних богів, вірив і в посередників поміж богами та людьми – демонів. Цьому питанню письменник присвятив свій
За своє життя Апулей багато подорожував, отримавши величезну кількість вражень про життя і побут різноманітних соціальних верств сучасного йому суспільства. І в Карфагені, і в Римі, і в інших містах під час своїх подорожей Апулей часто виступав з промовами, риторичними декламаціями. Він любив уживати незвичні словосполучення, антитези і маловживані слова, які запозичував або зі словника давніх поетів, або з народної мови.
Зі створених Апулеєм літературних творів до нашого часу збереглося лише декілька.
У збірці “Флоріди” йдеться про дива Індії, про воскресіння з мертвих, але взірцем ораторського мистецтва Апулея є його “Апологія”. Справа в тому, що Апулей під час однієї із подорожей зустрівся з Понціаном – своїм шкільним товаришем, познайомився з його матір’ю, вдовою, і незабаром одружився з нею. Після смерті Понціана родичі дружини Апулея притягли письменника до суду, звинувативши його в тому, що він за допомогою магії зачарував багату вдову. І Апулею довелося виступити в суді на своє виправдання. У цьому виступі чимало риторичних прикрас, але є і влучні характеристики, реалістично достовірні замальовки тогочасної моралі. Особливо яскраво окреслив письменник розпусність сім’ї одного із родичів своєї дружини, у котрого “весь дім – це дім звідника”.
Славу письменника Апулей здобув романом “Метаморфози” (“Перетворення”). Це найвідоміший і найчитабельніший з античних романів, що збереглися до нашого часу. Назва “Золотий осел” (“Asinus aureus”), що закріпилася за ним, засвідчує, наскільки високо цінували Апулея найближчі нащадки: “золотими” стародавні називали найдосконаліші і наймудріші твори. І подібне ставлення до роману, який був водночас і розважальним, і серйозним, зрозуміле – він задовольняв найрізноманітніші потреби та зацікавлення: при бажанні можна було задовольнитися його цікавою фабулою (роман, на перший погляд, – еротично-авантюрний), а вдумливіші читачі отримували відповідь на моральні та релігійні питання.
Апулей розповідає про те, як якийсь Лукій (він – грек, оскільки римлянин не міг бути зображений у смішному вигляді) вирішив на собі випробувати напій однієї чарівниці, що перетворював людей у птахів. З цією метою він попросив допомоги у служниці, але вона сплутала склянки, і бідний юнак перетворився в осла. (Ось до чого може призвести необережне звертання до магії! Ось до чого призводить цікавість!)
Юнак-осел почав поневірятися по світі, потрапляючи у найнеймовірніші трагікомічні ситуації. Уся біда полягала в тому, що він, утративши своє людське обличчя, зберіг розум і душу людини. А оскільки люди здебільшого не соромляться тварин і здійснюють у їхній присутності усі свої найпотаємніші справи, то Лукію довелося стати свідком усіх гідних і негідних людських вчинків, а натомість автору це дозволило показати закулісний бік життя людей і висміяти їх, що й він зробив лукаво і досить доброзичливо. Нещастя невдачливого дослідника магічних таємниць закінчилися тоді, коли за порадою богині Ізіди, що з’явилась у сні, він пожував ніжні і запашні пелюстки троянд. Світ наш, звичайно, смішний і нікчемний, але є у ньому, на думку Апулея, те, що тішить і виліковує нас, – краса. І письменник закликає читачів знайти людське обличчя біля її вівтаря.
Лукій, з’ївши вінок троянд з рук жерця, знову став людиною, але тепер іншою – він провадить помірковане життя, його посвячують в таїнства богині Ізіди. Досягає успіху він і на службових теренах.
Автор неначе навіює читачам, що коли людина живе як тварина, то вона за своєю суттю є твариною, і доля покарає її за це, як покарала героя роману. Лукій і до перетворення в осла був, на думку автора, твариною, хоча й у людській подобі: був розпусником, сповненим пустої цікавості. Перетворившись в осла, Лукій поводиться, як і раніше, але тепер він, як вважає Апулей, тварина і за своєю духовною сутністю, і за зовнішністю. І лише після того, як Лукій внутрішньо очистився, він став з волі богині Ізіди людиною і не лише за зовнішнім виглядом, а й за своєю сутністю. Тепер його більше не переслідує доля, як раніше, тепер він може спокійно і щасливо жити.
Характерно, що в XI книзі особливо виразно проглядаються автобіографічні риси, і образ героя поступово зливається з образом автора. Лукій виявляється мешканцем Мадаври, рідного міста Апулея, і його доля після зняття чарів має дотичні точки з особистою долею автора: сам Апулей пройшов у Карфагені шлях жерця і чудового судового ритора. Усе сказане доводить те, що книга про перемогу людини над ницими сторонами своєї природи будувалась на досвіді власного життя, релігійно-філософськи переосмисленого.
Повчальними тенденціями пронизані й вставні новели роману, які введені не заради відволікання чи розваги читача. їхній зміст узгоджено з розділами книг, вони створюють фон, на якому діє головний герой, освітлюючи його долю та внутрішнє життя. Саме тому вставні новели утворюють цикли, тематично співвіднесені з розповіддю про Лукія. Так, ті його частини, які передують перетворенню, супроводжують новели про чаклунство, а розповідь про життя Лукія у полоні в розбійників та втечу від них перемежовується новелами про розбійників.
Окрім вставних новел, у роман вплетена об’ємна казка про Амура та Психею, яку неодноразово перелицьовували та переказували письменники різних країн. У ній – замилування юності, кохання двох милих істот. Амур закохався у просту смертну, наділену надзвичайною красою, – царівну Психею (у перекл. з грец. – “душа”). За наказом бога Аполлона дівчину відвели на вершину гори та залишили саму. І Зефір своїм м’яким подувом забрав її у чудову долину, в палац Амура, котрий і став її чоловіком. Але він ніколи не з’являвся до неї вдень, а лише вночі. До того ж, вона змушена була пообіцяти йому, що не намагатиметься дізнатися, хто він такий. Але Психея порушила обіцянку та надовго і трагічно втратила його. їй довелося зазнати багато горя, мук, перш ніж вона вистраждала собі прощення і стала безсмертною богинею, визнаною всіма богами дружиною Амура.
Автор розраховував на алегоричне тлумачення цієї новели і розумів біди та радість Психеї як падіння та відродження людської душі. Серйозне та смішне в новелі контрастно поєднане, як і в головному сюжеті. Ненав’язливо, легко та жартівливо повчає свого читача римський автор, який жив у II ст. до н. є. Людство оцінило його, і поетична казка про Амура та Психею полонила поетів, художників, скульпторів, які створили чимало чудових творів на цей античний сюжет. Це і Рафаель, і Ж. де Лафонтен, і Б. Торвальдсен. Літературне опрацювання цієї казки зробив і російський поет, українець за походженням, Іполит Богданович (поема “Душенька”, 1778; вид. 1783). Українською ж мовою “Амура та Психею” переклав І. Франко.
Завданням Апулея було “повчати, розважаючи”, і як письменник-мораліст він не намагався створити реалістичний твір, але все ж тут відобразилися певні сторони сучасного йому життя римської сільської бідноти, становище дрібних землевласників і безправність рабів.
Апулей у своєму романі змалював римську пантоміму-балет. Із цього опису можна зробити висновок, що в римському театрі на високому рівні була техніка сценічного оформлення. Чудові декорації, розкішні костюми, фонтани на сцені, музика – все це аксесуари римської сцени.
Роман Апулея вражає нас вибагливістю стилю. Тут зустрічаємо і реалістичне змалювання життя, і нестримний політ фантазії, глузування з традиційних богів і містицизму східних культів, благочестиву мораль і легкий сміх людини, котра любить життя. Це прослідковується і в мові твору – фразеології народної латині та вишуканій мові ритора.
Апулей майстерно використовує риторичні прийоми. Він намагається вразити читача вишуканістю зворотів. У його романі – багато неологізмів, алітерацій. Автор ближчий до народної розмовної мови в тих сценах, де відтворюється побут, де діють ремісники та селяни, а в патетичних місцях роману Апулей виступає як неперевершений ритор.
Ще за життя Апулея почали ототожнювати з героєм його роману (цьому посприяло і звинувачення письменника у заняттях магією), а після смерті за ним закріпилася слава чарівника.
Вже майже два тисячоліття твори Апулея читають, ними захоплюються, із них запозичують сюжети, проймаючись життєлюбністю та тонким гумором їхнього автора.
Українською мовою роман Апулея переклали Й. Кобів і Ю. Цимбалюк.
Тв.: Укр. пер. – Амор і Психе. – Харків, 1930; Метаморфози, або Золотий осел. – К., 1982; Рос. пер. – Апология, или Речь в защиту самого себя против обвинения в магии. Метаморфозы в XI книгах. Флориды. – Москва, 1960; Татий А. Лонг, Петроний, Апулей: Сб. – Москва: 1969; Золотой осел. – Москва, 2000. Метаморфозы, или Золотой осёл. – С.-Петербург, 2003.
Шт.: Бахтин М. М. Апулей и Петроний // Бахтин М. М. Вопр. лит. и эстетики. – Москва, 1975; Григорьева Н. Магическое зеркало “Метаморфоз” // Апулей. Метаморфозы и другие соч. – Москва, 1988; Стрельникова И. П. “Метаморфозы” Апулея//Ант. роман. – Москва, 1969; Тройский И. М. История ант. лит. – Ленинград, 1957.
Є. Христиніна
(3 votes, average: 3.67 out of 5)